Думка про кризу лівої ідеї в Україні (в тому вигляді, в якому ця ідея використовувалася до останнього часу) базується не тільки і, може, навіть не стільки на результатах президентських виборів, які закінчилися поразкою лівих кандидатів, не лише на створенні правої більшості в парламенті, внаслідок чого ліві позбулися всіх парламентських постів, скільки на лівій відповіді на виклик часу. З одного боку, пасивність лівих при формуванні більшості наводить на думку про те, що вони за нових умов просто не могли запропонувати нічого конструктивного. З іншого, — останні заяви лідерів лівих партій свідчать про їх дрейф до центру. «День» продовжує дискусію про перспективи лівого руху, почату публікацією з «круглого столу» за участю В.Понеділка і П.Порошенка (№ 50, 22.03.2000 р.), розмовою з Іваном Чижем. Його виключення з Соцпартії разом із сімома соратниками стало однією з найпомітніших подій у лівому таборі.
— Іване Сергійовичу, за однією з версій того, що сталося в СПУ, — Чижа вже не влаштовував статус не першої особи в партії?
— Я не можу з цим погодитися. З нашого боку не було жодного бажання якось вивершитися. Навпаки, треба мати мужність піти на конфлікт за тих комфортних умов, які ми мали в партії. Адже ті, кого виключили за наполяганням Олександра Мороза, мали імена в політиці й хороші перспективи на майбутнє: нам обіцяли, а мені так однозначно, місце у верхній частині партійного списку, що гарантувало б парламентський мандат ще принаймні на один строк. Так, ще раз, можливо, СПУ переповзла б (я свідомо вживаю саме це слово) 4-відсотковий бар’єр. А далі що? Партія, в якій декларуються європейські орієнтація, рівень, стиль поведінки, а насправді застосовуються методи, що не застосовувалися навіть за часів ВКП(б) (бо СПУ взяла від КПРС не найкраще), — приречена на поступове сходження з політичної арени, на перетворення в атрибут псевдодемократії і реально не впливатиме на політичні процеси в Україні, що й засвідчив недавній «переворот» у Верховній Раді, коли, власне, відбулася ревізія парламентських виборів 1998 року. Ніколи не матиме широкої підтримки в суспільстві партія, де можуть політично розстріляти, як це зробили зі мною та сімома моїми однодумцями. Це — аморально, це — абсурдне й за рамками здорового глузду розуміння демократичного централізму. Ленін ввів цей принцип і реалізовував його тоді, коли треба було брати владу, робити революцію. Та всі партії, особливо лівого спрямування, сліпо взяли його на озброєння з ухилом на централізм замість демократичних засад, проігнорувавши нові історичні умови.
— Саме на вашу адресу прозвучали звинувачення в ортодоксальності. Мовляв, Олександр Мороз все більше тяжіє до соціал-демократії, яка при владі у переважній більшості процвітаючих європейських країн, за що свого часу йому перепало від комуністів. А «розкольник» Чиж уперся в соціалізм радянського зразка і не підтримує нову редакцію програми Соцпартії…
— Абсолютна дурниця! Все якраз із точністю до навпаки. Хіба має щось спільне з демократією виключення з лав партії тих, хто має думку, відмінну від думки лідера? Справжні демократи не розмахують авторитарними монтировками... На жаль, сьогодні СПУ швидше нагадує закрите акціонерне товариство… Хтось же повинен був сказати: «Баста!» Бо після нищівної поразки на виборах лідери лівих партій, якби мали самоповагу і усвідомлення своєї відповідальності, то пішли б у відставку, відкрили шлях для оновлення партій. А вони тримаються за крісла з усіх сил…
— Є й інші причини гострої кризи лівої політичної течії?
— Так, але головна зумовлена непомірними амбіціями партійних лідерів, які на парламентських виборах заходилися «перевіряти свій рейтинг» замість поєднання зусиль і спрямування їх назустріч суспільним очікуванням. Наступили, можна сказати, на ті ж самі граблі. Адже 60% протестного, лівозорієнтованого електорату чекали єдиного кандидата. А отримали — апофеоз честолюбства і чванства. При цьому я не скидаю з рахунку брудні технології, застосовані супротивниками.
Інші витоки нищівної поразки лівих — у практиці функціонування партструктур, далеких від інтересів простих людей, які найбільше потерпають від шокових реформ. Судіть самі, хіба є логіка в тому, щоб першу особу в партії підсаджувати на найвищу посаду в державі і водночас стримувати кадровий потенціал від входження в регіональні структури влади — аби не дискредитували «чистоту опозиційності». Це — яскрава ілюстрація владних амбіцій лідера і абсолютного нехтуванння навіть партійними інтересами, не кажучи вже про суспільні.
Загалом ліві партії в Україні, навчившись правильно оцінювати провали й прорахунки та підкріплювати їх невтішною статистикою, так і не продемонстрували єдності в справжній, а не показній боротьбі за інтереси мільйонів знедолених. Опозиційність не підкріпилася конструктивізмом, критика — наполегливим пробиванням позитивних розробок на державному та регіональному рівнях. Ліві політичні сили, в тому числі й патріотично, державницьки налаштовані, свідомо роз’єднуються під розбалакування про «координацію дій». Дитяча хвороба сучасної лівизни занадто затягнулася. Тож постала гостра необхідність осмислення суспільно-політичних і суспільно-економічних реалій та вироблення адекватної стратегії і тактики.
