Останні виступи глави держави показали, що апарат Президента братиме найактивнішу участь у виборах до Верховної Ради. У цьому немає нічого дивного. В усіх країнах світу президенти намагаються в міру своїх повноважень і в межах закону впливати на цей процес. Проте якщо сьогодні уважно подивитися на характер стосунків між АП і законодавчою структурою влади, то складається враження, що пріоритетною для такого впливу в Україні буде система формування виборчих комісій.
Звичайно, всі усвідомлюють, що для вирішення поставлених завдань цього не досить, і сам процес небезпечний за своїми наслідками. Тому вже вимальовуються й інші методи опосередкованого політичного впливу на виборчу кампанію, що підтверджується наростанням конфронтації між Президентом і Верховною Радою. Жорстка критика роботи ВР як законодавчого органу країни вже стала основною тенденцією у виступах глави держави. Критикується все. Не прийнято Кодекси, в тому числі й малий податковий, Закон про вибори в цілому, терміни виборів.
Останнім часом зауваження Президента практично не орієнтовано на суспільство. Вони стосуються найчастiше депутатського корпусу, який звинувачують у бездіяльності. Коли обгрунтовано, а коли й нi, громадськість знайомлять з якимись причинами, за якими «підступні» народні обранці приймають або не приймають Закони, а не з тим, як саме і з якої причини ті чи інші пропозиції можуть позначитися на громадянах.
Зокрема, аргументація АП щодо термінів виборів не переконує. Її уособленням останнім часом стали «відеокліпи», в яких на тлі дружньої бесіди з якоюсь старенькою, голодні очі якої не встигають відтанути навіть після благодійного обіду, за кадром звучить текст про те, скільки народних грошей буде витрачено на таку тривалу кампанію. Залишається тільки вгадувати, на кого розраховано такі інформаційні «бомби» й за кого мають громадян України автори цих політичних роликів. Адже будь-який студент чи керівник, хоч трохи обізнаний з менеджментом, знає, що чим менші терміни виборчої кампанії, тим вона дорожче коштує.
Чому ж так легко вдається формувати негативний імідж вищого законодавчого органу країни та людей, які до нього входять?
Скоріше за все, це відбувається не так тому, що в цьому природним чином зацікавлений вищий орган виконавчої влади, а саме АП. Але ще й тому, що багато депутатів не орієнтовані на підвищення авторитету та впливу Верховної Ради. Не усвідомлюючи, що це є важливою умовою реформування політичної системи країни, вони ігнорують той факт, що політика — це сфера публічної, інтелектуальної діяльності. Тому імідж у будь-якої політичної структури існує як невід’ємна її частина. При цьому, якщо сама структура не займається формуванням свого іміджу, то це роблять за неї інші структури у своїх інтересах, формуючи собі тло, на якому можна виглядати позитивним і привабливим.
Законотворчий процес — річ не проста. Процедури розгляду і прийняття законів тривалі, вимагають певної підготовки, обговорення, осмислення, нарешті. Навантаження, яке лягає на депутатів, не мале. Але попри це порожні крісла в залі засідань сприймаються всіма як факт бездіяльності депутатів. Насправді ж це не так. Скоріше за все, пустота залу сигналізує не про те, що депутати не хочуть працювати, а про те, що регламент Верховної Ради не сприяє ефективному використанню їх робочого часу. У результаті, багато хто вважає, що Верховна Рада погана, чотириста п’ятдесят депутатів байдикують і всі проблеми в державі від них. Ось так! Не від величезного числа керівників у структурах виконавчої влади, не від рівня корумпованості державного управлінського апарату, не тому, що виконавча влада займається створенням і конструюванням комерційних структур. І навіть не тому, що адміністративну реформу не хочуть провести. Виявляється, саме депутати, яким за чотири роки жоден Кабінет не спромігся подати на розгляд узгоджений із Президентом хоч би в загальних рисах проект Податкового кодексу, винні в усьому.
Пересічному громадянинові важко орієнтуватися в тонкощах державної політики. Але є речі, які не потребують жодних додаткових коментарів. Самим фактом свого існування вони в справжньому світлі репрезентують все те, що відбувається і, як лакмусовий папірець, відбивають той напрямок, у якому розвивається виконавча влада. Наведу декілька прикладів.
Нещодавно міністр транспорту пан Пустовойтенко оголосив країні про те, що його міністерством розпочато роботу щодо об’єднання трьох комерційних авіаційних компаній в одну. Тричі я вчитувалася в цю інформацію і не могла зрозуміти, яку дотичність Міністерство транспорту має до цих комерційних структур? Тут існують лише два варіанти відповіді. Або держава сама створила ці структури, віддала їх у руки «своїх» недбайливих урядовців, які поповнили власні гаманці та розвалили справу. Або Міністерству транспорту стало нічим займатися і воно вирішило покомандувати в сфері бізнесу. І те й інше носить абсолютно нелогічний і безвідповідальний щодо власності характер.
Аналогічно чинить і Президент. Перед підписанням Указу про ліцензування лікеро-горілчаних виробів, він, усміхнувшись, сказав, що не підпише його в поданій формі, тому що, мовляв, комусь знадобилися гроші на виборчу кампанію. А потім підписав Указ про створення нового Департаменту в структурі Податкової адміністрації, яку очолює керівник політичної партії. Зроблено це було під гаслом боротьби з правопорушеннями. Напрошується запитання, чому б під цим гаслом не передати всі функції місцевих Рад, а заодно й Верховної Ради, Податковій адміністрації? Навіщо це ідеологічне маскування? Щоб не були так очевидні основні монополісти й диктатори в бізнес- просторі України?
Після прийняття таких ухвал малим партіям залишається лише звернутися до Конституційного суду з вимогою про зняття з реєстрації політичної партії, очолюваної главою ДПАУ чи про неприпустимість поєднання ним посади урядовця і партійного лідера. Адже він очолює державну установу, наділену не лише контролюючими, а і караючими функціями. Причому за умов, коли всі без винятку бізнес-структури змушені вести дві форми звітності — бухгалтерську і податкову. Мало того, що такого немає в жодній країні світу. Так ще тепер, напередодні виборів, структура, що має свою поліцію, починає прибирати до рук і праворегулюючі функції держави щодо громадян.
На жаль, Верховна Рада не має органу, який би відстежував подібні трансформації в структурах виконавчої влади. А варто було б. Для початку ухвалити б Закон про заборону подібної концентрації трьох владних функцій (контролю, покарання та правового регулювання) в одній структурі і одній гілці влади, а потім наділити прокуратуру чи відділ Конституційного нагляду повноваженнями про негайне припинення всіх видів нормативних документів, які створюють подібні ситуації.
Як будуть розгортатися події далі, покаже час. А поки що сьогодні в Україні вже реально існують не три гілки влади, а чотири. Законодавча, в особі Верховної Ради, виконавча, очолювана Президентом, судова і влада апарату Президента в персонах людей, які почали свою власну виборчу кампанію, маючи на меті не втратити роботу й соціальну значущість після 2004 року.
