Враження від прес-конференції Президента Петра Порошенка. Особисто я не пам’ятаю ще більш вдалого поєднання: впевненого володіння мовами, простоти у спілкуванні з пресою, інтелекту й відвертості — більшою мірою, ніж у будь-кого з попередніх президентів України. Вперше за багато років не соромно дивитись, як Президент України представляє її за кордоном. Здавалося б, усе чудово, але чомусь не полишає відчуття розчарування і тривоги за майбутнє України. І особливо після оголошення «мирного плану» Президента.
Чи усвідомлює Президент, що з кожним його кроком зі встановлення миру на Донбасі позиції терористів лише підсилюються? І розпочався цей процес не сьогодні. Відмова Генерального штабу в озброєнні добровольчих батальйонів при тому, що воно є у великій кількості, очевидні витоки секретної інформації, небажання Президента України бачити очевидну професійну непридатність або зраду начальника Державної прикордонної служби України — Литвина та й інших «паркетних генералів», уже призвели до невиправданої загибелі сотень наших кращих співвітчизників. І тисячам покалічених, котрим жити з цим решту життя... Схоже, Президент України у своєму намаганні встановити мир за будь-яку ціну, домовляючись із терористами й агресорами, забув відому істину: хто намагається відкупитись від війни, все одно її матиме. Із ганьбою — на додачу.
Знакова подія — перший гучний «дзвоник» — пролунав під час виходу основного угруповання терористів зі Слов’янська. Чотири години колона військової техніки з особовим складом терористів — не менш трьох або чотирьох тисяч бійців, що на той час становило основні їхні сили, з гарматами, мінометами, снарядами, — рухалась відкритою місцевістю, без жодного пострілу з боку сил АТО. Що це, якщо не змова? А потім все це військо об’єдналося в Донецьку зі своїми спільниками і почало закріплюватись. Наслідки цієї події ми вже побачили.
Нам розповідають: ми не здатні контролювати кордон з Росією, і на цей час близько 200 км цього кордону справді не контролюється. А точніше, контролюється терористами. Може, й справді ми не в змозі контролювати переміщення через кордон людей пішим ходом, але ж головна проблема полягає в постачанні через кордон важкого озброєння і безперервного підкріплення терористів. Чому Збройні сили України не використовують для знищення колон техніки — ракет з дальністю польоту декілька сотень кілометрів та авіацію, — ще одне питання. На очікувану відповідь: ми не хочемо, щоб ракета випадково потрапила на територію Росії, порада — розмістити ракетний підрозділ на лінії кордону і вести огонь по ворожих колонах, коли вони віддаляться від кордону в глибину території України на два кілометри. Чому прес-аташе Міноборони України спокійно повідомляє нам про те, що в Україні розгорнувся й виконує бойові завдання польовий штаб російських військ, замість того, щоб накрити його залпом «Градів» чи ще потужнішої бойової техніки, яку теж має Україна? Чому, коли наші бійці виходили з Іловайського котла, ніхто навіть не намагався хоча б частково уразити гарматні вогневі точки, і наших бійців розстрілювали, немов у тирі? Чому, коли авіація виконує бойове завдання, вона не оснащена тепловими ракетами захисту, хоч вони також є в Україні? Бідкаємось, що не вистачає бронетехніки, та при цьому сотні її одиниць, підготовленої до експорту, стоять у бойовому стані? Заощаджуємо на крові наших патріотів? Питання, на які бійцям важко дати відповідь.
І як пояснити покаліченим бійцям, котрі бачили стільки смертей, що вистачить на покоління, дружинам, дітям, батькам загиблих, за що полягли ці герої? Щоб потім з ініціативи Президента терористам-убивцям надали більше прав, аніж тим, хто з ними боровся? Невже ми такі дурні, що не розуміємо того, що за три роки їхнього самоврядування, та ще й з правом законного озброєння, населений людьми з російськими паспортами, яких Путін «захищатиме» вже як своїх громадян, Донбас остаточно перетвориться на російську метрополію, і залишиться хіба що перенести кордон України ближче до Харкова... Та ще й питання — чи не далі? А на що можуть розраховувати ті патріоти України, котрі живуть у Донбасі, чиє існування перетвориться на щоденний страх за власне життя та своїх дітей? Чи в Україні вже стає традицією кидати своїх громадян напризволяще?
Такий мир нам не потрібен. Такий мир потрібен Росії та її приспішникам. Такий мир веде до капітуляції України. Тільки капітуляції прихованої, розтягнутої на три роки. Ми здатні виграти цю війну, і якщо у пана Президента теж є на те воля, то ми її виграємо, швидко й ефективно. І найперше, для досягнення цієї мети потрібно терміново й безкомпромісно здійснити люстрацію в Генеральному штабі Збройних сил України. Війна вже виявила і героїв, і зрадників та невігласів у штанях з лампасами — їх є ким замінити. Зволікання смертельно небезпечне для самого існування України. І якщо Президент України знайде в собі сили поступитися особистими симпатіями та рішуче проведе цю рокіровку, ми виграємо.
Також є серйозна проблема з черговою мобілізацією. Загони цивільної оборони створюються суто формально. Не можна у пресі викладати всі проблеми, але слід наголосити на головному. Навчати й озброювати такі загони потрібно одночасно з їхнім формуванням, а не тоді, коли піде навала ворожої бронетехніки. Наш загін із власної ініціативи, один серед усіх в області, вже організував навчання та бойове злагодження, але воно не може бути ефективним без реальної зброї, якої нам видавати не поспішають. Озброюються всі, крім тих, кому це потрібно для захисту своєї країни. Тому вийде, як завжди, — автомати в руки людям, не навченим бодай основ бойового мистецтва, та одразу на виконання завдання.
Дуже сподіваюсь, що пан Президент прочитає цю статтю і сприйме її як квінтесенцію думок мільйонів громадян України, котрі налаштовані ніколи й ні під будь-яким приводом погоджуватися навіть з теоретичною можливістю поразки. Хочеться вірити, що пан Президент як Головнокомандувач ретельно проаналізує ситуацію, змусить своїх підлеглих надавати об’єктивну інформацію щодо стану Збройних сил, реальних запасів сучасної зброї, наявної у війську, та оперативності проведення необхідних заходів із підготовки військових спеціалістів і загонів цивільної оборони, які можуть відіграти вирішальну роль у знищенні противника у разі прориву до міст і сіл України, особливо південно-східного регіону.
