«Політична криза в Україні може бути вирішена лише за допомогою дострокових парламентських виборів», — заявив напередодні Президент Віктор Ющенко, додавши, що відновлення коаліції у складі БЮТ і НУ-НС навряд чи можливе. Річ у тім, що глава держави не бачить жодної політичної сили в парламенті, окрім БЮТ, яка могла б у рамках переговорного процесу підтримати чинного прем’єр-міністра. Крім того, Президент зазначив: «Я переконаний: якби прем’єр стосовно коаліції поводилася чесно, не вела закулісних переговорів, не брала консультацій, як розвернути курс України в інший бік, — ця коаліція працювала б ще довго. Саме через відсутність довіри фракція НУ-НС не має бажання повертатися в коаліцію».
Усілякі соціологічні вимірювання суспільних настроїв свідчать, що на дострокових парламентських виборах наші співвітчизники робитимуть свій вибір із низки представлених у нинішньому парламенті політичних сил. Як українці на виборах можуть примусити політиків бути відповідальними після закриття виборчих дільниць, розповіла в інтерв’ю «Дню» керівник Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина БЕКЕШКІНА.
— Ірино Еріківно, багато хто з ваших колег зазначає, що на дострокових виборах буде рекордно низька явка виборців. Який, на ваш погляд, ключовий чинник цієї тенденції?
— Ми проводили дослідження у вересні, зараз плануємо запустити нове. Однак я уважно стежу за роботою колег і дійсно, згідно з їхніми дослідженнями, відсоток тих, хто прийде на вибори, буде менший, ніж будь-коли. Крім того, як ніколи високий відсоток тих, хто хотів би проголосувати проти всіх. Разом із тим практика свідчить, що більшість тих, хто хоче проголосувати проти всіх, на вибори не йдуть. Тобто явка буде низькою, але я вважаю, більше 50%. Вочевидь, ключовий чинник — це розчарування в якості наших політиків і політики загалом.
— Однак за наявності понад ста партій, українці, про що також свідчать соціологічні дослідження, збираються робити свій вибір із тих, у кому вони розчаровані. Чому не робиться альтернативна ставка?
— Бо немає бажання голосувати за кота в мішку. Адже ніяка інша партія не довела, що вона краща за тих, хто існує. Це перше. Друге. Які можливості є в нових лідерів? Адже партії у нас асоціюються саме з лідерами і в цьому є певний сенс, оскільки для того, щоб написати хорошу програму досить найняти двох-трьох фахівців. Люди ж хочуть бачити тих, хто ці програми реалізовуватиме. Як можуть політичні сили розкрутитися? Давайте подивимося історію: коли вгору пішов рейтинг Віктора Ющенка? Після того як він став головою Нацбанку й після того, як почали виплачуватися річні, а то й дворічні заборгованості по зарплаті. Хто знав про Януковича, поки він не став прем’єр-міністром? Знали лише в Донецьку, де він був головою облдержадміністрації.
Про Юлію Тимошенко дізналися тоді, коли вона стала віце-прем’єром, коли вона зазнавала репресій і про це повідомляли ЗМІ. Без засобів масової інформації жоден із нових політиків не може стати відомим широким масам і, отже, не може претендувати на виборчий успіх. Скільки потрібно заплатити, щоб потрапити в ефір ТБ, ми чудово знаємо... Словом, будь-яка нова політична сила вимушена йти старим перевіреним шляхом.
— І, отже, ні про який старт нової, якісної, політики не може і йтися?
— Початок нової політики можливий лише з крахом старої, а крах старої політики можливий лише, скажімо так, із суспільним крахом. Нинішня політична криза — це дуже й дуже серйозно... Знаєте, ось я повернулася з США. Там на телевізійних каналах говорять виключно про економічну кризу. Дебати Обами та Маккейна зводяться переважно до того, що потрібно робити в умовах кризи. У нас же говорять про те, хто з політиків і що сказав на адресу опонента. Складається враження, неначе нічого навколо більше не відбувається. Недавно депутат Князевич (НУ-НС. — Авт.) мене взагалі вразив, коли заявив, що темою майбутньої виборчої кампанії повинна стати Грузія, оскільки у світі це новина номер один. Невже він не читає світову пресу!?
— Чи доводилося вам чути, що думають рядові американці про нинішню політичну кризу в нашій країні?
— Доводилося. Якщо коротко, кажуть: «Crazy». На жаль, я з цим визначенням вимушена погодитися. Розумієте, вони звикли мислити логічно, а логічно пояснити те, що відбувається сьогодні в Україні, неможливо. У нас багато особистого, в нас багато емоцій, у нас відбувається запекла боротьба за владу, битва за повноваження, та все що завгодно. Але проблема полягає в тому, що боротьба відбувається не за вектор розвитку країни, на відміну від тих же США.
— Ставити в один ряд США та Україну було б, напевно, неправильно...
— Я згодна з вами, однак давайте візьмемо, наприклад, Словенію. Адже це також молода держава, яка пережила диктатуру Мілошевича. Але ця молода держава вже в ЄС. Чому в нас усе по-іншому? Бо в нас безвідповідальні політики. У Словенії також, до речі, більшість населення виступала проти вступу в НАТО, однак і влада, і опозиція сіли за один стіл, виробили консенсус, розробили державну політику тощо. Тобто там, коли потрібно, політики об’єднуються навколо рішення важливого для країни завдання. У нас же ситуація як у відомій п’єсі: «А Європа почекає...».
