Це була середа, 8 грудня 2004 року. Тоді в сесійній залі Верховної Ради депутатський корпус проголосував за те, аби через вісім місяців Україна перетворилася з президентської на парламентсько-президентську республіку.
Документ підтримали 402 депутати з 442-х, зареєстрованих у сесійній залі Ради, за винятком БЮТ. Зауважимо, що це не просто конституційна більшість, це дев’ять десятих від складу ВР. До речі, «не кризового» 1996 року Основний Закон був затверджений голосами 315 народних обранців.
У день розгляду політреформи до парламенту завітав президент Кучма. Депутати з провладних фракцій його вітали стоячи, нашоукраїнці та бютівці — мовчки. Промова Леоніда Кучми була короткою, однак головний меседж уловлювався чітко: «Останнім часом ми неодноразово чули слова, що не має бути переможців і переможених, що повинна виграти Україна. Я вважаю, треба ще додати, аби в жодному випадку не було принижених. Я й сьогодні прийшов у цю залу з розумінням того, аби те рішення, що сьогодні необхідне не якійсь частині парламенту, а нашій країні, було ухвалене». Потім Кучма, не приховуючи радості, аплодував рішенню депутатського корпусу і, «не відходячи від каси», підписав пакет законів (одним із документів передбачалося проведення третього туру президентських виборів). Такий собі пакетний компроміс...
Соціалісти, які на той момент мали свою фракцію у Верховній Раді, хвалилися: мовляв, їхній лідер Олександр Мороз є батьком політреформи. Сам «батько» в день голосування казав: «Щасливий, що це сталося. Ми консолідували парламент, а значить, консолідували й суспільство». Тодішній і теперішній спікер Литвин (хто сказав, що все тече, все змінюється?) саме після ухвалення політреформи заявив: «Сьогодні, хто б не був прем’єром, керівником держави — враховуватимуть інтереси людей. Можна стверджувати, що в Україні є громадянське суспільство, є народ та утвердилася нація. Це був величезний прорив, урок розвитку наших світоглядних засад».
До речі, примітний момент: цю «проривну» подію на сходинках парламенту депутати не святкували. Історичних фото на пам’ять, як у «конституційному» червні 1996-го, ніхто не робив. Найімовірніше, тому, що вже тоді, гордо називаючи поправки до Конституції проривом, вони чітко знали, що цей «подвиг» не буде описаний і проілюстрований у підручниках історії.
2010 року позиція представників різних політичних сил змінилася на діаметрально протилежну. БЮТ, який п’ять років тому не голосував за політреформу, сьогодні критикує вірогідне конституційне «обнуління». Регіонали, які сказали дружне «так» політреформі, сьогодні критикують її вздовж і впоперек. Критикою, як відомо, соратники Президента Януковича не обмежуються. Тепер «синьо-білі» просять Конституційний Суд на всю країну сказати, що політреформу (вони в тому числі) ухвалювали з грубим порушенням процедури. Лідер фракції ПР Олександр Єфремов налічив таких майже чотири десятки. Питання, де був їхній калькулятор останні п’ять років, «синьо-білі» залишають без відповіді.
Хай там як, КС приступив до розгляду «конституційного» подання. Один день слухання пройшли в публічному режимі, далі — закритий розгляд і винесення вердикту. У тому, що Феміда вкаже, що процедури 2004 року дотримано не було, сумнівів немає. Питання в іншому: «Що далі?». Суддя КС Віктор Шишкін запитав про це днями в політиків, які беруть участь у слуханнях справи щодо політреформи: «Ви вже думали про вашу подальшу діяльність стосовно того, а що ж робити з чинним законодавством, яке не відповідатиме конституційним положенням?» Запитання й досі залишилося без відповіді... Висновок такий: ця влада, як, утім, і попередня, спочатку створює проблему, потім свариться між собою, потім ламає списи над її вирішенням.
