У Києві відбулася презентація книжки голландського політолога, правозахисника, публіциста Роберта Ван Ворена (псевдонім, справжнє ім’я — Іоханнес Бакс) «Про дисидентів та божевілля від Радянського Союзу Леоніда Брежнєва до Радянського Союзу Володимира Путіна». У ній зібрано дані про поширене в 1970—1980-х роках таке явище, як «каральна психіатрія».
Так склалася доля, що Роберт Ван Ворен, тоді ще зовсім молодий чоловік, який не мав відношення до СРСР, став активно займатися збором інформації про радянських дисидентів, котрих за вільнодумство поміщали в психіатричні клініки, щоб зламати повністю. А це тисячі й тисячі жертв. Таким чином, він був кур’єром між українськими, російськими, польськими, прибалтійськими дисидентами та зарубіжжям, який перевозив «не тільки бульйонні кубики, теплий одяг і ліки».
У ході своєї «підривної» діяльності Робер Ван Ворен здійснив понад сто публікацій у зарубіжних газетах ті журналах (Європа та США), в яких наводив факти зловживання психіатрією в СРСР із політичною метою. Так голландський правозахисник познайомився з відомим нині генералом Петром Григоренком — коли той був у еміграції, з тодішнім дисидентом Семеном Глузманом і багатьма іншими інакомислячими.
— Окрім самого генерала Григоренка, мені вдалося поспілкуватися з колишньою санітаркою психлікарні, в якій його тримали, — розповідає автор книжки Роберт Ван Ворен. — І ось ця, тепер вже бабуся, акцентує увагу на те, що це був дуже інтелігентний, гарний чоловік, справжній військовий, дуже акуратний, вихований, організований, розумний, який завжди розповідав про дітей, дружину. Але чомусь їй ніколи не спадало на думку, що якщо він такий розумний, то що він тут робить?
Книжка складається з 27 глав, у яких хронологічно викладається інформація про тодішнє життя в СРСР, спогади про спілкування з інакомислячими, тобто дисидентами, персоналом психіатричних лікарень, правозахисниками тощо.
— Під час правління Сталіна — коли були масові репресії, голодомори та вбивства — зовсім не було необхідності саджати людей в психіатричні лікарні. Генерал Нестайко колись розповів мені, як Володимир Ілліч показував йому документи про соціалістичне змагання між Кіровоградським НКВД і Вінницьким НКВД. Кіровоградське НКВД планувало відловити таку-то кількість шпигунів, а їхні колеги — зустрічним планом — обіцяли відловити на десять осіб більше. Так жила країна, й у каральній психіатрії не було необхідності, — пояснив правозахисник, психіатр, колишній дисидент Семен Глузман. — Ідея репресивної психіатрії, очевидно, виникла під час «пізнього» Хрущова й Брежнєва, тому що люди переставали боятися. З’явилося те, що ми називаємо дисидентським рухом. Насправді це не був рух — були люди-одиночки, які в натовпі говорили: «Король — голий!». Кожен говорив по-своєму. І було ясно, що ввести розстрільні статті, сталінського типу покарання вже неможливо, тому що змінилася країна, — вона була досить відкритою в порівнянні з попередніми десятиліттями. У цій ситуації, очевидно, — я кажу «очевидно», тому що немає свідків і документів, натомість є здогади та версії серйозних експертів, що репресивну психіатрію зініціювала група Андропова: для них це був вихід із ситуації. Що таке репресія в спеціальній психіатричній лікарні? Це — коли терміна «лікування» немає: це може тривати два роки, може — десять, а може — «вічна психіатрична койка», як казали тоді. Це — жахливі умови: ви — один у величезній камері з психічно важкохворими людьми, які когось з’їли, вбили (із вщент «зруйнованими» хворобою людьми, які не розуміють, що вони роблять і що говорять), де санітари — кримінальні злочинці й наркомани — вас б’ють за те, що ви не хочете віддати якісь свої особисті речі чи їжу тощо... І коли одного разу ви відчуваєте себе овочем. Це справді страшна репресія.
Семен Глузман розповів, що він відбував покарання в радянському таборі суворого режиму й що це був «курорт» в порівнянні з психіатричними клініками, в яких тримали інакомислячих. Через те колишні жертви каральної психіатрії нині відмовляються давати свідчення, тому що їм дуже важко це згадувати. Адже звільнитися від пережитого жаху практично неможливо.
— Ми знаємо, що, починаючи з 1973 року, в СРСР будували дуже багато психлікарень, також добудовували до вже існуючих нові корпуси. Очевидно, тоді й ухвалювалося рішення «розширювати психіатрію», — вважає Ван Ворен. За даними автора книжки та його колег, близько третини інакомислячих у той період потрапляли в «психушки». Це видання — «страшна розповідь про факти, які обов’язково мають знати історики, психіатри, юристи», — вважає Роберт Ван Ворен.
