Постанови Сенату і Сейму Польщі, в яких трагічні події 1943 року на Волині було визнано «етнічною чисткою з ознаками геноциду», викликали в Україні переважно критичні оцінки й коментарі. Метафора «адвокат у прокурорській мантії» стала ледь не квінтесенцією обурення українських істориків, журналістів і політиків. Схвально про «волинські» резолюції польського парламенту відгукнулися хіба що провладні нардепи, підписанти сумнозвісного «листа 148-ми». Закликаючи Сейм визнати геноцидом поляків з боку ОУН і УПА, група регіоналів, комуністів і позафракційних розраховували отримати політичні бонуси у своїй «антифашистській» кампанії напередодні президентських виборів 2015 року.
УКРАЇНСЬКА ВІДПОВІДЬ «ІМПЕРСЬКИМ РЕВАНШИСТАМ»
Незважаючи на те, що основні жалобні заходи з нагоди 70-х роковин Волині вже минули, пристрасті довкола неї, за інерцією, не вщухають і досі. Нещодавно, 15 липня, Волинська обласна рада ухвалила звернення до волинян, в якому засудила «антиукраїнські» й «шовіністичні» рішення Сенату і Сейму. «Назвавши дії українців, які вели боротьбу на своїй етнічній території за власну незалежність проти різноманітних окупантів, «етнічними чистками з ознаками геноциду», поляки поставили під сумнів основоположне право кожного народу на самовизначення та опір проти агресорів, — обурено заявили волинські депутати. — Свідомо ігноруючи та замовчуючи історичну правду, масові етнічні чистки, які здійснювали польські збройні формування на території Волині, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, польська сторона відійшла від принципів взаємного прощення, рівноправності, добросусідства».
А депутати зі «Свободи» Олег Панькевич, Андрій Мохник і Анатолій Вітів, вочевидь, вирішили завдати симетричного удару у відповідь і підготували проект постанови Верховної Ради «Про вшанування жертв депортацій та етнічних чисток із ознаками геноциду (до 70-х роковин від початку депортацій українців Польською Народною Республікою 1944—1951 рр.)». У довідці до запропонованого документа націоналісти поетапно описують процес виселення українців з Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини і територій колишніх Дрогобицької та Львівської областей. Але всю відповідальність за це покладають винятково на комуністичну Польщу й зовсім не згадують про співучасть «совєтів», ідейні спадкоємці яких донині засідають в українському парламенті й не думають ні за що каятися.
ЦИНІЗМ, ПОПУЛІЗМ І РЕАЛЬНЕ ПРИМИРЕННЯ
Не бракує надмірних емоцій і в Польщі, де на Підкарпатті 21 липня відбулася історична реконструкція знищення підрозділами УПА й українськими селянами польського села. Категорично проти проведення заходу під назвою «Волинь 1943. Не до помсти, а до пам’яті закликають жертви» виступило Об’єднання українців у Польщі (ОУП), переконане, що таке дійство «пробудить негативні стереотипи на тему українців і вчитиме молодих поляків ненависті до українських сусідів». Крім того, сам перформанс відбувся неподалік місцевостей (Копитники, Скопів, Бахів, Березка, Новий Люблинець, Пискоровичі), де в 1944—1947 рр. масово вбивали українців. Однак влада міста Радимно й організатори акції не прислухалися до закликів ОУП, зауваживши, що «ця особлива форма відзначення має на меті відтворення пам’яті невинних жертв цього геноциду і прагнення до поєднання через демонстрацію історичної правди». У такому дусі, до речі, сформульовано і «свободівський» проект постанови ВР.
Утім, найбільш безглуздими, мабуть, стали заяви депутата Європарламенту Януша Войцеховського («Право і справедливість»), який в антинаціоналістичному пориві зажадав зміни назви популярного в Польщі рок-гурту Enej, створеного українцями. На думку політика, таким чином музиканти популяризують особу полковника УПА Петра Олійника на псевдо Еней, причетного до подій на Волині й загиблого в бою із загонами НКВС. В аналогічному ключі мислить і журналіст Вітольд Гадовський (близький до партії «ПіС»), обурюючись, що «двоє українців у Польщі заснували гурт імені військового злочинця, і вся Польща скаче в такт їхньої музики». Аргументи про «парубка моторного» із травестійно-бурлескної поеми Котляревського Гадовський не сприймає серйозно, цілком переконаний в тому, що «ці розмови про маловідому (! — Ред.) українську «Енеїду» не варті й виїденого яйця». Мотивацію таких гучних популістських заяв на сторінках Gazety Wyborczej добре пояснив публіцист і телеведучий Войцех Мязарський: «Навіщо вони говорять таке? Якби вони були повними кретинами, то не стали б євродепутатом чи головою великого радіо. Усе просто — ними керує звичайний політичний цинізм і надія на те, що темний люд на це купиться».
