НА РОЗДОРІЖЖІ
Шість років Україна вибирає між Європою та Євразією - і ніяк не може вибрати. Тим часом проблема не тільки в тому, до якого військово-політичного блоку - західного чи східного - ми приєднаємося. Радше в тому, яку політичну систему ми збудуємо - європейський парламентаризм чи євразійське президентство.
Обставини, за яких ухвалено Конституцію 1996 року, не дозволили встановити остаточний баланс влади між парламентом, урядом і Президентом. Внести ясність у розподіл повноважень між ними повинні закони. І незалежно від того, якими ці закони будуть, перед Україною відкриється один із двох шляхів, назвімо їх так: "австрійський" або "російський".
В Австрії і в Росії президентів обирають прямим загальним голосуванням. Але державний устрій Австрії - приклад парламентської республіки. Такий самий парламентський устрій мають більшість західноєвропейських країн, а також найуспішніші країни Східної Європи - Угорщина, Чехія, держави Балтії. Росія, де президент очолює виконавчу владу й на додачу має фактично ще й законодавчі функції - типовий приклад пострадянського авторитаризму, що різною мірою виявив себе в Казахстані, в Туркменістані, в Білорусі.
На перешкоді переходу України від сьогоднішньої правової невизначеності до парламентської демократії стоїть лише право вето, яке Президент Кучма застосовує явно не в міру. Якщо в Україні утвердиться азіатська практика управління державою за допомогою президентських указів, політичну реформу можна буде здійснити лише за допомогою поправок до Конституції.
ТЕСТ НА ДЕМОКРАТИЧНІСТЬ
Антикомуністичний і реформістський рух в СРСР узагалі й рух за незалежність України зокрема з'явилися на світ під гаслами демократії. І відтоді за політиками, які вийшли зі структур того руху, міцно закріпилася назва "демократи". Але російські демократи виправдали розстріл власного парламенту, а білоруські комуністи стали в опозицію до режиму Лукашенка - і це змушує говорити про еволюцію поняття "демократи" в пострадянських країнах.
Це стосується й українських демократів, більшість яких мовчки або й уголос схвалила Конституційний договір, президентський варіант Конституції, байдужа до цензури в мас-медіях, інакше кажучи - підтримує те, що називають "білоруським сценарієм". Вони дозволяли собі то цілком не сприймати Кучми, то безмежно захоплюватися ним, то блокувати конституційний процес у парламенті, то отримувати нагороди за ухвалення Основного закону, отож доводиться говорити вже й не про еволюцію, а про мімікрію.
Втім, зачісувати всіх під один гребінець не слід.
За умов, коли в державному теле- й радіоефірі панують політичні аґітки, зроблені під копил славословлень або розгромних звинувачень пріснопам'ятних "дніпропетровських" часів, коли політичні рішення "проводяться" або блокуються за допомогою "роботи" з депутатами в уряді або президентській адміністрації, коли діяльність найвищих керівників держави спрямована на утримання або перерозподіл на свою користь влади та власності (будь-якими, дозволеними чи недозволеними методами) - участь або неучасть в усьому цьому є найнадійнішим тестом на демократичність. Його не зуміють пройти ті, хто виправдовує "сильну руку" боротьбою за національні інтереси та проти комуністичної загрози. Немає сумніву, що НДП та керівництво Руху стануть опорою Кучми на президентських виборах - сумнівна тільки їхня політична самоідентифікація: як можна називатися центристами, коли підтримка диктатури всюди й завжди була характерною рисою крайніх політичних течій?
Шанс пройти тест мають УРП та об'єднання "Вперед, Україно!". Вони можуть стати ядром руху за парламентську республіку. Власне - класичним правим центром в українському політичному спектрі. Ідеологію українському правоцентризмові та спадкоємність Української Гельсінської спілки можуть дати авторитетні дисиденти (Лук'яненко), які несуть із собою філософію захисту прав людини, як політичних, так і соціальних.
Українські ліві - теж різні. Крайні з них мріють про реанімацію радянської влади, а Соціалістична партія вустами Мороза вже виявила прихильність до ідеї парламентської республіки. Проте чи є це стратегічною програмою лівоцентристів, чи тільки тактичним ходом - невідомо. Французький соціаліст Міттеран свого часу нищівно критикував диктаторські методи де Голля, а опинившись у президентському кріслі, сам охоче застосував владні важелі, підготовлені його опонентом. Можливо, підтримуючи закон про місцеві державні адміністрації, українські ліві готують такі самі важелі для себе на випадок перемоги Мороза на президентських виборах.
ПРО АРБІТРА НАЦІЇ
Спортивний арбітр ніколи не бере участі у змаганні, а суддя не може бути причетним до справи, щодо якої виносить вирок. Якщо Президент хоче бути арбітром нації, він не мусить брати участі в ухваленні державних рішень. Інакше він утратить авторитет - що, до речі, й відбувається. Отже, варто поговорити про те, як допомогти Президентові стати арбітром і символом у разі, коли він заблокує спроби парламенту зробити це за допомогою законів про Кабмін, вибори, місцеве самоврядування та низки інших, не менш важливих.
Найперше слід скасувати пункт 30 статті 106 Конституції - Президентове право накладати вето на ухвалені Верховною Радою закони. Воно порушує логіку Конституції та суперечить засадничим принципам демократії. Завдяки йому поряд із парламентом в Україні з'явився інший законодавчий орган - адміністрація Президента (адже, якщо не діють закони, діють укази). Вдаючися до вето, Президент зазвичай арґументує свої дії невідповідністю законів Конституції - тимчасом за тією ж таки Конституцією тлумачити її положення має право тільки Конституційний Суд і аж ніяк не Президент. Дозволяти йому блокувати закони не можна вже хоч би тому, що думка однієї людини - хоч би й Президента - не може переважати колективну думку законодавчого органу, що представляє весь спектр суспільства.
Далі, слід установити для парламенту й Президента однаковий термін повноважень та переформулювати пункт 1 статті 115 Конституції ("Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України") так: "Кабінет Міністрів України складає свої повноваження після оголошення результатів виборів до Верховної Ради України". Уряд має представляти політичну силу, яка перемогла на парламентських виборах. Крім того, це дасть змогу уникнути конфліктів між гілками влади, які виникають там, де термін повноважень законодавчої та виконавчої влад не синхронізований (наприклад, у Франції). Така схема не лише наблизить українську політичну систему до класичної європейської, але й підвищить ефективність функціонування державної влади взагалі, зробить її політично відповідальною перед громадянами.
Якщо пропоновані поправки до Конституції буде схвалено й Президент справді перетвориться на арбітра та символ нації, зникне необхідність обирати його всенародним голосуванням із витрачанням не зайвих бюджетних коштів і зайвим спалахом політичних пристрастей. Президента може успішно обирати парламент або спеціальна колеґія виборників. Утім, цей третій пункт політичної реформи не буде обов'язковий, якщо стануть реальністю перші два. Гірше, якщо політична реформа взагалі не відбудеться. Тоді доведеться з сумом констатувати: ані сприйняття ідей європейської демократії, ані функціонування її інститутів в Україні не можливе.
