Ігор Шаров — лідер депутатської групи «Трудова Україна», другої за чисельністю у парламенті. Нещодавно він обраний головою новоствореної партії «Трудова Україна». До її виникнення і Ігор Шаров, і практично все керівництво нової партії, до якого входять народні депутати Андрій Деркач і Віктор Пінчук, складали кістяк Трудової партії України. «Трудовики»-1 (назва зумовлена хронологією подій) залишилися з Михайлом Сиротою. «Трудовики»-2 провели показове розлучення: вони «пішли» як джентльмени від політики — без з’ясування стосунків і розподілу майна. І досі застерігають, що розколу не було. Про деякі подробиці стратегії і тактики побудови партії прагматиків — у інтерв’ю, яке Ігор ШАРОВ дав «Дню»
— Ігорю Федоровичу, ви так жодного разу і не визнали, що у стані «трудовиків» відбувся розкол. Можливо, це болюче для вас питання, проте, як інакше трактувати створення двох партій з майже тотожними назвами?
— Нічого болючого і страшного у цих процесах я не вбачаю. Відбираються ті люди, які бажають працювати один з одним. Ті, які цього не хочуть, просто відходять. На мою думку, не буває так, що рота йде не в ногу, а командир в ногу. Так, тепер існує дві партії, але ж у нас є п’ять соціал-демократичних партій, декілька комуністичних і це ще не кінець. Доки не настане структуризація суспільства, про яку ми всі так мріємо, цей процес буде продовжуватися.
З Михайлом Сиротою у нас, сподіваюся, збережуться нормальні стосунки, як це було і раніше. А щодо партійної боротьби, думаю, час покаже, чия ідея, чия робота буде кращою.
— Багато кому здавалося, що Михайло Сирота у вашій компанії був дещо чужорідним тілом, він швидше належить до політиків-романтиків. А ваша фракція складається з політиків-прагматиків, багатьох з яких народний поголос називає ще й олігархами. Однак і у однорідному середовищі прагматиків, швидше за все існують розбіжності серед впливових людей фракції. Як часто і якого плану компроміси вам доводиться шукати?
— Якщо я скажу, що нечасто, то ви не повірите.
А щодо термінології, то я вважаю, що можна й іншим словом називати людей, які заробили капітали. Ці люди не збираються виїжджати за кордон, і їх найбільшою мірою турбує те, що відбувається в державі, тому що вони всього досягли своєю шаленою працею. Якщо мова йде про збереження капіталів, то немає різниці — 70 тис. чи 700 млн. треба зберегти і примножити — тому цих людей турбує створення робочих місць, удосконалення законодавства, зокрема, системи сплати податків. Сподіваюся, що та багатогранна робота, яку сьогодні вони намагаються робити, матиме корисний результат для держави.
На жаль, сьогодні бізнес у нас може бути або великий, або ніякий. І дуже погано, що сьогодні всі бізнесмени — в парламенті, а поза його межами їх немає.
Я, до речі, був першим газовиком, який прийшов в парламент у 95-ому. І так сталося, що затримався. Хоча політикою мають займатися не бізнесмени, а політики. Це однозначно. Інколи неприємно, коли в залі немає депутатів-бізнесменів, бо ж інтереси матеріальні сильніше діють, ніж політичні. А ти переживаєш, бо відповідальний за фракцію. Професійні ж політики — вони завжди на своїх робочих місцях в сесійній залі. Знаєте, наприкінці січня, коли комуністична фракція вирішила не приймати участі у сесії, то на них шкода було дивитися — ходять навколо залу і більше їм йти нікуди. А в бізнесмена і поза залом знаходяться справи...
Десь наполовину наша фракція складається з професійних політиків, а наполовину з ділових людей, яким імпонує трудова ідея. А вона уособлює в собі і працевлаштування молоді, і роботу підприємств, і все, що пов’язано з працею всіх категорій суспільства. Це той підхід, з яким ми збираємося іти в наступний парламент.
— Ви могли б визначити чіткі ідеологічні засади, на яких розвиватиметься партія? Бо «трудова ідея» — це поки що не дуже зрозумілий вислів, адже майже кожна людина — трудяща, але при цьому сповідує різні ідеї — хтось ліву, хтось праворадикальну.
— Напрацювання ідеології партії ще в роботі. За основу беремо людину, яка трудиться. Нам потрібно зробити все можливе, щоб на законодавчому рівні забезпечити людину правом на працю, а державу правом на сплату податків з боку суб’єктів господарювання. Основне — заможна держава за рахунок повноцінної багатогранної праці.
