До зведеного бюджету України в першому півріччі 2003 року надійшло 21,4 млрд. грн. податків та зборів. Із них 28% — від прибуткового податку громадян, 25% — від податку на прибуток підприємств, 13% — від податку на додану вартість (ПДВ). При цьому заборгованість суб’єктів господарювання за податковими зобов’язаннями на 1 липня 2003 року досягає 14,6 млрд. грн., а найбільшу вагу в ній складає ПДВ — 6,9 млрд. грн. (47%). Як підкреслюють експерти, недосконалість законодавства, обмеження вексельних розрахунків, зростання податкових пільг, активність тіньової економіки, використання складних схем штучного завищення податкового кредиту, безтоварні операції та псевдоекспорт призводять до скорочення частки ПДВ у загальній структурі прибутків держбюджету. Якщо в першому півріччі 1997 року за рахунок ПДВ формувалося 29% держбюджету, то за шість місяців 2003 року — 20%. Таким чином, як підкреслюють у Держподатковій адміністрації України, падає роль ПДВ як бюджетоутворюючого платежу. Всі ці дані можна використати також як українську ілюстрацію до нижченаведеної статті. Чи випадково це?
Країнам, що розвиваються, часто радять, а іноді навіть вимагають проведення реформ, рекомендованих так званими «експертами» — «технократами», за спиною яких часто стоїть МВФ. Протистояння реформам, які пропонуються ними, звичайно стараються подавити, називаючи їх «популістськими», а про країни, що не зробили ці реформи, починають говорити, що в них відсутня «політична воля». Незабаром ці країни починають страждати від наслідків такої репутації, а саме: від більш високих ставок відсотка при отриманні іноземних позик.
Але якщо уважніше придивитися до деяких із таких «технократичних» пропозицій, стає зрозуміло, що в основі багатьох із них частіше лежить ідеологія, ніж економічна наука. Немає ніяких сумнівів у тому, що технократи здатні збільшити потужність електростанції. Мета тут проста: виробляти електрику як можна дешевше. Це, здебільшого, питання інженерного, а не політичного характеру. Економічна політика ж, звичайно, не є технократичною, оскільки часто вимагає компромісних рішень: наприклад, зростання інфляції, але пониження рівня безробіття, створення сприятливих умов для інвесторів чи для осіб найманої праці.
Економісти називають політику, за якої поліпшення становища одного члена суспільства неможливе без погіршення становища іншого, ефективною. Якщо одна економічна політика краща за всі альтернативні варіанти для всіх членів суспільства, тобто не має ефективних альтернатив, її називають домінантною. Якби вибір серед можливих курсів економічної політики повністю відповідав цьому критерію, тобто перевага одного курсу перед іншим не призводила б до погіршення чийогось становища, такий вибір, дійсно, був би чисто «технічним».
Але в реальності тільки в рідкісних випадках вибір курсу економічної політики відповідає критерію ефективності. Економічна політика, яка найчастіше проводиться урядом, поліпшує становище одних груп і погіршує становище інших. Різна політика приносить користь і шкодить різним групам.
У Східній Азії, наприклад, допомога МВФ допомогла міжнародним кредиторам, але нанесла важкого удару по особах найманої праці та місцевих компаніях. Інша політика могла б підставити під більший удар міжнародних кредиторів і під набагато менший — робітників і місцеві компанії. Вибір політики — це вибір між цінностями, а не тільки технічні питання про те, яка політика «краща» в певному морально незаперечному розумінні. Вибір цінностей — це політичний вибір, який не може бути наданий технократам.
Звичайно, технічний аналіз завжди має місце, навіть коли політичний вибір є основним при прийнятті рішення. Технократи іноді можуть допомогти уникнути економічної політики, яка призвела б до погіршення становища всього суспільства. У деяких ситуаціях існують можливості одночасно сприяти економічному зростанню і рівності в суспільстві, і завдання гарного економіста — віднайти ці можливості. Проблема полягає в тому, що в багатьох випадках економічна політика, що пропонується технократами і вважається ефективною, насправді має безліч дефектів, що призводить до погіршення становища багатьох людей, а іноді й цілих країн.
