Одні цікавляться цим знічев’я. Для інших — це вогник надії на краще життя. Для третіх — питання питань: «На кого ставити, аби не випасти з орбіти?»
Попри всю кипучість нашого політичного життя, урожай на нових національних політиків украй бідний. По суті, як і чотири роки тому, на «манежі» в основному знайомі обличчя.
Хоча цілком очевидно, що нинішній склад можливих претендентів за своїми якісними характеристиками хоч і матиме спільне з ними ж учорашніми, але чисто формальне. Вони стали іншими й за ментальністю, й за матеріальною базою, й за можливостями використання сучасних політичних технологій, і за багатьма іншими ознаками. Проте головне полягає в тому, що боротьба буде жорстокою й нещадною. Адже більшість кандидатів у президенти виступатимуть не від самих себе, а від певних політичних, економічних і соціальних груп.
ЩО НОВОГО БУДЕ
НА НАСТУПНИХ ВИБОРАХ?
Сама процедура нинішньої президентської кампанії різко відрізнятиметься від двох попередніх за багатьма чинниками, але я відзначив би п’ять головних.
Перше. Основні учасники цього марафону, принаймні перша десятка, належать до суперважкої категорії й мають усе необхідне для ведення кампанії на найвищому рівні. А в попередніх усе практично зводилося до протиборства двох величин. У першій Кравчук — представники Руху, у другій Кравчук — Кучма.
Друге. У попередніх виборах на першому місці стояли ідеологічні інтереси. Тому клас підприємців, по суті, у цій боротьбі не брав участі. Так — копійчані внески. А сьогодні, коли приватний бізнес розділився на тих, хто сидить поруч із владою, й тих, хто від неї далеко, боротьба за президентське крісло точитиметься з прицілом на можливий перерозподіл економічного пирога, що залишився. А з історії добре відомо, коли воювати починають капітали, для гуманізму не залишається місця. Це війна без правил.
Третє. Різко змінився електорат. У його соціально-політичному самовідчутті знизилася роль ідеологічного протиборства (ліві — праві, за незалежність — за СРСР, партократи — демократи тощо), майже зникли з політичної авансцени антикомунізм і ультранаціоналізм. Зате на перший план вийде класове протистояння: багаті — бідні, ті, хто при владі — ті, хто не з нею, комерсанти — робітники і т.д. І що важливо — люди втратили віру в нову владу й можливість поліпшення життя через демократичні перетворення суспільства.
Як сказав один мій знайомий робітник: «Якщо 1994 року ми тільки бурчали на життя, то сьогодні ми сповнені люті й ненависті і до життя, і до влади, і до себе, за те, що дозволили себе пошити в дурні».
Четверте. Гранично знизилася роль і можливість центральних ЗМІ в маніпулюванні свідомістю великих мас виборців, але зросло значення регіональних мас-медіа й усної політичної агітації. А це означає, що виборчі технології активно використовувані під час президентської кампанії в Росії, хоча дехто на це й дуже сподівається, у нас навряд чи пройдуть.
П’яте. Останні вибори проходили до ухвалення нової Конституції, коли ще не було чинним положення, згідно з яким за 3 місяці до виборів Президент по суті передає всю повноту виконавчої влади Кабінету Міністрів. І це, зрештою, може мати вирішальне значення.
Та які чинники, критерії, відмінності й інші атрибути наступної виборної кампанії ми не обговорювали б, однаково розмова зведеться до головного: «А хто її можливі учасники?».
І хоча, певно, про це говорити ще рано, але спробувати спрогнозувати можливості, потенціал і перспективи майбутніх кандидатів у президенти цілком реально.
Як політолог добре розумію, що наявність потенціалу й необхідності брати участь у цьому «головоломному», у прямому значенні слова, герці за право мати найвищу владу ще не передумова для такого відповідального кроку. Напевне, частина людей, про яких піде мова нижче, так і зроблять: спостерігатимуть за всім цим зі сторони. Та навіть у цьому випадку безперечно одне — кожен із них може істотно вплинути на хід і результати наступної виборної кампанії.