Поки депутати, які просять визнати порушення при своєму ж голосуванні 2004 року, розмірковують, як розсьорбувати заварений ними ж вируючий конституційний казан, 18 суддів КС, яким належить винести доленосний для країни вердикт, засідають у закритому режимі. Про те, яким буде вірогідний вердикт служителів Феміди, а головне — його наслідки для країни, розмовляємо з головою КСУ (1996—1999 рр.) Іваном ТІМЧЕНКОМ.
— Політики з різних таборів та експерти в унісон прогнозують, що, мовляв, не сьогодні то завтра Конституційний Суд винесе свій вердикт щодо подання депутатів-регіоналів про процедурні порушення під час ухвалення 2004 року поправок до Основного Закону. Ваша особиста думка: у суддів було досить часу не просто ознайомитися, а й осмислити справу, що є, без перебільшення, державно важливою?
— Гадаю, так, часу було вдосталь. Тим більше, що питання чітке й однозначне. Для того, аби розставити тут крапки над «і», для мене особисто багато часу не знадобилося б. Однозначно можу сказати: конституційна процедура розгляду законопроекту «Про внесення змін до Конституції» порушена. Тут, до речі, можна згадати суддів, які прийшли в КС (нагадаємо, 21 вересня прийняли присягу чотири судді КС, обрані 16 вересня З’їздом суддів: Олег Сергійчук, Михайло Запорожець, Наталія Шаптал і Михайло Гультай. — Авт.).
Здавалось би, у них немає досвіду діяльності в КС. Утім, не варто забувати, що до суду прийшли професіонали — судді, які як ніхто інший знають судовий процес. А зараз ідеться саме про процедуру розгляду. Коли, наприклад, я прийшов у КС із посади державного службовця, я не знав процедури, і це було б для мене складно. Для них же, я вважаю, абсолютно нескладно.
А тепер щодо суті. У статті 159 Конституції однозначно встановлено, що законопроект може розглядатися лише за наявності висновків Конституційного Суду про відповідність статтям 157, 159 Конституції України. Закон може бути визнаний неконституційним у разі порушення конституційної процедури розгляду, затвердження, набуття чинності. У цьому разі законопроект № 1480 був направлений до КС, і суд озвучив висновок про те, що цей законопроект відповідає двом вищезгаданим статтям Конституції. Проте цей законопроект змінили, внісши туди доповнення, зміни, редакційні уточнення. Як наслідок, з’явився законопроект під номером 22-22. І хай там як, це новий законопроект, який не треба пов’язувати з попереднім і який мав обов’язково бути направлений до КС для винесення висновку, щоб його могла розглядати Верховна Рада. Цього зроблено не було. Тому порушення конституційної процедури ухвалення закону про внесення змін до Конституції 2004 року настільки очевидне, що для юриста тут узагалі немає про що казати. І я як юрист чомусь упевнений, що рішення в цій справі буде прийнято одноголосно.
— Думка, яку озвучили ви, домінує нині як у політичному, так і в юридичному експертних середовищах. Усі погоджуються, що КС скаже: поправки в Конституцію вносилися з очевидними процедурними порушеннями. Проте виникає логічне запитання: «А далі що?» І ось тут оцінки фахівців-конституціоналістів розходяться. Одні кажуть, що після вердикту КС автоматично вступить у дію конституція зразка 1996 року, інші запевняють, мовляв, навіть якщо політреформа й ухвалювалася з порушеннями, просто взяти й «обнулити» ситуацію не можна. Хотілося б почути вашу юридичну оцінку ситуації.
