...Ми з помпою святкуємо сто днів з дня призначення уряду, однак, попри те, що Кабмін працює вже пів- року, суспільство й досі не знає відповіді на запитання: а чим, власне, займатиметься прем'єр, міністри та ще понад сотні кабмінівських клерків, які, до речі, живуть за наш з вами рахунок впродовж своєї п'ятирічної каденції?
...Ми ігноруємо день, коли українці вперше вибороли право вільного вибору, натомість святкують вони — у вишуканих фраках та з келихами шампанського в руках, за товстими мурами Маріїнського палацу.
Куди ми йдемо, прем'єре? Де обіцяна під час виборів Програма дій уряду, який прийшов «всерйоз і надовго»? Куди рухається країна, пане Президенте? Чому вас, учора головного борця за демократію та героя «помаранчевого» феноменa зразка 2004 року, сьогодні називають кульгавою качкою?
Півроку ми змушені були спостерігати за брудними, кулуарними, торгами щодо створення коаліції, а наступні півроку споглядаємо на симуляцію стабільності, що демонструє нам чинна влада. Все було б смішно, якби не так гірко. Бо, попри декларативне примирення між «синьо-блакитним» урядом та «помаранчевим» Секретаріатом, світ дивиться на нас без рожевих окуляр і бачить, що насправді відбувається в Україні. А в нас, між іншим, насправді нічого не відбувається. Більше того — нічогісінько! Державні діячі найвищого рангу понад рік тупцюють навколо однієї «цінності» — влади. І «синьо-білі», й «помаранчеві», й «білі з сердечками», і «рожеві», і «червоні»... Всіх їх, попри ідеологічні розходження, поєднує одне: жага влади. Прагнення політиків відхопити якнайбільший шмат владного пирога зрозуміти можна без зайвих на те тлумачень. Влада задля задоволення власних та корпоративних інтересів (а не для суспільного добробуту) наразі й є тією ознакою, що задає тон політичній моді країни. Щоправда, варто зауважити, що окремі політики мають, так би мовити, межу, а в інших — владні апетити безмірні. Тому нам, напевно, варто більше приглядатися до тих, хто владу, звісно, любить, проте має межу.
Між тим, перебуваючи в коловороті одвічної боротьби за владу, і ті, хто нині править на політичному олімпі, й ті, хто намагається туди потрапити, забувають про національні цінності, віддаючи перевагу банальним політичним цілям. Замість сідати за круглий стіл і працювати над стратегічною програмою розвитку країни, яка, власне, й дасть світовій громадськості відповідь на «вічне»: куди ми йдемо, представники президентської команди під лупою вишукують кому, тире, чи то пак, абзац, що прогавив парламентський клерк, друкуючи закон про Кабмін, а команда прем'єра замість поінформувати суспільство про найближчі кроки уряду демонструє боксерські навички, обравши мішенню тепер уже екс-керманича МЗС.
Тактика, яку демонструють і президентська, і урядова команди, називається не інакше, як стратегічною короткозорістю. Такий «діагноз» спонукає до розумів на кшталт: можливо, замість надання депутатської недоторканності представникам політичної еліти — варто наділити таким статусом певні, стратегічно важливі для держави пріоритети? Йдеться про те, щоб усі ключові гравці підписалися під документом, в якому, наприклад, європейський вибір України є недоторканою темою, і спекулювати на ній політикам категорично заборонено. Тоді, можливо, міжнародні партнери будуть впевнені принаймні в одному: хто б не був при владі на Україні, принаймні на термін дії документa, ця держава рухається у напрямi до Європи. А зовнішня політика по-українськи наразі ж виглядає так: коли вітчизняні керманичі перебувають з візитом на Заході, вони декларують: Україна йде до ЄС; коли керівники держави їдуть до Східної сусіди, там вони запевняють: Україну цікавить ЄЕП. Позиція або є, або її немає. Позиції не може бути дві, три, чотири, як і в офіційному шлюбі не може бути двох чоловіків чи дружин.
Однак тішить те, що короткозорість — хвороба виліковна. А задля повного «одужання» представникам усіх гілок влади, напевно, слід дотримуватися простої «терапії»: координації дій, а не дестабілізуючих атак по лінії Садова—Банкова—Груш евського. Окрім того, логічно було б, щоб кожен, хто прийшов у владу, робив те, що відповідає його безпосереднім обов'язкам. Приміром, міністр транспорту та зв'язку має реформувати відповідні галузі, які відверто нагадують «совковські» часи, а не перейматися проблемами закордонних опозиціонерів. Ні, безумовно, надавати майданчик для політичних біженців — справа благородна, проте, дозволю припустити, що наша країна на даному етапі історії не має права влаштовувати подібного роду дійства. І не тому, що пан Рудьковський скористався телефонним правом, внаслідок чого професійний дипломат втратив роботу.
А тому, що ми на 16-му році незалежності все ще є залежними, принаймні в секторі енергозабезпечення. Якби ми купували туркменське паливо за європейськими цінами, тобі б офіційний Туркменістан навряд чи направив би до вітчизняного МЗС всім відому ноту протесту з досить жорстким змістом.
Нам потрібна не імітація руху, а власне рух, а для цього варто діяти, а ми, на жаль, стоїмо. Чи довго ще стоятимемо і до чого достоїмося, прогнозувати не доводиться. Хоча б тому, що поведінка вітчизняних ключових гравців, які, власне, і визначають подальшу долю країни, свідчить про те, що в українській політичній грі будь-які правила гри відсутні. Парадоксально, однак факт: правила відсутні при їх же наявності. Адже, хоч як би там було, ми маємо Конституцію, яка є основним правилом гри. Проте українські політики, судячи з усього, спочатку пишуть правила, потім нарікають на їхню недолугість, потім їх порушують, і, зрештою, апелюють до Феміди щодо їхнього скасування. Отож, стоїмо...
Однак навіть в цьому замкненому колі очевидно одне: якщо і надалі представники політичної еліти країни будуть будувати політику для політиків, а не для людей, якщо й у майбутньому ми будемо так само імітувати рух, насправді залишаючись на місці, тоді, не виключено, що й у далекому 2025-му, під час Всесвітнього економічного форуму у Давосі бізнесмени та політики світового масштабу будуть ставити новим українським керманичам старе запитання: куди йде Україна?..