Вибудовуючи ієрархію можливих кандидатів у президенти, я бачу три основні орбіти.
ОРБІТА ВЕДУЧИХ
Орбіта перша — «орбіта ведучих». У неї входять чотири загальнонаціональні політики, котрі мають найвищий виборчий потенціал. Це нинішній Президент Л.Кучма, спікер парламенту О.Ткаченко, колишній прем’єр-міністр Є.Марчук і нинішній секретар ЦК Компартії України П.Симоненко.
Перш ніж пояснити, чому саме вони, коротко охарактеризую поняття «виборчий потенціал». До нього я відношу: харизму кандидата, наявність керованого (тобто вже сформованого до початку кампанії) електорату, прийнятної для більшості передвиборної ідеї, підготовленої команди й можливостей проведення агітаційно-пропагандистської роботи (усної, наочної та через ЗМІ).
Авжеж, у цій обоймі претендентом №1 залишається Кучма. У нього велика перевага перед іншими кандидатами в частині організаційно-адміністративних й інформаційних можливостей. Та й при всьому цьому українці — народ досить консервативний. Для них питання «А чи буде краще при новому президенті?» далеко не риторичне.
Та чи стануть ці переваги вирішальним чинником, який принесе перемогу, — це питання. Поруч із великим плюсом набирається й чимало мінусів. Передусім змінився імідж Леоніда Даниловича. Від «свого в дошку хлопця — директора», котрий потерпає, як і всі прості люди, від націоналіста Л.Кравчука, не лишилось і сліду. Він, як і годиться Президенту, став імпозантним і поважним західним політичним діячем, й це відразу ж відмежувало його від виборців. Далі, ментальність нашого народу така, що люди причину всіх своїх бід завжди шукають в інших. І в цьому випадку головна провина за всі біди падає на Президента, особисто й конкретно. Це аксіома. І якихось 10—12% довіри до нього зайве тому підтвердження. Якщо життя до виборів хоча б трішки не зміниться на краще, у нього можуть бути великі проблеми навіть на Заході України.
Украй згубними були кроки, зроблені Кабінетом Міністрів для «вибивання» боргів із керівників підприємств і регіонів. Що вийшло: спочатку їх принизили, а потім ще й зібрали разом, аби вони об’єдналися проти «гнобителів». Цей не вельми продуманий крок у майбутньому відгукнеться, та ще й як.
Стосовно засобів масової інформації, то за нинішнього плачевного соціально-економічного становища що більше вони рекламуватимуть Л.Кучму, то більше голосів буде проти. Та й особисті передвиборні зустрічі з голодними не принесуть нічого доброго.
Є ще одна обставина, пов’язана з тим, що в жовтні Верховній Раді не вдалося відправити уряд у відставку. За будь-якого розкладу це не найкращий варіант для наступної президентської кампанії Леоніда Даниловича. По-перше, у разі подальшого значного погіршення рівня життя, а це неминуче, всю повноту відповідальності несла б Верховна Рада — адже вона ліквідувала уряд. Принаймні в пропагандистському плані. А тепер удар повинен прийняти на себе Президент. По-друге, відставка цього Кабінету в березні-квітні неминуча. Це означатиме повну зміну силових міністрів, і відтак, прихід нового Кабінету, для якого ВР буде не просто страховищем, а реальною владою, біля керма якої стоїть О.Ткаченко. А він, на відміну від дуже багатьох, з одного боку добре знає ціну влади, а з іншого — вміє нею розпоряджатися за всіма правилами. Додамо до цього, що в червні, за Конституцією Президент уже не матиме права підписувати укази. Отже, не тільки не виключено, а й цілком реально, що вся повнота влади може опинитись у руках парламенту.
Тривалий час Євгена Марчука вважали претендентом номер один. Та час минав, а він займав і займає очікувальну позицію. У багатьох склалася думка, що в нього вже немає найменших шансів не перемогу, бо за час, який залишився, він уже не встигне розкрутитися.
