Насамперед, хочу зазначити, що мені вкрай приємно, що низка моїх публікацій на інтеграційну тему змогла-таки спровокувати дискусію на шпальтах «Дня». Передусім це розширений відгук пана Войтенка, і зокрема йому я й намагатимуся відповісти у цій статті.
Наскільки я розумію, опонент обстоює класичну проєвропейську позицію, а саме її український варіант. Здебільшого вона включає до себе наступні пункти:
— Україна — європейська за культурою і географією і її місце — в ЄС;
— на схід від нас відроджується імперія, чиї керманичі сплять і бачать Україну в своєму складі;
— належність до ЄС — ознака цивілізованості;
— європейці допоможуть нам модернізуватися;
— європейці приймають (тимуть) у нас іспит на ринковість та демократію і по складенні його розкриють нам свої багаті на СКВ ринки;
Одні єврофіли критичніші та об’єктивніші, як наприклад Анатолій Гальчинський, другі додають до своїх тез есхатологію, як наприклад Борис Тарасюк, треті — м’яку опозиційність до сьогоднішньої влади і почасти несвідомий лібералізм від МВФ, як Володимир Войтенко.
Отже... важко заперечувати європейськість України. Так само як і інших християнських (здебільшого) і промислових (передусім) США, Канади, Ізраїлю, Швейцарії у першому світі, а також цілої низки країн другого та третього світу, які (о, диво!) не належать до ЄС. Належність до ЄС — не є культурним критерієм і якщо використовується таким чином, то виключно як пропагандистський інструмент в інтересах групи держав-протекціоністів, а як ми нещодавно довідалися — ще й претендентів на кийок світового шерифа.
Сучасними ознаками цивілізованості є: а) або проживання більшості населення у містах, або третя позиція сільського господарства та видобувної промисловості після наукомісткої індустрії та послуг у структурі ВВП; б) перевищення середньою заробітною платнею прожиткового мінімуму; в) вільний (але необов’язково безкоштовний) доступ до вищої освіти та наявність якої-ніякої інфраструктури останньої; г) безкоштовна і розвинена середня освіта — це обов’язково (!); д) політичний устрій, інститути якого не вдаються до терору (я поясню суть цієї вимоги докладніше); є) наявність на території країни штаб-квартир принаймні декількох транснаціональних корпорацій, або прив’язаність їх до цієї території; е) відсутність громадського, етнічного, етнорелігійного конфлікту, відсутність конкретного «сусіда-ворога»; ж) розвинена інфраструктура транспортних та інформаційних комунікацій; з) справжня, у демократичному розумінні — рівність статей, а також відсутність дискримінації людей з фізичними та іншими вадами, стан в’язниць.
Я навмисно перемішав економічні та політичні ознаки — адже лише за економічними ознаками цивілізованою можна вважати агресивну абсолютну монархію у Саудівській Аравії, а за політичними — вбогі Індію чи Танзанію. Україна — це модерна країна із невеличкими вузлами індустріального постмодерну. Але із глибоко прихованим до-модерном у політичній культурі. Саме тому, ми відповідаємо вимогам а), в), г), д), е), частково є). І не відповідаємо б), ж) та з). Останні чотири є ознаками країн індустріального постмодерну, інакше — першого світу. Чи допоможе нам ЄС у подоланні кореневої проблеми — соціального колапсу? Ні. Адже вигоди від дешевої робочої сили ще ніхто не скасовував. Чи дозволить нам ЄС мати власні потужні транснаціональні корпорації? Ні. Допоки всі успішні корпоративні проекти в Україні не стануть різною мірою залежні від європейських фінансистів, членства Україні не бачити, навіть не торкаючись інших системних ускладнень.
За потреби можу навести низку офіційних документів Держдепу США, де така ідея досить виразна, ці документи описують конкуренцію бізнесів США та ЄС у процесі приватизації у Східній Європі. Чи викорінить ЄС в Україні відсутність рівних можливостей для чоловіків та жінок, нетерпимість до інших орієнтацій чи нетерпимість етнічну, релігійну, часто так завуальовану, що вона такою не вважається? Ні. Демократизація політичної культури — процес навіть не декад, і в самому ЄС він ще далеко не завершений.
