Певною мірою такий приклад — визнання правоти з дуже великим
запізненням — навів професор Янош Корнай. Багато років в принципі він займався
виключно описовою економікою, приділяючи увагу економічним системам та
функціонуванню економіки. І тільки в опублікованій 1990 року книзі «Дорога
до вільної економіки» представив також нормативний підхід, пропонуючи,
що потрібно робити, щоб перейти від централізованого планового народного
господарства до відкритого вільного ринку. А тепер в лекціях під назвою
«10 років після «Дороги до вільної економіки» — авторська самооцінка» він
повернувся до своїх тез, висловлюючи певним чином самокритичні зауваження
до власних позавчорашніх поглядів, що є доволі рідкісним явищем в середовищі
економістів. Адже багато хто з них помилявся значно більше, ніж Корнай,
який частіше за все мав рацію.
В окремих питаннях він повністю підтримує свою лінію аргументування,
визнаючи одночасно, що в деяких інших моментах він помилявся. Він вважає,
що відповідним чином поставився до проблеми змін форми і стосунків власності,
які повинні відбуватися послідовно, без того, щоб удаватися до роздавання
всього задарма. Там, де майно роздавалося, зростання ефективності було
меншим. Якщо подивитися хоча б на зміну продуктивності праці, яка порівняно
з 1989 роком зросла в Угорщині в 1998-му на 36 відсотків, а в Польщі —
на 29, тоді як в Чехії — тільки на 6, а в Росії впала аж на 31 відсоток.
Отже, цілком слушною була і залишається теза про те, що
приватизацію потрібно проводити відносно швидко і до кінця, але в основному
шляхом продажу активів або, можливо, шляхом ліквідації неефективних державних
підприємств.
Вважаю, однак, що як і тоді, так і тепер недооцінюється
значення комерціалізації державного сектора економіки. Якщо вже не варто
чогось негайно приватизувати шляхом роздавання, то принаймні треба цим
об’єктом ефективно керувати хоча б протягом якогось періоду до моменту
денаціоналізації. Можна при цьому додати, що прискорення економічного розвитку
Польщі в 1994—1997 роках пояснюється і послідовно здійсненою приватизацією
і комерціалізацією, яка спричинила пожвавлення виробництва на багатьох
державних підприємствах, що чекали на приватизаційний процес, і до моменту
початку приватизації не зазнали дезорганізації, або, щонайменше, не збанкрутували.
З іншої сторони, Корнай визнає свою помилку щодо способу
фінансової стабілізації. Раніше він пропонував «радикальну операцію», натомість
сьогодні знає, що це був невірний метод, який дав малий стабілізаційний
результат за великих затрат у реальній сфері економіки. Корнай визнає,
однак, правоту тих, хто від самого початку відстоював стабілізаційні дії
більш розплановані на певну часову перспективу, але обов’язково послідовні
і комплексні, які здійснювалися в умовах лібералізації — з усіма додатковими
елементами, які з’являтимуться і залучатимуться в цей процес. Тепер і в
самого Корная вже немає сумнівів, що він великою мірою недооцінював аспект
формування ринкових інституцій під час переходу до ринку та їхніх взаємовідносин
— так званої інституціоналізації, але однак надто вірив у фінансову стабілізацію
та приватизацію. А цього занадто мало, і тому в новій системі створювалася
«інституціональна» порожнеча, яка дорого коштувала.
Янош Корнай говорить, що якщо б він міг якимось чудесним
способом сісти у «віз історії» та повернутися в часи, коли писав свою книгу,
то замінив би в ній ті фрагменти, щодо яких помилявся.
Натомість я, якщо б мав шанс відбути у таку подорож, бажав
би проїхатися цим «возом часу» на 10 років уперед — в 2010 рік — та побачити,
в чому ми зараз помиляємося. Тоді можна було б уникнути окремих хиб нинішньої
економічної політики. Хоча можна цього досягти і без «воза історії». Вистачить
ретельно втілювати стратегії, які будуться на хороших теоріях. Адже ж ніколи
не буває так, що всі помиляються: ні у 1990 році, ні 2000, ані в 2010.