Враження це вельми оманливе. Для розкрутки йому вистачить і місяця, позаяк людина він уже досить відома. Проте головне в іншому. Розкрутку йому робить сама влада. Усі ці гучні кримінальні справи найвищих державних діячів уже переконали опінію, що влада геть-чисто корумпована, й нагорі сидять лише злодії. У масовій свідомості щільно засів психологічний стереотип «Подолати кризу можливо тільки перемігши владну корупцію, всі лиха звідти». Отже, потрібна сильна рука, яка всіх виведе на чисту воду, покарає й роздасть накрадене. Додамо до цього й існуючий у громадській думці «генеральський синдром». У зв’язку з цим не можу не навести один вражаючий факт: як прем’єр-міністра Є.Марчука пам’ятає лише 5,5% населення, а як керівника Служби безпеки — 62,6%. Тож передвиборні ідеї й імідж йому не вельми потрібно розкручувати. Народ чекає на українського генерала-месію. На сильну руку й розумну голову.
Особливе місце в цій орбіті посідає О.Ткаченко. У громадській думці він поки що майже не фігурує як можливий кандидат у президенти, хоча насправді, якщо тільки схоче, то за короткий час перетвориться на одного з найреальніших претендентів.
Що робить його таким? Почнемо з іміджу. Він цілком збігається з баченням середньостатистичного жителя України. Його манера впевнено та спокійно говорити, неметушливість у рухах створюють враження надійності та стабільності. Він вельми консервативний у поглядах на життя. Добре пам’ятає своє радянське минуле й віддає йому данину поваги. Кажучи одним словом, він справжній господар, газда. Переконаний, що в двох минулих президентських кампаніях претендентів із такою харизмою ще не було.
Важливо й інше. Мабуть, він єдиний із можливих кандидатів, у котрого вже сьогодні є не менш як 20—25% керованого електорату з агросектора. А це вже солідна фора.
Обіймаючи один із найвищих постів у державі, він, як і Л.Кучма, має величезні адміністративно-інформаційні можливості.
І останнє. Олександр Ткаченко всеїдний. За нього можуть проголосувати і ліві, і праві, і захід і схід. Нехай не за максимумом, але можуть. Він постійно стверджує, що не братиме участі у президентських виборах (можливо, на сьогодні так воно й є). Проте політика — річ складна. Більше того, я майже переконаний: апаратники надзижчать Леоніду Даниловичу про те, що Ткаченко просто блефує, набираючи сили. І постараються створити конфлікт між ними, а там уже справа принципу.
Стосовно кандидатури від Компартії П.Симоненка, то його головна відмінність від трьох попередніх — залежність від партії. І друге — у більшості своїй люди голосуватимуть не за особистість Симоненка, а за КПУ, за ідеологію. І все-таки, стартові умови в нього також досить високі — десь у межах 15—17% електорату. Та при цьому слід реально розуміти, що кожен кандидат, у програмі котрого будуть гасла, подібні до гасел КПУ (Мороз, Ткаченко, Вітренко), на першому етапі забиратимуть у нього голоси, а в сумі їх може виявитися чимало.
Чи може Компартія висунути чи підтримати іншого кандидата, приміром, О.Мороза? Гіпотетично, так. А реально — навряд чи. Для цього передусім слід об’єднати дві партії в одну та обрати Мороза її керівником. І цим визнати неспроможність Компартії та її ідеології. Цього на нинішньому етапі нізащо не буде.
Підводячи підсумки, можу твердо сказати: за цю четвірку в сумі проголосує до 80% виборців, але якою буде пропорція, поки що судити рано.
ОРБІТА ВЕДЕНИХ
Друга орбіта — орбіта «ведених». Вона цілком складається з лідерів політичних партій: О.Мороз, В.Медведчук, П.Лазаренко, А.Матвієнко, В.Чорновіл і Н.Вітренко.