— Як конкретно люди можуть примусити політиків бути відповідальними? Який механізм?
— Необхідно настирливо вимагати, щоб політики пред’явили свій план. Люди повинні чітко запитувати: «Які реформи ви збираєтеся провести, і які будуть наслідки?». Адже йдеться про десятки соціальних та економічних проблем. Те, що розколює суспільство, необхідно (особливо зараз) відкласти на другий план.
Що ви робитимете з інфляцією? Що ви робитимете з гривнею? Чи повинні громадяни боятися втрати своїх депозитів? Якщо чіткі відповіді на ці запитання відсутні — не треба за них голосувати. А взагалі, мені здається, з політиків потрібно взяти слово під час виборів, що якщо вони не вирішать проблему, хоч би з трьох-чотирьох позицій, тоді уряд йде у відставку. Прості та ефективні ліки від брехні. Знаєте, особисто я не бачила ефір «Свободи на Інтері», однак мої колеги обурені тим, що зібралися перші особи держави й про конкретні речі — ні слова, суцільна критика один одного. Знову-таки повернуся до США. Там також під час дебатів наявна критика, але вона мінімальна. Переважно вони говорять про те, що необхідно робити далі. У нас же будь-який ефір завжди зводиться до пошуку того, хто, пробачте, найбільша падлюка в цій країні.
— Днями прем’єр заявила, що в Україні настав час для проведення непопулярних реформ. Як ви вважаєте, суспільство морально готове до цього?
— Я переконана, що українське суспільство до цього не готове, оскільки протягом кількох років йому постійно обіцяють солодке життя. І насправді, хоч хто що б казав, із кожним роком дійсно ставало все краще й краще. Досить подивитися динаміку соціального самопочуття, яку заміряє Інститут соціології. У середньому цей показник поліпшується і зростає. Звичайно ж, у нас є великий відсоток бідних, але, як то кажуть, середня температура по госпіталю непогана, і людям обіцяли, що вона поліпшуватиметься далі, далі й далі. Однак населення не розуміє, що для того, щоб показник поліпшувався, необхідно, щоб зростала продуктивність праці. Людям ніхто не пояснював, чому вони, наприклад, повинні платити більше за проїзд? Іншими словами, людям ніхто не пояснював, чому раптом вони повинні жити гірше, коли їм обіцяли краще життя?
— Таке собі снодійне.
— Так. Хоч, я б навіть сказала різкіше — суспільство сиділо на голці. Ніхто людям не пояснював по суті, чому, наприклад, зростає ціна на газ? Відповідь, як правило, зводилася до того, що в нас, мовляв, погані відносини з Росією і потрібно їх терміново поліпшувати. Але ніхто не задається питанням, чому ціна на газ зростає і в Білорусі, в якої відносини з РФ просто прекрасні. Взагалі — нашому населенню вважають за краще не пояснювати труднощі. Це колосальна помилка неймовірного популізму всіх.
— Чи існують на цьому фоні підстави для оптимізму?
— Існують, оскільки суспільство після помаранчевої революції зробило безліч кроків уперед. У нас існують політичні суспільні свободи. Люди ще не навчилися їх раціонально використовувати. Однак суспільство вчиться і, слава Богу, суспільство припинило вірити політикам. Разом із тим варто зазначити й про те, що відсутня віра у власні сили, віра в те, що об’єднавшись, можна багато чого досягти. Боюся, що усвідомлення цього доведеться довго чекати... Для цього потрібно змінювати виборче законодавство й робити відкриті списки. Зараз же лідери партії на коліні пишуть виборчий список. Мені кажуть, що за відкритих списків купуватимуть округи. Так, можливо, купуватимуть, але все одно існуватиме відповідальність за все, що відбувається.
— Напевно, спочатку вітчизняні власники великого капіталу повинні припинити, нарешті, банкротити державу Україна, а інвестувати в неї, не відкривати офшори на Кіпрі, не бути готовим «рвонути» за кордон, а бути готовим залишатися тут за будь-якої погоди: політичної, економічної...
— Я тут не згодна з вами. Насправді там вони нікому не потрібні, навіть якщо в них є ну дуже великі гроші. Багато в чому можна докорити наших олігархів, але не в тому, що вони неактивні люди. Вони дуже активні і, можливо, це їхній єдиний плюс. Що ж до офшорів... Так, якщо є можливість тримати гроші подалі від України, цю можливість вони використовують, бо тут ненадійно, бо тут...
— Але чому вони не думають, як зробити надійно тут?
— Бо в нас ніколи не було того, що називається the roll of lаw — торжество закону. Цю проблему можна було вирішити надзвичайно просто після помаранчевої революції. Потрібно було оголосити амністію грошей. Але я боюся, що й тоді не повірили б... Проблема в тому, що в нас ніхто не вірить владі. Причому не вірять не лише пересічні громадяни, але й не вірять і ті, хто цю саму владу фінансує.
