Мені довелося подорожувати кількома країнами Європи. Побував в Естонїі, в Чехії, Польщі, у Німеччині й на власні очі переконався, яким відмінним є життя тут і в Україні, котра з її величезним економічним і людським потенціалом вже давно повинна була б бути серед найрозвинутіших держав Європейського континенту. А тому, уважно ознайомившись з публікацією колеги Дмитра Карп’яка «Чому Україні треба йти в Євросоюз» («День», 22 березня 2008 року), вирішив поділитися своїми думками з приводу окресленої проблеми, намагаючись, як мовиться, докопатися до істини.
Звернімося до історії. За останні майже триста років жоден народ у світі не вистраждав так від колоніального гніту, як український. У середині ХVII століття, в ході тяжких боїв під проводом Богдана Хмельницького Україна вирвалась на кілька десятиліть від чужоземного поневолення, але невдовзі знову опинилася у новому «пеклі». Так, віроломно порушивши Переяславські угоди 1654 року, Московщина, а згодом Російська імперія, яка після більшовицького перевороту 1917 року у Петрограді трансформувалася в комуністичну імперію, на століття накинули на Україну велике «ярмо», котре дуже ослабило націю фізично, економічно й духовно. Наслідки цього лиха відчутні й донині. Вони даватимуть про себе знати, на жаль, ще тривалий час.
У минулому ХХ столітті Україні та її багатостраждальному народу довелося пережити небувалі за всю її багатовікову історію біди, викликані революціями, війнами, голодоморами, політичними репресіями. Ці соціально-політичні катаклізми, за деякими підрахунками, забрали понад 40 мільйонів людських життів. І найдраматичнішим є те, що генофонду нації було нанесено непоправний удар — їй довелося пережити не тільки геноцид, а й етноцид, лінгвоцид. Непоправні втрати поніс Український народ також у царині духовної культури, внаслідок чого сталінською тоталітарною системою було знищено десятки тисяч представників його інтелектуальної еліти, величезну кількість національних святинь.
Дуже прикрим є й те, що, здобувши у 1991 році Богом даровану незалежність, нею скористався не Український народ, а спритні політики й ділки, які проникли на всі поверхи влади й зуміли за лічені роки астрономічно збагатитися, завівши в «тінь», за окремими оцінками, понад 50 відсотків економіки молодої держави, поширивши всепоглинаючу корупцію. Остання є найбільшим сьогоднішнім злом України, котре підриває її авторитет на міжнародному рівні. Контроль над національними багатствами, які розподілені несправедливо, усі ці роки здійснює не народ, а різні столичні й регіональні олігархічно-кланові угрупування, які час від часу ведуть між собою перманентні політичні війни.
Не маючи середнього класу, котрий би прискіпливіше ставився до політичного популізму тих, хто рветься до влади, у період виборчих кампаній у нас зазвичай у хід йдуть політтехнології з відвертим підкупом виборців. Коли б політика в Україні поєднувалася з мораллю, при високому ресурсному й інтелектуальному її потенціалі вона могла б швидко реформувати свою економіку і забезпечити гідне життя її громадянам. Цього, на жаль, не сталося. Що ж ми у підсумку отримали?
Розгул злочинності, що призвела до небувалої криміналізації суспільства, правовий нігілізм, падіння моралі, торгівлю людьми, стрімке вимирання нації, лідерство України в Європі з поширення алкоголізму, наркоманії, ВІЛ-СНІду, корупції, масовий виїзд за кордон заробітчан (близько сім мільйонів чоловік), часту зміну урядів, які не несуть ніякої відповідальності перед суспільством за наслідки своєї діяльності, управлінський хаос, енергетичну залежність від Росії — ось неповний перелік сумних результатів втрати чітких орієнтирів у розбудові держави керманичами України за всі роки її незалежності. І це незважаючи на те, що у нас є одна з найдемократичніших Конституцій, величезна армія дипломованих чиновників, науково-експертних інституцій, радників як своїх, так і зарубіжних тощо. Щоправда, деякі демократичні процеси в Україні відбулися, але більшість громадян ще не відчувають себе надійно захищеними державою, а тому, як показують соціологічні опитування, понад 40 їх відсотків висловлюються про свою невпевненість у завтрашньому дні, бо ще багато потерпають від матеріальної скрути.
Наш народ дуже талановитий, працьовитий і жертовний. Він не раз демонстрував це у всі віки. Його не раз використовували у різних політичних цілях як колонізатори, так і доморослі правителі. І ось тепер він поставлений на грань виживання. Це видно по статистиці рівня народжуваності і смертності.
Шлях до євроспільноти нелегкий. Нас відділяє від неї тяжка спадщина так званої «візантійщини», яка укорінилася у свідомості деяких політиків ще з минулих більшовицько-комуністичних часів, коли опонентів і тих, хто думає по іншому всупереч волі «вождів», усувають, позбавляють життя шляхом таємної змови, різних «двірцевих» інтриг тощо.
Не підготувавшись, як слід, не очистивши суспільство від тієї скверни, яка великим тягарем лягла на душу нації упродовж новітньої історії, нам неможливо буде зайняти своє місце під сонцем. І хоча, і в Євросоюзі є свої проблеми міждержавних економічних і політичних стосунків, проте краще перебувати у ньому, ніж провисати над прірвою, стоячи однією ногою на Заході, а другою на Сході. Треба зробити рішучий і єдино правильний крок до високоцивілізованого і прогресивного розвитку.
Коли б Україна розвивалася у належному напрямку, яким би її повели високоморальні й патріотично загартовані провідники, і коли б жила вона, як мовиться, з розумом у голові і з Богом у серці, ми б не дійшли до такого депресивного стану життя, в якому перебуває більшість громадян. І у нас би мінімальна пенсія сьогодні становила не 60 євро, а мінімальна зарплата не 70 євро, при яких виживати надто складно, якщо взагалі можливо. Хоч як би не підвищували зарплати лікарям, вчителям, працівникам культури, але вони не йдуть ні в яке порівняння із зарплатами у країнах Євросоюзу, де на сьогодні, у середньому, за сумлінно відпрацьовану годину платять від 36 до 43 євро. Про такий рівень зарплат і життя пересічні українці можуть тільки мріяти.
Коли б Україна була у складі Євросоюзу, то їй би не дозволили порушувати стандартів життя, які там давно забезпечуються і охороняються. Та більшість наших олігархів і бізнесменів, які звикли жити не по законах, а на власний розсуд, не хочуть бачити Україну в Євросоюзі ні у найближчій, ні у відділеній перспективі часу. І це тому, що їм тоді доведеться відмовитися від корупції, «тіньових» операцій з їхніми фінансами, від дешевої робочої сили, чесно сплачувати податки, не приховуючи свої великі прибутки від податкових органів.
За своїм внутрішнім складом і багатою історичною й духовною спадщиною українці є європейцями. Подолавши усі труднощі, тягар минулого, вони просто приречені жити серед високоцивілізованих країн Європи. Іншого шляху немає.
