Українській незалежності виповнилося дев’ятнадцять. Країна начебто вже й доросла, сформована. А ось лише чомусь усе йде не так. Тіло є, а як щодо всього іншого — розуму, душі, які управляють єдиним організмом?
Та все ж залишилося таким самим, як і раніше. Леонід Кучма, ще коли був прем’єром, на чергові наскоки нардепів «куди йдемо? що будуємо?» відбивався з трибуни Верховної Ради: «А ви мені скажіть, що потрібно будувати, так я й побудую». Потрібно визнати, тоді він мав цілковиту рацію: якщо самі не знаєте, то нема чого від інших вимагати.
Загалом, щодо напрямку руху та його змісту так нічого до пуття не прояснилося. Різновекторне політико-ідеологічне бурмотіння вкраїнських еліт на цю тему не вщухає й досі. Тому зійшлися на тому, що пріоритетніше займатися державним будівництвом (тобто формами) — зміцнювати й розширювати, розвивати й удосконалювати, кріпити вертикаль влади й налагоджувати її механізми. А головне — не випадати з процесу, бути в обоймі. Наповнювати, мовляв, будемо потім. На першому етапі історії незалежної України (до прийняття Конституції 1996 р.) це виглядало начебто логічно — «спочатку потрібно взяти владу, за ідеологію візьмемося пізніше», потім вакуум став нормою. Але ніщо не терпить порожнечі.
Так у нас утворилася перша проблема — домінування самого факту наявності державної влади над змістом її діяльності. Влада як така, інститути й механізми цієї влади є чи не єдиною зрозумілою для наших політиків ідеологією. Не ідеологія влади, а влада як універсальна українська ідеологія — вища, самодостатня цінність для армії чиновників і депутатів. Процес головніший за результат. Піднімаємо ноги? Значить, ідемо.
У нашій країні за дев’ятнадцять років це робить ось уже четвертий президент і п’ятнадцятий уряд, відточуючи техніку поступально-назаднього ідейного вальсу. Л.Кравчук обережними крочками обміряв національну ідею, намацуючи там відносно безпечні острівці. Л.Кучма вважав за краще відмовчуватися, але до кінця другої президентської каденції видав, що «Україна — не Росія». Вийшло майже по-дисидентському. В.Ющенко марив, що ми — уже зовсім Європа. В.Януковича, схоже, мучать мрії про минуле. Крок уперед, два назад і вбік.
Тому-то таке ідейно переливчасте, химерно розмите вкраїнське ідейне поле. Броунівський рух майже двох сотень партій, для більшості з яких єдина відмінність — в назві, мало зрозумілий простій людині й абсолютно йому нецікавий. Так це й добре! Менше проблем з електоратом. Зміна партійної прописки, фракції окремою депутатською «тушкою» або навіть цілою групою «тушконосців» уже давно нікого не дивують. Щоправда, на правому й лівому флангах ще стовбичать з п’ятірко ідеологічних партій, які хоч якось оконтурюють, тобто відгороджують цей політичний тік. Загалом, вийшло майже за Фрейдом — колективне несвідоме.
В українській транскрипції це звучить як «хтось робить щось» з того, що попадеться під руку. Одержаний продукт я б визначив як гібрид минулих ідеологем і пострадянської колективної суспільної свідомості, що вимушено сформувалася в умовах існування незалежних держав, — такий собі совєтікус індепендус (soveticus independus). І хай не судять мене строго колеги-суспільствознавці, які присвятили своє життя вивченню ідеології як явища, — одним визначенням більше, одним менше. Це не наукова стаття.
Питання в іншому: а нам це потрібно? Навіщо взагалі потрібна ідеологія державі, нації, окремому громадянинові? А якщо таки потрібна, то яка?
Абстрагуючись од академічного підходу до визначення предмету ідеології, можна уявити її як поле, на якому держава й суспільство ведуть багатовікову боротьбу, суперництво, сперечаючись один з одним за право бути головним для народу, нації. Перемагає держава, і тоді, як правило, формується патерналістська ідеологія, що потім часто живить авторитарні політичні режими. Бере гору суспільство — затверджується ліберальна ідеологічна модель, що базується на консенсусі суспільних груп і їх основних цінностей. Що краще?
В історії минулого й позаминулого століття багато прикладів, коли й патерналістські, і ліберальні держави досягали непоганих результатів у розвитку економіки. Але завжди потрібно пам’ятати про те, у яких суспільно-історичних умовах це відбувалося і чим закінчилося.