Наведу вам приклад, що таке ідеологія прагматиків: якби Президент не простимулював створення парламентської більшості — так би її не було. А краще приймати рішення, рухатися вперед, штовхаючи якісні зміни в суспільстві, а потім можна і поправити прийняті рішення, але не тупцювати на місці. Краще помилитись, ніж нічого не робити, боячись наслідків.
— Очевидно, що сьогодні існують партії двох типів: так би мовити, класичні, які намагаються будувати роботу на ідеологічних засадах і...
— ...партії-нью.
— Так, дякую за термін. А яким ви бачите майбутнє держави, якщо партії-нью, партії прагматиків, здобудуть владу на наступних виборах? Чи не нав’язуватиме ваша влада такі суспільні відносини, які лише обслуговуватимуть встановлений порядок чи то олігархічного капіталізму, чи то кланово-монополістичного капіталізму? Така собі неприхована вакханалія переможців...
— Та ні... Не боїмося ми цього. Поїдьте у Лисянку Черкаської області або у Волочийськ Хмельницької області і запитайте, що потрібно людям: ідея заради ідеї чи робота заради того, щоб завтра жилося краще, що і пропагують прагматики. Безперечно, вони скажуть, що хочуть, аби їхня дитина мала нормальне майбутнє — освіту, повноцінну роботу, яка б гідно оплачувалася і надавала можливість людині реалізувати себе. Тому що рівень незалежності залежить від того, скільки ти маєш коштів. Якби сьогодні нам вдалося сформувати середній клас, то це були б найнезалежніші люди.
Знаєте, з одного боку, може воно і на краще, що у нас не відбувається революційного розвитку суспільства. Чинник стабільності вітається людьми, і питання миру і злагоди у суспільстві стає на перше місце. Я колись воював у Афганістані, і сьогодні у моєї мами можна навіть не питати, що для неї важливіше — маленька пенсія чи відправити дитину на війну... І я тут солідарний з Президентом, який говорить, що хоче залишити Україну зі стабільною політичною ситуацією, з матеріальним достатком, з відбудованою і закріпленою національною ідеєю. Потрібно тільки пресувати у часі, прискорювати рішення.
— На який результат на виборах розраховує ваша партія?
— Поки не знаємо, за яким законом відбуватимуться вибори. Якщо за нинішнім законом, то 8%, тобто десь 50 депутатів. Думаю, суто пропорційного закону не повинно зараз бути, можливо, навпаки, сьогодні варто повернутися до мажоритарної системи виборів.
— Схоже, це мрія багатих політиків.
— Подивіться, 98-го року, як правило, у мажоритарних округах виборці голосували за особистість, а пропорційні списки забезпечили прохід у парламент чисельної фракції комуністів. Зараз ми поступово намагаємося звідти забирати людей до себе у фракцію. Це прогрес.
Сьогодні партія існуватиме скоріш всього за принципом кадрованих дивізій: коли є командний склад на рівні взводу, полку, дивізій і армії. Так і у нас — буде апарат, але ні в якому разі не зі складу глав адміністрацій областей. Будуть активісти, які формально не мають дотичності до влади. По мірі необхідності будемо залучати більше людей.
— Тобто ви не хочете приймати на провідні партійні посади керівників місцевих органів влади?
— Ми категорично проти цього. Бо члени нашої партії мають спочатку проникнуться нашою ідеологією. По-друге, ми вже бачили досвід партії, чия структура базувалася на главах адміністрацій або на їх заступниках, і коли лідер партії втратив відповідну державну посаду в Києві, ця вертикаль почала руйнуватися. Ми вчимося не тільки на своїх помилках, а й на чужих.
— Скептики, з огляду на останні виборчі кампанії, вважають, що тепер відбуваються не вибори, а призначення, оскільки на перший план у передвиборних технологіях виходить володіння адміністративним ресурсом. Якщо ви не залучатимете нині діючих адміністраторів, то поза партією лишиться і адмінресурс…
— Помиляються ті, хто не бачить різниці між виборами і призначенням. Вибори є виборами. Сьогодні кожна партія і політичне об’єднання має право контролювати хід голосування. Законодавча база слабенька, але дозволяє проводити передбачені виборні процеси.
— Коли, на ваш погляд, відбудуться парламентські вибори і кого партія «Трудова Україна» бачить серед своїх попутників на шляху у парламент?