Подивіться на довгий список прикладів приватизації та скорочення державного втручання в економіку в 1990-х роках — процесів, на які надихнули технократи. Після проведення банківської «реформи», наприклад, часто була потрібна термінова допомога уряду, внаслідок якої невелика група людей ставала набагато багатшою, а країна набагато біднішою. Такі помилки говорять про те, що ми повинні менше довіряти передбачуваним професійним навичкам технократів, або хоч би бути менш упевненими в них, нiж вони самі упевнені в собі.
Але тут є і більш фундаментальне питання. Можливо, демократичні процеси більш чутливі до реальних наслідків економічної політики і до реальних компромісів, що містяться в ній.
Звичайно, певна критика технократичних засобiв може носити популістський характер, але іноді вона містить доводи, не прийняті до уваги технократами, які втратили зв’язок з реальним світом (і звичайно, здобувають освіту в США). Візьмiмо, наприклад, Мексику, де пропозицію збільшити державні доходи за рахунок введення податку на продукти харчування і медикаменти, споживані бідним населенням (що недивно), знехтувала законодавча влада, яка продемонструвала демократичну відповідальність перед своїми виборцями.
Відмова від цієї пропозиції не була проявом неприборканого популізму. Проблема полягала в самій пропозиції. ЇЇ прихильники стверджували, що з метою підвищення ефективності необхідне розширення сфери застосування податку на додану вартість. Розвинені промислові країни Європи використовують такий податок. Країни, що розвиваються, на думку технократів, мають робити точно так само.
Однак між розвиненими європейськими країнами та країнами з економікою, що розвивається, існує фундаментальна відмінність, яка полягає в розмірі нелегального сектора економіки, з якого не стягується ПДВ. Саме «тіньова економіка» величезних розмірів робить ПДВ неефективним в більшості країн, що розвиваються. Оскільки ПДВ є податком, який стягується тільки з легального сектора — нових заводів, банків та інших підприємств, які регулярно виплачують заробітну плату своїм співробітникам, а також доходи і витрати яких легко прослідкувати (на відміну від вуличних торговців, сільських підприємств і бідних фермерів, що віддають перевагу готівковим розрахункам) — він, фактично, утрудняє розвиток економіки.
Логіка проста. Країни, що розвиваються, якi вводять податок на додану вартість, самі того не бажаючи, стимулюють розвиток тіньового сектора, фактично заохочуючи підприємства, які часто виробляють продукцію, споживану на внутрішньому ринку або використовувану як ресурси, що вводяться в розвинених країнах, залишатися в тіньовому секторі. Однак саме легальний сектор економіки виробляє промислову продукцію з високою доданою вартістю, здатну конкурувати з продукцією розвинених країн.
У багатьох країнах, що розвиваються, існують інші джерела податкових надходжень, які більш справедливі і набагато менше спотворюють економічні стимули, ніж ПДВ. Наприклад, в багатьох країнах, що розвиваються, відсутній податок із прибутків корпорації, якi дозволяє уникати оподаткування великим компаніям, що часто утримують монополію в таких сферах, як телекомунікації або виробництво цементу тощо. (Для вирішення проблеми подвійного оподаткування в таких випадках приватним особам може бути надано податковий кредит з корпоративного податку, сплаченому компанією). Також може бути введено податок на предмети розкоші (багато з яких імпортуються), який сприятиме встановленню рівності в суспільстві, не стримуючи при цьому економічне зростання.
У економічній теорії ПДВ підтримується тільки в тому випадку, якщо державу не непокоїть питання товарного обігу і якщо існує можливість оподаткування всіх товарів без винятку. А для того щоб визнати, що оподаткування всіх товарів в країнах, що розвиваються, неможливе, не треба бути доктором економічних наук. Треба просто думати про справедливість.
Так що наступного разу, коли вам доведеться почути виступи в законодавчих органах влади країн, що розвиваються, проти тих чи інших «технократичних» пропозицій, подумайте двічі, перш ніж прираховувати сумніви депутатів до популістського просторікування. Можливо, популісти такі популярні саме тому, що вони знають щось, що невідоме технократам.
Джозеф СТІГЛІЦ — професор економіки і фінансових справ Колумбійського Університету (США); лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року; в минулому голова ради з економічних питань президента Клінтона, а також головний економіст і старший віце-президент Всесвітнього Банку.