Зараз чимало спроб повернутися в минуле, зокрема, подати сталінські методи управління як приклад успішного державного менеджменту. Навіщо? Аби їх зараз копіювати?
Сталінський режим, позбавивши мільйони людей власності, свободи, змусив їх практично безкоштовно, а точніше, в обмін на можливість жити, працювати на державу. Апологети такого підходу не сприймають критичних аргументів про людську ціну досягнутих тоді результатів другої хвилі промислової революції. (Називати це індустріалізацією не зовсім, на мій погляд, коректно, бо реально індустріальною країною СРСР став на рубежі 50—60-х рр. ХХ століття, коли частка промисловості у ВВП країни перевищила 50%, випередивши сільське господарство, зрівнялася й чисельність міського та сільського населення). Тому тут я б нагадав про головне, з їхньої точки зору. Тож чи було досягнуто результату для держави? У короткостроковій перспективі — так. У стратегічній — ні. Рабська, невмотивована праця непродуктивна, уже стільки раз доведено. Мільйони знедолених можуть викопати канал або прокласти дорогу, босими ногами забивати бетон у тіло греблі. Але не можуть створити комп’ютер нового покоління. Час високих технологій зажадав од суспільства й держави забезпечення високих стандартів свободи й демократії. Східний батіг програв конкуренцію західному прянику.
Загальний підсумок — колапс радянської економіки й суспільного устрою в кінці 80-х років. Держава звалилася під тягарем, зокрема й своїх же ідеологічних догм.
З іншого боку, у довоєнному світі існувало деяке загальне посилання, запит сильної влади, лідера. Ф.Рузвельт і В.Черчилль були наділені найбільшими владою й впливом у рамках своїх демократичних суспільств. Така собі ліберальна майже диктатура. Але дії цих лідерів були зрозумілі громадянам і суголосні їх настроям. Воювати значить воювати, терпіти злидні й утрати. Але тільки-но закінчилася війна, англійці відправили свого національного героя у відставку — інші часи, інші пріоритети. Сорі, мілорде.
Немає нічого вічного й непорушного. ХХІ століття пред’являє свої вимоги й не всякий історичний досвід тут може бути застосовний. Що робити?
Для нас, українців, це болюче питання, бо ідеологія невід’ємна від життя держави, а якщо вкраїнська державність розвивалася окремими періодами, ривками, то говорити про цілісність ідеологічних уявлень народу, його світогляд складно. Дефіцит національної державності, інституційної пам’яті народу та його еліт даремно не минає. На цьому загальному історичному тлі сформувалися також регіональні відмінності, особливості — ментальні, мовні, культурно-релігійні та інші. Останнім часом наші політики чимало зробили, щоб прокопати ці розділові канави ще глибше.
І тут формується друга проблема — готовність наших політиків до запозичення, копіювання чужого досвіду, відтворення старих форм ідеологічного життя в нових умовах. Рекорд Олексія Стаханова, поставлений 75 років тому, — це одна реальність. Рекорд Сергія Шемчука в наші дні — дещо інша. Стахановський рух починався в умовах, які об’єктивно цьому сприяли: на шахти надходила нова техніка, прийшло багато молодих шахтарів (залишимо за дужками причини, з яких на початку 30-х учорашні селяни й багато інших спустилися в забій), хтось хотів спробувати свої сили, ну, і заробити теж. Нарешті, країні конче було потрібне вугілля. І хоча рекордництво йде в розріз із самою ідеєю планової радянської економіки, рекорд був потрібен з політичної точки зору — п’ятирічка провалювалася, необхідно було знайти героїв і викрити ворогів.
Наскільки зараз доречна така ініціатива? Шахтар хоче (і, вочевидь, може) заробити більше. Це правильно й це зрозуміло. Але результати його праці в умовах ринкової економіки мають бути продані й витрати окуплені. Масове ударництво закінчитися затоварюванням і перевитратою фонду заробітної плати. Працедавцеві це невигідно. А як щодо того, що один шахтар упорався із завданням цілої ділянки? Тепер, що — потрібно звільнити 20 чоловік? Або істотно підняти їм норми вироблення? І все це на тлі того, що восени в Україні збираються прийняти новий Трудовий Кодекс, що врізає права найнятих робітників і профспілок...
Усе повинно бути в потрібний час і в потрібному місці. Неадекватність політико-ідеологічних дій несе багато ризиків і призведе до різних наслідків. Трохи історії.
