У понеділок стало відомо (в черговий раз, однак),
що в червні 2001 року Римський папа Іван Павло II приїде до України, де
його нетерпляче очікують майже 6 мільйонів віруючих Католицької церкви.
Переважна більшість українців інших конфесій ставляться до візиту папи
Івана Павла II також доброзичливо. А наші політики вважають, що візит такої
особи, як Іван Павло II, ще раз засвідчить приналежність молодої держави
до світової спільноти, її відкритість і конфесійну толерантність. Подробиці,
місця, які відвідає Папа, протокол візиту досі невідомі. Тут можуть бути
складнощі, зважаючи особливо на розкол українського православ’я. Багатьох
турбує запитання — чи згодиться, попри дипломатичні канони, Римський понтифік
зустрітися з представниками невизнаного світовим православ’ям церков —
УПЦ КП та УАПЦ? Маємо велику надію, що його візит буде сприяти єднанню.
Сьогодні своїми думками, баченням сучасних церковних проблем ділиться з
читачами газети «День» новий Апостольський нунцій в Україні архієпископ
Микола Етерович.
— Нещодавно пролунали голоси щодо рішення папи Івана
Павла II піти у відставку. Що про це думає Ваше Преосвященство?
— Католицька церква з великою і щирою вдячністю Господеві
відзначила 22 жовтня 22-гу річницю обрання Святішого Отця. З нагоди цієї
визначної дати було влаштовано прийом, на якому були присутні представники
громадських, культурних, політичних, церковних і релігійних кіл країни.
Папа Іван Павло II займає шосте місце за абсолютним строком свого апостолату.
Довше за нього Церкву очолював, зокрема, Святий Петро, перший Папа, — близько
37 років.
Чутки про відставку Святішого Отця безпідставні. Його Святість
уже не один раз повторював, що його місія закінчиться тоді, коли це вирішить
Господь.
— Уже давно говорять про візит Святішого Отця в Україну.
Яка нині перспектива цього візиту?
— Українські католики і, думаю, всі люди доброї волі, з
нетерпінням чекають візиту Святішого Отця. Це цілком зрозуміло. Справді,
Його Святість відвідав уже 123 країни, серед них багато таких, де католиків
набагато менше, ніж в Україні. Католицькі єпископи, як греко-католицького,
так і римо-католицького обрядів, багато разів запрошували Святішого Отця.
Тому католики сподіваються, що зможуть вітати в своїй рідній Україні видимого
Главу Католицької церкви. Люди доброї волі прагнуть почути від знаменитого
Гостя слова надії, поваги, розуміння, співпраці й любові.
Представники Церкви і компетентних державних структур співпрацюють,
щоб конкретизувати запрошення Святішому Отцеві від Президента Леоніда Кучми
відвідати Україну. Ще не визначена точна дата, проте, найкращим періодом,
мабуть, було б літо 2001 року.
— Як Ви розцінюєте розвиток Католицької Церкви в Україні?
Які існують тут проблеми, на що потрібно звернути найбільше уваги і що
потребує змін?
— Католицька церква в Україні має глибокі коріння, вона
присутня в житті країни. Україна і для католиків є батьківщиною. Католицька
культура є частиною культури України. Залишаючись, здебільшого, православною,
Україна не повинна відмовлятися від того важливого виміру національної
спадщини, що її складовою частиною є, наприклад, католицькі церкви, каплиці,
пам’ятники, музеї, бібліотеки, архіви, а далі, мистецтво, музика тощо.
Та Католицька церква в Україні має не лише велику традицію. Церква живе,
вона охоплює віруючих трьох обрядів. Більшість — це греко-католики, потім
— римо-католики і, нарешті, невелика спільнота вірменського обряду. Усього
католики становлять приблизно 6.000.000 вірних, серед них греко-католиків
— 5.000.000, римо-католиків — 1.000.000.