За сім останніх років ні про кого не написано так багато й настільки суперечливо, як про О.Мороза. І це зрозуміло — він досить відомий, розумний і талановитий політик. Проте навіть мінімальних шансів на перемогу в нього немає. Причина одна. Він не має свого електорату в тій кількості, яка забезпечить коли не перемогу, то хоча б гідну участь. Його імідж сьогодні не вписується в усталені стереотипи опінії. Він у всьому «містер — трішки». Для селян — він занадто інтелігентний. О. Ткаченко для них значно ближчий, та й регіональне керівництво села підтримуватиме його, а не Мороза. Для лівого електорату — не досить ортодоксальний. І так за всіма складовими. Тож у цих виборах йому відведено роль підігруючого. Те саме можна сказати про П.Лазаренка й В.Чорновіла. Сьогодні вони можуть лише одне: на першому етапі забрати в когось голоси, на другому — комусь віддати, дещо собі вторгувавши.
У дуже складному становищі перебуває А.Матвієнко. Сьогодні його не безпідставно вважаю одним із найбільш професійно підготовлених політиків України, а очолювана ним партія претендує на роль загальнонаціональної. Якщо А.Матвієнко хоче розвиватися далі й дорости до політика першого калібру, то він повинен виставити свою кандидатуру на президентських виборах. Однак НДП — пропрезидентська партія, а відтак, вона повинна віддати все в ім’я перемоги Леоніда Кучми. Крім того, в партії є ще один лідер — В.Пустовойтенко. А перебіг внутрішньопартійних процесів у НДП дозволяє припустити, що народні демократи найближчим часом можуть розколотися на дві партії: пропрезидентську, яка об’єднається з демократичною (О.Волков, В.Яворівський), і опозиційну, яка висуватиме свого кандидата. Проте це з царини прогнозів. Більше того, можливий також інший поворот подій: у разі відставки з поста прем’єр-міністра В. Пустовойтенко почне вести свою гру. Принаймні приклад для наслідування є...
Останнім часом дуже багато говорять і пишуть про Н.Вітренко. Судження переважно крайні. Не можна заперечувати, що вона стала публічним політиком. Однак серйозної сили за нею немає. Є імідж жінки-політика. Є суперечливе ставлення з боку жіночої аудиторії. Тут вони ділять симпатії з Ю.Тимошенко. Очевидно й те, що вона може відібрати в лівих 2—3%, але не більше. Її аудиторія досить специфічна. Не знаю, чи вивчала команда аудиторію, але за нашими даними, при висуванні в народні депутати серед тих, хто проголосував за партію прогресивних соціалістів, майже 40% — жінки від 19 до 40 років.
ОРБІТА НОВОЇ ХВИЛІ
Третя орбіта — «орбіта нової хвилі». Сюди я відніс би Л.Грача — голову Верховної Ради Криму, В.Рибака — мера міста Донецька, Б.Губського — заступника голови комітету ВР, Ю.Тимошенко — керiвника бюджетного комiтету ВР та В.Ющенка — головного банкіра України. У кожного з них є ім’я й певна міра популярності. Проте від великої політичної кар’єри їх відділяє значна дистанція, яку, коли вони схочуть стати публічними політиками, необхідно подолати. У перших електорат переважно Південного Сходу, у Віктора Ющенка — Захід і Центр.
Напевне, для багатьох представлений мною ряд претендентів нової хвилі видається вельми несподіваним і певною мірою спірним, але час, у якому формується державність України, також вельми своєрідний. Тож процеси, які відбуваються тут, важко ідентифікувати з тими, що вже мали місце в історії.
Міг собі хтось уявити за кілька місяців до виборів переконливу перемогу в Білорусі Лукашенка, а в Болгарії Пєнєва? Дуже мало хто. Та за прискіпливішого розгляду цих подій стало ясно, що в основі цього лежали два чинники — катастрофічна недовіра до тодішньої влади й до людей, зв’язаних із нею. І величезне бажання бачити на чолі влади нового діяча, котрий своєю програмою й своєю харизмою переконає електорат, що саме він той, хто потрібен сьогодні для подолання тяжких часів. Вони зрештою й стали вирішальними. Є все це в Україні? Безумовно.