Володимир через коліно ламав природну віру й духовне життя Київської Русі, запроваджуючи нову релігію. У результаті майже двохсотлітньої боротьби вийшов складний гібрид християнства та язичництва, що одержав на Заході назву «ортодоксальної церкви» або православ’я. Плюс було закладено традицію — де влада, там і церква.
Московська держава в кінці XV століття ретельно копіювала пізню Візантійську імперію — обрядовість, атрибутику, політичний стиль. Вийшло самодержавство. До середини XVII століття, коли в Україні спалахнула війни Б.Хмельницького, вертикаль царської влади остаточно законодавчо оформилася: за критику царя можна було бути покараним на горло, попутно ж запроваджували повне кріпацтво. Не забули й про ідеологічний компонент — критика церкви прирівнювалася до державного злочину. Мало хто знає, що в той період запрацювала машина російської інквізиції — єретиків садили, палили тощо. Розвернутися як у Європі, щоправда, не встигли, — почалися Петрові часи.
Виплекали й деяку державну ідеологію: «еллінських борзостей не текох, з мудрими філософами в спорах не бивах, а то ученіє держу, коє од Бога дадено» — такі настанови учням давали шкільні приписи того століття. Одне слово, «не треба нам берег турецький, країна чужа нам не тра». Держава застьобувалася, зашнуровувалася, відгороджувалася від решти світу і його небезпечного для російської душі впливу. Але не скрізь і не для всіх.
Пустотливе студентське «не вчіть нас жити, а краще допоможіть матеріально» народилося, виявляється, не зараз. Держава російська відчайдушно потребувала європейської техніки, знань. При дворі Олексія Михайловича «Тишайшого» чисельність закордонних фахівців налічувала багато сотень, для них було виділено місце під окреме поселення — «німецьку слободу». Європейці залишалися вірними звичному устрою життя й заснували при кірсі театр, а потім і балет. Цікавий факт: відвідувати театр російським жителям було заборонено під страхом смерті (лицедійство!), але для царської сім’ї робилося винятки. Такі ось були культурні стандарти.
Україна в той період, піднявшись супроти Речі Посполитої на національну й соціальну визвольну боротьбу, могла зробити крок у бік нової Європи. В Англії в ті ж роки тривала буржуазна революція. Але ми опинилися там, де опинилися — у кріпаках. І в першу чергу, через інституційну слабкість і вузькість світогляду тодішніх еліт, для яких їхня містечкова влада, а значить маєтки та замки, ставки й стайні, була вищою й ціннішою за все інше, і неважливо, з яких рук її можна було отримати — російських, польських або турецьких. Свій народ не враховувався, бо бидло, «козли заважають жити». Прозріння для багатьох гетьманів і полковників настало пізно і коштувало їм життя — від рук учорашніх їхніх покровителів.
З того часу для України не залишалося вибору, і вона просто слідувала у фарватері загальноімперської ідеології, повторюючи й копіюючи стиль метрополії. Цар Петро кріпив вертикаль влади й попутно займався модернізацією країни, армією, флотом і ще багато чим. У результаті, побудована за західними кресленнями й технологіями російська кріпосна мануфактура через півстоліття збанкрутіла, не витримавши на зовнішніх ринках конкуренції з вільнонайманою працею й більш високотехнологічним виробництвом. Петровський флот уже за часів Єлизавети погнив, бо будувався поквапом, із сирого лісу. Кількість населення через рекрутчину, постійні війни, хвороби й голод скоротилася на чверть. Протобуржуазний клас Росії — торговельні й промислові люди — справжньою буржуазією не став, бо по руках і ногах був зв’язаний кріпосним правом, не мав доступу до матеріальних і трудових ресурсів.
Загалом, кажучи молодіжною мовою, з модернізації вийшло «таке». Зате імперія територіально пухла, обростаючи новими землями й народами. А раз так, то й податками, подушним і іншими феодальними «благами».
Питання ідеологічного забезпечення основ державного устрою, непорушності влади став серйозно непокоїти трон. Нелегітимна Катерина II, як ніхто, розуміла хисткість і хитлявість свого становища як в очах власного дворянства, так і європейських монархій. Вона, мабуть, першою освоїла прийом подвійних стандартів, який став однією з основ імперської ідеології, — декларування на експорт одного та втілення на практиці іншого. Листуватися з Вольтером і гноїти у в’язницях своїх вільнодумців, говорити про освічену Європу й брати участь в розподілах Польщі. Другим Катерининим «ноу-хау» стає фаворитизм, режим особистої відданості, формування свого культу.