Перспективи Католицька церква має добрі. Дякувати Богу,
після важких років переслідувань за часів радянського режиму, що вдарили
з нечуваною силою насамперед по Українській Греко-Католицькій церкві, у
вільній і демократичній Україні поважається релігійна свобода всіх громадян,
отже й католиків усіх обрядів. Це уможливило структурну перебудову Католицької
церкви. Після нещодавньої реструктуризації єпархій Української греко- католицької
церкви, нині в Україні нараховується 10 греко-католицьких єпархій і 5 дієцезій,
які об’єднують віруючих латинського обряду. Єпископи латинського обряду
об’єднані в Конференцію Єпископів України, а греко-католицькі єпископи
утворюють Синод єпископів Української греко-католицької церкви.
Щодо проблем, я хотів би вказати на дві. Перша — організаційного
порядку. Мені здається, потрібно завершити процес реорганізації Католицької
церкви в країні. Маю на увазі, серед іншого, реставрацію будівель, які
вже повернено Католицькій церкві, і тих, що найближчим часом державна влада
поверне, чи зведення нових, там, де наші спільноти їх позбавлені. Це стосується
не лише церков, але й інших споруд, пов’язаних із культовими місцями і
необхідних для нормальної душпастирської діяльності. Вона включає також
і доброчинну працю, наприклад, дієцезійні, єпархіяльні, парафіяльні Карітаси.
Потрібно також зміцнювати католицькі школи і, особливо, вищі навчальні
центри, сподіваючись з часом мати декілька богословських факультетів і,
принаймні, один католицький університет. Друга проблема — більш богословська,
духовна. Потрібно підсилити катехизацію наших віруючих на всіх рівнях,
надаючи пріоритетної уваги наймолодшим, майбутньому нашої Церкви й української
нації. Нині в Україні, як, зрештою, і в інших країнах, вже недостатньо
традиційних шляхів передання віри, таких, скажімо, як виховання в сім’ї
та участь у релігійних обрядах. Це має, як і раніше, основоположне значення,
але необхідно, щоб, за допомогою відповідної катехитичної діяльності, уся
спільнота віруючих була євангелізована. Євангеліє завжди залишається тим
самим, але має бути донесене до людини в кожну епоху тією мовою і в спосіб,
який промовляє до сучасної людини, відповідно до її вимог і очікувань,
до її ментальності й культури. Думаю, у цій сфері душпастирська діяльність
нашої Церкви має бути оновлена, згідно з ученням Вселенської Церкви, починаючи
з настанов Другого Ватиканського Собору. Святий Рік дав нагоду для важливих
кроків у цьому напрямі.
— Уже підходить до завершення Святий Рік. Як його прожили
в Україні?
— Уважаю, вже можна стверджувати, що Святий Рік був благодатним
часом, який дав багатьом віруючим можливість віднайти Ісуса Христа. Урочистості
передбачали різноманітні заходи. Одні з них, зокрема паломництва, відбулися
в Римі або в Святій Землі, інші ж — проходили в Україні. У деяких брав
участь і я, мавши змогу відчути велич дару Господа і вдячність, з якою
віруючі його приймали. Всі ці заходи, молитовні зустрічі, навчальні групи,
конференції, відіграли велику роль у духовному оновленні католиків.
— Чи вважаєте Ви нормальним той факт, що значна частина
римо-католицького духовенства в Україні походить з-закордону? Чи не може
така ситуація призвести до негативного ставлення до всієї Церкви, враховуючи
історію українсько-польських відносин?
— Наша Церква є католицькою, тобто вселенською. Існують
взаємини єднання між її центром у Римі і помісними Церквами, розсіяними
по всьому світу. Що стосується України, уже сьогодні маємо багато українських
священиків, монахів, монахинь та мирян, які здійснюють свою пастирську
діяльність в різних країнах Європи та Америки. Безперечно, й священики
з інших країн працюють в Україні. Щодо церкви латинського обряду, то хоча
більшість душпастирів є поляками, є серед них словаки, угорці, італійці,
французи, ірландці, хорвати, іспанці тощо.