— Знаєте, прогнози, заяви, виступи політиків — це просто політична спекуляція, політичне словоблуддя тощо. На ситуацію необхідно дивитися з юридичного погляду. Так-от, Президента України було обрано за чинною Конституцією. Уряд, народні депутати, безліч посадових осіб — аналогічно. Усі вони прийшли до влади за чинним законодавством, і ніхто не може надати зворотної дії в часі рішенню Конституційного Суду. Тобто парламент повинен відпрацювати часовий термін своїх повноважень після рішення КС. Президент також повинен вичерпати свої повноваження, передбачені Конституцією, скажімо, 2004 року, оскільки на цьому була побудована його програма. Точно так само, до речі, як і парламентська виборча кампанія була побудована на положеннях чинної Конституції. І не можна так: суд ухвалив рішення про неконституційність і ось, давайте відразу надамо Президентові повноваження Конституції зразка 1996 року. Ні.
— Як ви вважаєте, влада, обрана за чинними конституційними правилами, чекатиме закінчення своїх повноважень і потім змінюватиме Основний Закон, чи вони можуть піти обхідним шляхом, наприклад, винести питання на референдум?
— Політики, державні службовці та високопосадовці повинні діяти в межах законодавства. У нас, на превеликий жаль, не завжди діє це «золоте» правило. Знаєте, ось зараз не можу стриматися, аби не навести приклад того, як парламент проігнорував рішення Конституційного Суду і не направив законопроект про внесення змін у Конституцію до КС. Вони, по суті, не виконали рішення КС. Такого, напевно, ніде у світі ніколи не було й це ще один зайвий доказ того, яким у нас був парламент...
— До парламенту, згодна, при чому як минулих, так і нинішнього скликання, питань безліч. Разом із тим, і до КС їх у суспільства не менше. Як таке можливо: одного разу назвавши коаліцію індивідуального членства незаконною, КС, після приходу нової влади, однозначно говорить, що така коаліційна формула все-таки законна. Де логіка і, власне, чи варто про неї взагалі згадувати в цьому контексті...
— Рішення Конституційного Суду, хоч яким б вони були, є остаточними й оскарженню не підлягають. Отже, рішення КС не можуть бути винесені на референдум, так само, як і рішення загального суду в конкретній справі — цивільній або кримінальній. А щодо коаліції. Знаєте, насправді суперечність рішень КС, про яку ви кажете, потрібно ретельно вивчати. Підкреслюю, говорити не загалом, як у нас прийнято, а щодо кожного слова.
— Під час відкритих слухань у КС представник Адміністрації Президента Олена Лукаш заявила, мовляв, 2004 року Партія регіонів, проголосувавши за політреформу, зробила помилку, а зараз настав час її виправляти. При цьому, що заважало ПР, як мінімум, спробувати виправити цю «помилку» за останні п’ять років, пані Лукаш не уточнила. Але, знаєте, що мене непокоїть? Те, що політики з різних таборів припускаються помилок, потім живуть за «помилковими» правилами, а через роки починають їх змінювати під себе. Можливо, є сенс запровадити конституційний мораторій, аби в кожної нової влади не виникало бажання спочатку робити, а потім виправляти помилки?
— Знаєте, я роки два-три тому під час академічних читань (я академік Академії наук України) вперше висловився про повернення до Конституції 1996 року. Але повернутися через референдум, з урахуванням результатів плебісциту 2000 року. Там, де серед іншого передбачається і скорочення чисельності депутатського корпусу до 300. Разом із тим, я запропонував накласти мораторій на зміни до Конституції на 20—25 років для того, щоб Конституція запрацювала, аби стали очевидними її недоліки та переваги. З чого я виходив? Політики відразу ж після прийняття Конституції 1996 року почали говорити про необхідність внесення змін до неї. Понад десяток законопроектів суд розглядав... Я проти цього. Отже, щодо цього ви, як то кажуть, прочитали мої думки (сміється. — Авт.).
Я виступаю за те, щоб Конституцію не тероризували і політики не спекулювали на положеннях Основного закону й не боролися, намагаючись перебрати на себе якомога більше повноважень. Є питання? Вирішуйте їх у рамках поточного законодавства.
— А щодо можливості проведення конституційних змін через референдум.