Схоже, на відповідний ефект розраховує і депутат Сейму Мечислав Гольба («Солідарна Польща»), який закликав польського прем’єра Дональда Туска вжити заходів щодо свого однопартійця, єдиного українця в парламенті Мирона Сича («Громадянська платформа»), позбавивши його не лише посади голови Комісії у справах національних та етнічних меншин, а й узагалі — депутатського мандата. Суть «звинувачення» полягає в тому, що батько Сича начебто воював у «банді» УПА «Месники», яка мордувала мешканців польського села В’язовниця, де жили батьки Гольби. Більше того, Сич в інтерв’ю виданню Tygodnik Powszechny сам розповів, що його виховували в дусі ненависті до поляків після депортації українців у рамках акції «Вісла». Відтак не можна погодитися з тим, що українець, особисто пов’язаний з учасниками трагічних подій, очолює відповідний комітет, зазначив депутат «Солідарної Польщі». Абсурдні закиди Гольби дотепно й аргументовано висміяв у своєму блозі відомий журналіст Павел Решка, який написав: «Але Сич зміг полюбити Польщу, знайти себе в ній, зробити кар’єру. Він міг не давати мені інтерв’ю, і ніхто б не знав, що батько був в УПА. Зробив це для нас, щоб це допомогло в реальному, а не паперовому примиренні. І що отримав? Тавро «сина бандерівця».
Низка згаданих подій засвідчує певний відкат у відносинах України і Польщі. Їхньому покращенню не сприяють бачення історії винятково крізь призму національних окулярів, бурхливі емоції, а також перспектива чергових виборів, під час яких політики в обох країнах не гребують спекуляцією на питаннях важкого минулого. Говорити про це, звісно, треба, але в зовсім іншій тональності, за сприятливіших умов і бажано за одним столом — без огульних звинувачень чужих і надмірної глорифікації своїх.
КОМЕНТАРI
Ігор ІСАЄВ, журналіст Української редакції Польського радіо:
— Аби зрозуміти поведінку євродепутата, важливо усвідомити, чим є та права частина, яку він представляє. Її виборці — це люди, які міцно закорінені в «народовому» дискурсі, і до них, найперше, адресоване комюніке пана Войцеховського. Це черговий політичний міф, що його — наголошую — більшість польської політичної сцени не сприймає всерйоз. Якщо й можна до чогось прив’язати ці декларації євродепутата — то лише до виборів у Європарламент, які відбудуться 2014 року. Польська ж зовнішня політика формується сукупністю праці багатьох років і багатьох політичних команд, її осередок міститься в МЗС Польщі. Якщо говорити конкретно про політику Варшави щодо Києва, то нагадаю, що перед славнозвісною ухвалою Сейму 12 липня стосовно Волинської трагедії голова зовнішньополітичного відомства Польщі Радослав Сікорський особисто прийшов до парламенту й закликав депутатів не псувати ані відносин з Україною, ані не затьмарювати її європейської перспективи.
Польське ж суспільство реагує на ці події — не знаю, чи правомірним тут є слово «скандал», — я би сказав, адекватно, з дією всіх демократичних механізмів, що згладжують емоції та водночас дозволяють збереження власної думки. Втішно такі декларації сприймає радикальна частина, із розчаруванням — інтелектуали, не мовчазно, публікуючи й висловлюючи свої контраргументи, а от поміркована більшість, як на мене, розуміє абсурдність декларацій згаданих вами політиків. Тим часом «Еней» на хвилях звучить. Я сам сьогодні кілька разів чув. Радикалізацію ж настроїв у Польщі щодо України зумовила не нерозумна заява кількох політиків, які раніше навіть не фігурували активно на політичній сцені, а сама офіційна Україна. Чому представники української влади не були присутні на президентських урочистостях з ушанування жертв Волинської трагедії 11 липня? Чому президента Польщі в Луцьку 14 липня не зустрів його український колега? Ці питання — відкриті. Наголошую: це не були влаштовані радикальними середовищами заходи. Метою президентських урочистостей було вшанування жертв, зокрема й українців. Сам президент Польщі закликав своїх співвітчизників бути обережними у висловлюваннях щодо Волинської трагедії, говорити не емоціями, а розумом, аби не завдати шкоди відносинам між нашими народами. Тож виходить, що офіційний Київ цього не підтримує? Мені, громадянинові України, котрий мешкає в Польщі, дуже прикро через поставу моєї влади перед моїми знайомими поляками. А уявіть, як такого відвертого ляпаса сприймає польське суспільство, доволі розмаїте за своїми політичними поглядами.
Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, дослідник українського національно-визвольного руху:
— Істерія, яка зараз є в Польщі, далеко не сприяє розумінню історії України та окремих її особистостей. Те, що польські політики хочуть бачити в українських повстанцях лише тих, хто затято боровся проти поляків, є абсолютно далеким від істини. Для українських повстанців антипольський фронт ніколи не був головним. Представляти Петра Олійника, який загинув 1946 року від рук НКВД, як головного полонофоба є абсолютно абсурдним. На жаль, у Польщі посилилися останнім часом радикальні настрої, і багато політиків хочуть таким шляхом здобути більшу підтримку. Разом з тим, радикалізація цих настроїв зумовлена й позицією Української держави, яка досить байдуже ставиться до власної історії. Я сподіваюся, що це не матиме серйозних наслідків. Як ми побачили з тих дискусій, які панували в польському політикумі, виконавча влада не підтримує цих радикальних віянь.
Вітольд ШАБЛОВСЬКИЙ, репортер Gazety Wyborczej:
— Після оголошення музикантів з гурту «Еней» (на їхньому сайті) у мене немає сумнівів, що вони не мали нічого злого на думці. Дуже чітко розповіли, що їхня версія назви походить від поеми Котляревського, й відкинули версію, що від Олійника. Я їм вірю. У цій справі, на жаль, багато пов’язано з 1943 роком, не вистачило взаємного розуміння. Я їжджу до Волині, стараюся шукати моменти історії, які пов’язують нас разом. Тому готую книжку про справедливих українців, які того тяжкого року рятували життя полякам, і про поляків, які допомагали українцям. Вдається знаходити багато незвичайних історій. Як, наприклад, історія пані Софії з-під Ковеля, сім’я котрої 1942 року врятувала життя п’ятьом євреям, 1943-го — п’ятьом полякам, а кілька місяців по тому вона була врятована польськими друзями перед акцією-відповіддю польського підпілля.
Бартош ЯСТШЕМБСЬКИЙ, філософ, письменник, представник Інституту журналістики і масової комунікації Вроцлавського університету:
— Політична підтримка українських зусиль щодо демократизації та приєднання до структур ЄС послідовно реалізовувалася незалежно від того, чи мали ми в Польщі уряди «правих» чи «лівих». Президенти Кваснєвський, Качиньський і Коморовський, незважаючи на фундаментальні відмінності в поглядах, були одностайними в питанні української євроінтеграції. Тісна співпраця Польщі та України в межах ЄС і НАТО є найкращим гарантом безпеки двох країн від можливої спроби створити неоімперську Росію. Дискусії та політичні протиріччя, які нещодавно мали місце в контексті святкування 70-ї річниці Волинської трагедії, звичайно, не змінять основного курсу польської зовнішньої політики.
Ще 1992 року Сейм у своїй резолюції чітко засудив операцію «Вісла». Поляки очікують аналогічних політичних актів з боку української сторони щодо Східної Галичини та Волині. Протягом більш як двадцяти років польські політики й журналісти повторювали, що Україна не готова мати справу з темною стороною своєї історії. Утім, такими аргументами вже не переконати польської громадської думки. Це нетерпіння й гіркоту з боку громадськості намагаються використати, щоб заробити собі власний політичний капітал, деякі праві кола. До цієї справи долучаються також навіть ті журналісти, які пов’язані родинно з подіями на Волині, — причому тут не важить, чи до правої, чи лівої частини політичного спектра вони належать. Українці, як і раніше, розглядаються близькими до поляків — історично, політично і культурно. Предметом занепокоєння у поляків є український націоналізм та відкрите і некритичне будування міфу про «героїчну УПА».
Ірина МАЛЮК, Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ, Літня школа журналістики «Дня»