Насправді я вважаю перспективною співпрацю з ЄС лише у трьох напрямках — це безпека, розвиток транспортної та інформаційної інфраструктури та обмін технологіями. Наразі стає дедалі очевиднішим, що окупація Іраку посилить позиції прихильників окремої євробезпеки, стрижнем якої є ядерна Франція та промислова Німеччина. Обидві країни залежні у військово-промисловому плані від США На створення автономного циклу виробництва у ВПК не вистачить жодного євробюджету — і саме тому посилюється інтерес до можливостей другого і третього військових виробників планети, себто Росії та України, чиї ВПК між собою взаємозалежні. Щодо інфраструктури, то Франція уже виказала прямий інтерес щодо трьохстороннього газового консорціуму, а як тільки до проекту нафтотранспортного консорціуму приєднається Казахстан, то на тлі переходу контролю над Іраком до США європейці ще міцніше зчіпляться до євразійської «енергосистеми». Як у дитячому віршику — «а у нас у квартирі газ! — А у нас газопровід...» Єдиною перешкодою для неабиякого українського піднесення цією енергохвилею може стати традиційна вайлуватість українських керманичів, які завжди поступаються інтересами України, аби бути «друзями всіх». Обмін технологіями на кшталт «військові/оригінальні на побутові» кращий за банальний імпорт, або дороге задоволення пестування власного інноваційного сектору (себто придушення конкуренції).
Усе вищезгадане не надає жодної раціональної підстави вимагати пролонгації євровигадок українського МЗС. ЄС зупинив розширення, бо вичерпав усілякий ресурс для нього, а крім того — жодного, навіть середньотермінового виграшу від «дранг нах Остен» не матиме. Незалежно від стану, принаймні, української економіки чи політичного устрою України.
Те, що Україна — євразійська держава, тільки починає розумітися українською громадськістю, яка колись мала незалежницький запал (як Квебек, Ольстер, історична ПАР, історична «демократична Імперія Болівара» тощо), але аж ніяк не державницький (як історичні США, принаймні). Євразійськість по-українські (а не по-російські) — це не квазірелігія, а раціональний підхід до вигод свого геоекономічного положення, парадоксально ефективної багатовекторності, перспективних секторів своєї загалом витратної та відсталої промисловості, знову ж таки непередбачувано прибуткового (на відміну від євросубсидованого) сільського господарства (яке «ліберали» занапащували роками під час незалежності).
Тепер повернімося до політичного устрою. Так, я хочу, аби в Україні була демократія на єврокшталт. Втім, мені неприємно, коли аргументами на її користь слугують такі:
— демократія є критерієм належності до міжнародного співтовариства (як свідчать останні роки — це «співтовариство» одіозне, а на разі воно порушує само винайдене «міжнародне право», перемагаючи такий самий одіозний Багдад);
— від нас вимагають побудови демократії (подивіться на інтереси тих, хто вимагає, і одразу стане дуже бридко на душі);
— демократія і добробут є синонімами (ніколи такого не бувало, принаймні у коротко- та середньотерміновій перспективі).
Усі інші аргументи є переспівами перших трьох, винайдених і розроблених американськими інститутами Герітедж, Брукінгс та рештою — як елемент стратегії задовільнення національних інтересів США. Комусь вони допомогли, і це було несподіванкою для самих стратегів, а когось «довели до ручки». США при цьому не постраждали.
Я прагну демократії в Україні через власні потреби — швидка соціальна мобільність, краща безпека, ширші можливості для встановлення справедливості. Все це можливе лише в рамках національного суверенітету, але якщо «демократизація ззовні» його руйнує, то це не та демократія, що її потребує Україна. Імпортована демократія личить країнам, чий вплив і потенціал настільки мізерні, що особливих потреб чи підстав для патріотизму в них немає і об’єктивно не може бути (тут можна додати тривалий список острівних чи карликових державок, а також країн «середньої ваги», які не мають жодного стратегічного виробництва, або інших ознак значущості на світовій арені).