— Розумієте, річ у тім, що парламент свідомо гальмує реалізацію окремих положень Конституції, які їм не вигідні. Зокрема, йдеться про відсутність закону про референдум. Разом із тим, хочу нагадати, що у 8 статті Конституції чітко і однозначно сказано, що норми Конституції є нормами прямої дії. І якщо законодавець не ухвалив закон, а народ хоче референдум, його можна призначити на підставі Конституції. Відсутність закону не зупиняє дію статей Конституції, ось що головне. Тобто, громадянин може звернутися до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції. Це дуже важливо, але в нас, на жаль, це ігнорується. Я, чесно кажучи, навіть не знаю, чи були випадки, коли громадяни зверталися на підставі Конституції. Але вона (Конституція) зазначає так. У нас же посилаються на те, що немає закону...
— Нещодавно Конституційний Суд залишили за власною ініціативою чотири судді — Ярослава Мачужак, Іван Домбровський, Анатолій Дідковський і В’ячеслав Джунь. В інтерв’ю «Коммерсанту» пані Мачужак сказала, що йдуть судді, які не згодні з планами правлячої більшості переглянути положення Основного закону і скасувати політичну реформу 2004 року. Іване Артемовичу, ви свого часу очолювали КС, тому про проблемні моменти діяльності цієї інстанції знаєте не з чуток. Скажіть, скільки домислів про вплив на де-юре незалежний КС із боку політиків, чиновників, а скільки — істини?
— Коли я працював суддею і головою КС, на нас пробували вчиняти певний тиск. Проте не персонально, а за допомогою преси, через вислови голови Верховної Ради, високопоставлених чиновників, які казали, ось, мовляв, суд такий-то і сякий-то. Згідно із законом про Конституційний Суд, голова КС може зробити офіційну заяву щодо будь-якого питання за умови, що КС схвалить цю заяву. І ми через рік (!? — Авт.) підготували таку заяву, суд її підтримав і я як голова КС скликав прес-конференцію і зачитав її. У заяві зазначалося, що на нас тиснуть тощо. Після цього тиск припинився.
У жодній країні світу, де є Конституційний Суд, рішення КС не ігнорують, їх виконують без коментарів. І лише окремі посадові особи (ну, демократія) дозволяють собі сказати щось критичне на адресу КС, а точніше — на адресу ухваленого ним рішення. Проте, щоби критикували так, як у нас, аби розмазували суд, як хочуть, такого немає ніде. А в нас можна. Що це? Низький рівень загальної, політичної, правової культури. І якби вони виконали рішення КС 1998 року (де йдеться про те, що законопроект внесення змін до Конституції необхідно направити до КС для отримання висновків) усього того, що відбувається сьогодні, не було б. Як наслідок ми жили б за Конституцією 2004 року, яку ніхто не міг би оскаржити.
— Ви кажете, що нонсенсом є критика, а тим більше — ігнорування рішень КС з боку політиків у цілому та влади безпосередньо. Але є ще один далеко не малозначущий нюанс — думка суспільства. Так от, результати опитування, проведеного влітку фахівцями Фонду «Демократичні ініціативи» і соціологічною службою Центру ім. Разумкова, свідчать про те, що найменший рівень довіри українців до банків (—52%), потім — до судів (— 45%).
— Пробачте, але ж ідеться про всі суди!
— Тобто, ви хочете сказати: якби в опитуванні про довіру-недовіру КС значився окремо від інших судів, показник сильно відрізнявся б?
— Гадаю, так, якби було розмежування загального і Конституційного судів. А взагалі, всі ці опитування відносні, це політика... Ось, припустимо, КС ухвалює рішення. Що може пересічний громадянин сказати щодо суті цього рішення? Хіба він знає закон, Конституцію? Він просто знає, що хотів би так, а не інакше, і все. Я ж у оцінці діяльності суду використовую юридичні основи.