— Однак сам факт того, що ви створюєте нову партію, засвідчує відсутність якісно нового переосмислення подій, розстановки сил у лівому крилі. Хоч ідея об’єднання лівої опозиції давно витає в повітрі.
— Це розуміє багато людей. Наша партія під робочою назвою «Всеукраїнське об’єднання лівих сил «Справедливість» пропонує нову ідеологію і якраз і ставить своїм завданням згуртувати всі конструктивні, патріотично налаштовані суспільні сили, які обстоюють ідею соціальної справедливості не в голих деклараціях і гарних абстракціях, не в мікрофонних баталіях, а в реальних справах. Це повинна бути сучасна державницька партія. Адже класова боротьба пролетаріату (а в сьогоднішньому українському контексті — усіх соціальних груп) за право на життя по-людськи не зжила себе, але замість булижника його зброя — Конституція, закон. Ми категорично проти ортодоксальності, зашореності, догматизму.
Час нині такий складний і суперечливий, що одна людина одночасно може бути робітником, безробітним, виробником продукції, купчиком, підприємцем… До речі, західним соціал-демократіям вдалося добитися разючих успіхів саме завдяки широкій соціальній базі. Наприклад, до німецької соціал-демократичної партії входять люди з поглядами від майже комуністичних до майже ліберальних, і ніхто нікого з партії не виганяє. А партія, яка хоче прийти до влади, але спирається на вузьку електоральну базу, ризикує звалитися.
— Які основні цінності нової партії?
— Ми сповідуємо чотири основні постулати соціалізму для України: державність, труд, народовладдя, справедливість. Як державники ми повинні зліквідувати розлом між національним і соціальним. Адже відомо, що пріоритетами правих партій є збереження національних традицій, духовності. А ліві акцентують увагу на соціальних питаннях; частина останніх орієнтована на вчорашній день, на Росію, на нереальний Союз, чого не можна допустити. В економічному плані ми — жорсткі реалісти, розуміємо, що до соціалізму радянського зразка повернення немає. Ми враховуємо, що Конституція України захищає приватну власність, яка зараз домінує. І спаплюжений ринок треба рятувати соціалізованим ринком. Переконані, що саме пересічний український громадянин завдяки високій купівельній спроможності повинен стати головним інвестором вітчизняної економіки.
— Іване Сергійовичу, ви сподіваєтеся, що нова партія матиме фракцію в парламенті?
— Хотілося б, хоча це — не самоціль. А принаймні групу обов’язково створимо. — В одному з інтерв’ю Олександр Волков зауважив, що йому зовсім не важко створити ще одну ліву партію, щоб ще більше розколоти лівий рух. Вашого прізвища він не назвав. Але оскільки його заява майже збіглася в часі з відомими подіями в Соцпартії, мимоволі проекція пішла на вас. Ви можете це прокоментувати?
— Я читав те інтерв’ю Волкова. Але читав і інше, в якому він, позитивно оцінюючи риси мого характеру і не приховуючи бажання бачити мене в своїй команді, одразу ж зробив і резюме: «Але, на жаль, це неможливо». Тобто, цією фразою він спростував інсинуації навколо мене, які з’явилися останнім часом, поширювані й моїми «друзями» в лівому таборі.
— Ви зараз, по суті, в подвійній опозиції — традиційно до правих, і в силу обставин — до лівих. Хоча сам поділ на правих і лівих досить умовний.
— Так, на 90 відсотків програми усіх партій схожі. Різниця полягає лише в ставленні до кількох принципових речей, таких, приміром, як влада, власність, реформи. Це дуже складна справа — без підтримки «крутих» бізнесових структур створити нову партію. Безперечно, право-ліберальний напрямок зацікавлений у послабленні лівого спектру, йому вигідно, що в стані лівих зараз з’ясовують стосунки. Створення лівоцентристської партії, яка задекларувала намір об’єднати ліві сили знизу, до того ж послаблює позицію лівих партверхівок, князьків, які нарізали собі удільні князівства і ніколи не підуть один одному на поступки — це одвічна проблема українців з часів Київської Русі. У той же час рядові партійці — і соціалісти, і комуністи — давно «дозріли» для об’єднання. І є перспектива, якщо знайшлася когорта людей, які на олтар давно очікуваного об’єднання поклали своє особисте благополуччя. Бо, як зауважував Ленін, «мнимое единство хуже любого раскола». А донедавна «мнимое единство» було хорошою міною при поганій грі, і рано чи пізно воно б усе одно лопнуло б, мов мильна булька. Як собаки гризлися лідери лівих партій на недавніх виборах. А потім як собаки лизалися, коли внаслідок кризи в парламенті ліву меншість було відкинуто, і тут вже такі братання були, що без огиди не можна було дивитися. Треба було раніше брататися, шукати варіанти, а не доводити до того, що в парламенті фактично знищено оплот демократії.
Я переконаний, що пройде зовсім не багато часу і ми матимемо нову якість у нашому політичному просторі. Завжди меншість, на думку більшості, не права. Спочатку. А потім час доводить, що саме вона й права. І цьому чимало прикладів в історії суспільства.