— Ми віримо Президенту і готуємося до виборів у березні 2002 року. Безперечно, на вибори ми підемо у блоці, але з ким, я сьогодні не скажу, бо не знаю.
Якщо навіть ми проведемо 50 депутатів до парламенту, цього недостатньо, щоб сформувати і уряд, і ті органи, які виходять з Конституції. Безумовно, мова йтиме про коаліцію. Державницьку коаліцію. І уряд має виходити з тих коаліцій, які будуть утворені у майбутньому парламенті. Тоді буде відповідальність, підтримка і не буде сьогоднішніх спекуляцій навколо уряду, а з боку уряду — навколо парламенту. Але для цього треба вносити зміни до законодавства.
— Як ви вважаєте, скільки часу триватиме реформа, яка мала б впровадити такий підхід і чи розпочнеться вона імплементацією референдуму?
— Дуже складне питання. Безперечно, для того, щоб здійснити те, що я кажу, потрібні зміни до Конституції, а це складна процедура, і поки ми не набираємо 300 голосів для остаточного прийняття конституційного рішення... Тому, напевне, починати треба з формування парламенту, який буде здатний здійснити таку реформу.
Після прийняття Конституції треба було наповнювати її законами прямої дії. Цього ж досі не зроблено. Сьогодні ми в пожежному порядку приймаємо те, що від нас вимагають Президент, уряд і міжнародні організації, а планового законодавчого процесу немає. До створення більшості бувало, що парламент протягом місяця не приймав ніяких рішень.
І якщо парламент увійде в чергову парламентську кризу і не зможе виконати волю народу, висловлену на референдумі, то, напевне, побажання народу будуть введені Президентом через указ, бо він не буде дивитися, як країна знову тупцює на місці. Сьогодні, коли проїдешся регіонами і поспілкуєшся з людьми, то повертаєшся такий простимульований працювати, що, напевне, всім депутатам треба частіше отримувати заряд до праці від виборців.
— Пауза щодо конституційної реформи видає певну розгубленість щодо втілення результатів референдуму. Можливо, процес прискорився б, якби парламент отримав право формувати уряд?
— Президент збирав нараду з цього приводу, на якій були присутні члени уряду, керівники парламентських фракцій, керівництво парламенту. Думаю, ще будемо радитися, щоб визначити, як підштовхнути цей процес. Можливо, Президент піде на те, щоб у тих рамках, які сьогодні існують, надати можливість парламенту консолідуватися навколо утворення уряду. Як на мою думку, питання про відставку уряду не повинно підніматися, тому що навряд чи на цьому етапі хтось, окрім Ющенка, зможе пройти через парламент. А щодо інших членів уряду теоретично питання може стояти.
— Зараз багато дискусій навколо Концепції державної регіональної політики. Якою, на ваш погляд, має бути роль місцевих держадміністрацій?
— Та вертикаль, яка сьогодні діє, повинна зберегтись. Подивіться, що сьогодні діється в Росії. Вона допустила елементи демократії щодо обрання керівників адміністративних органів, а сьогодні повертається до відбудови чіткої державної вертикалі, яка призначається центром. Можливо, це тимчасово, але сьогодні в цьому потреба. Народ, особливо наш народ, чекає сильної влади.
— Чи має, на ваш погляд, бути прийнятий закон про опозицію? Яке місце опозиції в парламенті? Сьогодні більшість робить вигляд, нібито меншості не існує, наприклад, жоден комітет не очолюють представники опозиції.
— Ми маємо прийняти відповідний закон, бо все має бути регламентовано законом. Щодо керівництва комітетами, то ви знаєте, що перед тим, як законопроект має потрапити у сесійний зал, він проходить комітет. Тож уявіть ситуацію, що ми якийсь комітет віддали опозиції, а комітет не розглядає проект, то знову виникне тупикова ситуація.
Всі депутати сьогодні працюють на основі Закону про статус народного депутата. Меншість має такі ж права, як маємо ми, їх ніхто ні в чому не утискує. Приймається рішення — вони голосують проти. Єдине в чому, можливо, дискримінація: у більшості є секретаріат, а у меншості немає.
У меншості була можливість прийти в Український дім, вступити до більшості і брати участь у розподілі комітетів.
— Тобто все-таки — хто не з нами, той проти нас? — Однозначно. Знаєте, заради чого? Заради прийняття ухвал. Колись Ющенко приїхав з Лондона й розповідав, як йому аплодували, коли він зачитав список ратифікованих угод, які до того два роки парламент не ратифіковував. То що ж це була за робота?