Візьмімо, приміром, мера Донецька Володимира Рибака. Він поки що маловідомий широким масам України, зате всі знають місто Донецьк і людей, котрі живуть у Донбасі. Ми провели опитування у 8 містах Донецької, Луганської, Харківської та Запорізької областей (за схемою обласний центр плюс рядове місто), за кого жителі проголосували б, якби завтра були вибори президента. У список було внесено 7 кандидатур (без Л.Кучми й О.Ткаченка), але з П.Симоненком, В.Ющенком, А.Матвієнком, Н.Вітренко й іншими. Результат виявився таким: В.Рибаку віддали перевагу 52%, а на шістьох інших припало 48%. Про що це говорить? Про те, що люди такого типу як Рибак стають досить популярними серед населення. Електорат почав різко відвертатися від демагогів до професіоналів-управлінців. Більше того, знову починають цінуватися регіональники.
Та повернімося до фігури Віктора Ющенка. Якщо він пройде на вибори, то за його спиною може опинитися могутня підтримка структур і партій націонал-демократичних орієнтацій, але не бізнес-структур. Стосовно електорату, то тут усе дуже складно. Народ не вельми полюбляє банкірів. Тож його можливості в масштабах України вкрай обмежені. Хоча в разі підтримки націонал-демократичними силами він може мати результат значно вагоміший, ніж, приміром, у В.Чорновіла чи Г.Удовенка. Проте все це голоси Леоніда Кучми.
Голова ВР Криму Леонід Грач перебуває на політичній орбіті давно. Як політик він склався ще за Радянського Союзу, але по-справжньому розкритися не міг. Хоча весь час після проголошення Україною незалежності залишався лідером у Криму. Врівноважений, спокійний, привабливий, уміє добре спілкуватися з аудиторією. Нині він надбав новий статус. Його електорат насамперед — Крим. Однак цього мало для затвердження його як загальнонаціонального політика. А коли його кандидатуру підтримає партія, то він відразу ж перетвориться на грізну силу. Хоча це й малоймовірно. Проте в нього є ще один дуже важливий плюс — він регіональник.
Характерним представником нового покоління є Богдан Губський. У проведеному Українсько-американським центром стратегічних комунікацій дослідженні з визначення 20 молодих (віком до 37 років) найперспективніших політиків він дістав найвищий потенційний рейтинг і набрав майже максимальну кількість балів. Сьогодні Б.Губський упевнено рухається вгору українськими політичними щаблями. Народний депутат, заступник голови комітету Верховної Ради. Низка проведених ним соціально-політичних акцій у масштабі республіки, особливо в аграрному секторі, робить його дедалі відомішим політиком. Його можлива участь у передвиборній кампанії — це, передусім, найсерйозніша політична школа, якій ніде не можна навчитися. Більше того, хороший шанс об’єднати навколо себе молодих людей, котрі готують себе для сходження на політичний олімп і мають хороші потенційні можливості.
До цієї ж категорії належить народний депутат Юлія Тимошенко. Ця пані-політик разом з Н.Вітренко може потіснити у виборному марафоні багатьох чоловіків. А головне — покласти початок легалізації можливостей жінок у їхніх претензіях на право керувати державою.
Історія знає багато прикладів, коли на виборах перемагали ті, в кого ніхто не вірив. Чи навпаки, всі були переконані в перемозі одних, а перемагали інші. Годинникова стрілка побігла, залишаючи все менше часу на роздуми тим, хто захоче взяти участь у цьому одному з найзахоплюючіших змагань за право отримати мандат довіри народу України на виведення з кризи. І, тим паче, для тих, хто прийде до урн у жовтні наступного року.
№232 03.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