Але, мабуть, найважливіший період з точки зору встановлення ідеологічних віх — це друга чверть XIX століття, час миколаївської Росії. Час О. Пушкіна, Ю. Лермонтова, М. Гоголя, Т. Шевченка. Процес швидкої бюрократизації та мілітаризації державного управління, зростання особистої влади імператора, дріб’язкового й тотального контролю. Затхлий час, за відгуками сучасників.
На загальному фундаменті уявної непорушності й потужності держави (перемога над Наполеоном, порівняно легкий розгром Декабристського руху) потрібно було звести якусь ідеологічну конструкцію, яка б точно відображала суть державної влади, була простою в здійсненні й зрозумілою для народу. Міністр освіти Уваров таку формулу знайшов у вигляді постулату «самодержавство, православ’я і народність». Імператорові сподобалося. Щоправда, була одна невміла обставина — автор був підозрілий, зважаючи на його, скажімо так, нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Але у вищих інтересах держави ходу справі не давали. Концепція прижилася. Держава остаточно збронзовіла й утратила здатність адекватно реагувати на те, що відбувається.
Криза не змусила себе довго чекати. Ганьба Кримської війни, розвал господарства, загроза селянської війни розштовхали країну й змусили владу піти на найрадикальніші в історії імперії реформи. Громадська думка завирувала — «почвенники» й «західники», народники й народовольці, ліберали й революціонери всіх мастей і відтінків вели нескінченні суперечки про кращий устрій держави й народне благо. З’явився шанс серйозного оновлення країни. Але в післяреформені роки казенна ідеологія виявилася не лише нездібною до трансформаційних змін, але й потягнула владу назад, у міфологізований світ «доброго царя, богобоязливого й відданого народові». Навіть перша російська революція не змусила владу внести коректив до свого офіціозу.
Найбільш непродуктивно царська ідеологія показала себе під час Першої світової війни. Від загальнонаціонального підйому літа 1914 року з його багатотисячними маніфестаціями, записом у добровольці, хвилею пожертвувань через два роки і слід пропав. Багато в чому саме ідеологічні й пропагандистські прорахунки призвели до раптового лютневого спалаху 1917 року. Але й уряди, що прийшли на зміну, не змогли запропонувати народові альтернативної ідеї, здатної консолідувати країну й уникнути катастрофи. Підсумок загальновідомий — Жовтнева революція і диктатура пролетаріату.
Але чи змінилося загальне ставлення нової влади до ідеологічної парадигми? При всіх діаметральних уявних відмінностях ми бачимо знайому схему: диктатура пролетаріату у вигляді влади рад під керівництвом партії (у колишньому вигляді «самодержавство»), панування одної і єдиної марксистсько-ленінської ідеології («православ’я»), союз робочого класу й трудового селянства, пізніше виражений як «нова історична спільнота — радянський народ» («народність»). Мабуть, різниця полягає в тому, що в СРСР ідеологічна робота була виділена в особливий культ діяльності, касту жерців, цілу індустрію. Тому Союз проіснував цілих 77 років, а династія мого однофамільця правила лишень якихось 305 рочків.
Ідеологія потрібна, але вона ж й небезпечна. Досвід СРСР тому підтвердження. Розвал Союзу почався не в перебудови, а 1961 року, коли було прийнято третю Програму КПРС — програму побудови комунізму. Забули? Природно, побутова пам’ять добре зберігає спогади про 1961 як про рік грошової реформи, та ще про політ Юрія Гагаріна. Нагадаю, що в програмі ставили завдання побудувати цілком комуністичне суспільство вже через двадцять років, 1981 року.
Для досягнення цієї мети необхідно було забезпечити щорічний приріст ВВП близько 10% і вище. Питання: коли стало ясно (а це сталося дуже скоро), що затверджені партією темпи розвитку забезпечити не вдасться, то хто швидше переконався у світлій комуністичній перспективі — міністр, що знає реальну ситуацію в країні, директор заводу або простий роботяга? Почалося, зрозуміло, з голови. Щира віра в комунізм стала в цих колах синонімом легкої ненормальності. «Контузило комунізмом», — казали про таких.
Але якщо еліта країни не розділяє системоутворювальних ідей свого суспільства, не вірить у поставлені цілі, то така держава недовговічна. Місія еліт — продукування таких ідей, їх просування в суспільну свідомість, формування платформ підтримки й реалізації. Ідеологія — продукт загальнонаціональний, тому вимагає тривалої роботи, терпіння, вивіреного використання досвіду та традицій. І стахановські методи тут недоречні.