Я згадав про парадоксальні успіхи багатовекторності, а це провокує вічне українське питання про стосунки з Росією. Щодо зовнішньої політики, то ЄЕП не посварив нас із США, а РХБ-батальон — із Росією А від двох останніх залежить наш вступ до СОТ — єдиної, на мою думку, корисної організації у шарі «міжнародного поля». Адже у СОТ насправді єдині, а не подвійні стандарти — і проти СОТ однаково борються як протекціоністи-монополісти у США, так і бананові республіки.
Володимир Войтенко слушно підкреслив сумнівність використання забороненого антирекламного гасла як аргументу на користь більшого патріотизму. Але факт залишається фактом — поки що супротивники євро у Великій Британії перемагають, і не тільки пі-аром але й справою. Ще два роки тому фунт був символічно дорожчий від долара, тепер долар відчутно поступається йому. Пересічна людина єврозони програла від нової валюти, а виграли лише великі експортери та імпортери. Скажу чесно — мені нудно як від євро зони, так і від абсурдно- гіпотетичної зони рубльової: конвертована валюта — це продукт домовленостей зацікавлених у торгівлі між собою країн. Саме це, а не золотий запас чи рівень життя є підґрунтям концепції ВКВ. Себто, існує, наприклад, домовленість, що можна заплатити в Росії гривнями за партію товару, а в Україні рублями, манатами, зайчиками. Чи євро, за умови, якщо за імпорт з єврозони можна розрахуватися гривнями (рублями, манатами, зайчиками). За межами зони договору — імпортери вимушені спершу купити валюту країни-постачальника, а експортери продають товар на її території лише за одну з валют зони. Так і тільки так з’явилися усі світові (євро, долар, фунт та ієна) валютні режими, так з’явилися периферійні режими (канадський долар, швейцарський франк тощо) Світовою валютою гривні не стати ніколи, адже нам не поталанило мати колись колоніальну імперію, а от взаємоконвертованою — лише треба докласти зусиль. Спільна валюта означає єдиний емісійний центр, який не керується бюджетними вимогами країн-членів. І працює ця схема вкрай погано — досвіду європейського «пакту стабільності» вистачає, адже там жодна країна не виконала своїх економічних зобов’язань. І останнє. Пан Войтенко підкреслив відсутність у моїх роздумах «сьогоднішності», себто є «минуле», є «майбутнє», а плану дій — немає. Я його наведу.
По-перше, цілі. У зовнішній політиці — домогтися місця серед великих держав (США, Росії, Великої Британії, Німеччини, Японії, Китаю, Франції, Індії, Пакистану — цей список суперечливий, але показовий). У внутрішній політиці — домогтися задоволеності своїм рівнем життя більшості громадян України. Терміни — десять років (за аналогією з терміном, на який ЄС проголосив кінець розширення). Засоби — транзитна інфраструктура; військова промисловість; експортне сільське господарство; виробництво інноваційних проектів як для України, так і на експорт; вступ до СОТ; розвиток ЄЕП; армійська реформа; аксіома відповідності реальної мінімальної заробітної платні реальному прожитковому мінімуму, як в усіх нормальних країнах; політична реформа, із серйозними засторогами — за варіантом Леоніда Кучми. Союзники — США, Росія, Китай та Німеччина — те, що вони всі такі різні, нам лише на користь. Нащо мати справу із сателітами, якщо можна домовитися із господарями?
Цей план — не беззаперечний. Але якщо у нас тепер не тільки агресивна фаза постмодерну, але й мода на громадські дискусії — то запрошення досить слушне. Отже, досить євро-, русо-, американо- чи українофобії. Нехай живе євро- , русо- та американоскептика. А головне — прагматичний і гідний однієї з найбільших країн континенту патріотизм.