Необхідно мати на увазі, що, згідно із загально прийнятими
на міжнародному рівні нормами, кожна національна спільнота в демократичній
державі має свої обов’язки і свої права. Одним із прав є вживання власної
мови також і в літургійних службах. Отже, католикам, що розмовляють польською,
мадярською, словацькою чи російською мовою, слід забезпечити літургійні
богослужіння їхньою рідною мовою.
Під час комуністичних переслідувань Католицька церква в
Україні не могла мати своїх семінарій і готувати в них священиків. Сьогодні,
дякувати Богу, вже не так: існує 5 греко-католицьких семінарій і Львівська
Богословська Академія, є також три семінарії Римо-католицької церкви. Але
для належної підготовки одного священика необхідно близько 10 років. Тому
ще пройде час, поки Католицька церква в Україні зможе мати достатню кількість
душпастирів. А поки що Католицька церква Польщі виявила велику щедрість.
І ми за це дуже вдячні. Священики польського походження служать Святу Літургію
не лише польською мовою, а й мовою, зрозумілою для всіх. Часто це українська
мова. Загальноприйнятою нормою є — бути толерантними і давати кожному те,
що йому належить. Тому у Католицькій церкві в Україні богослужіння відправляють
українською, польською, російською, мадярською, словацькою чи іншими мовами,
в залежності від потреб населення, — кожному вільно вибирати. Я, здебільшого,
служу Літургію українською мовою, але без проблем можу перейти й на іншу,
щоб тільки бути зрозумілим для віруючих.
— Ви зауважили, що більшість українського населення
належить до православ’я. Яке ставлення Католицької церкви до Православних
церков?
— Католицька церква має велику шану та повагу до Православних
церков. До 1054 року існувала повна єдність між Церквами, що їх сьогодні
називаємо Католицькою і Православною. Тобто, католики і православні мають
багато спільного, що сформувалося упродовж першого тисячоліття християнства
в повному єднанні. На другому Ватиканському Соборі (1962—1965) Католицька
церква розмірковувала також і про свої стосунки з Православними церквами.
Плодом цих роздумів є Декрет про екуменізм «Віднайдення єдності». А 1965
року папа Павло VI і Константинопільський патріарх Атенагор 1 зняли взаємні
відлучення від Церкви, започаткувавши діалог, який, незважаючи на численні
перешкоди, триває і залишається в силі і сьогодні. Позитивне ставлення
Католицької церкви до світу православ’я виявляється, наприклад, у її численних
виданнях. Нещодавно Католицька церква висловила, ще раз, свою велику повагу
до Православних церков у Декларації Конгрегації з питань Віровчення «Dominus
Jesus» («Господь Ісус»). Там підкреслюється особлива близькість між Католицькою
та Православними церквами, які зберегли апостольське передання і Святі
Таїни, передусім Таїну Причастя. Було уточнено, що між цими церквами може
вживатися визначення «Церкви — сестри».
— Якими є перспективи і свідчення стосовно піднесення
екуменічної ідеї в стосунках між католицьким і православним духовенством
в українському середовищі?
— Настанови Вселенської церкви стосовно відносин з Православними
церквами є ключовими ідеями також і в діалозі між католицьким і православним
духовенством України. Діалог між Католицькою і Православними церквами є
вимогою християнської віри. Ісус Христос, перед смертю, віддаючи своє життя
як викуп за всіх, просив Бога Отця, «щоб усі були одно, як ти. Отче, в
мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що
ти мене послав» (Ио 17,21). Цей діалог, незважаючи на труднощі, старі й
нові, не має альтернативи і стає все більш необхідним.
Часто говорять про проблеми, про нерозуміння і навіть про
ворожість між нашими церквами. Думаю, потрібно звергти увагу і на те позитивне,
що вже існує між представниками наших церков. Діалог уже дав прекрасні
результати у взаємному пізнанні і в усвідомленні доктринальних концепцій
одне одного, які становлять живу частку церковної традиції. Діалог дозволяє,
наприклад, відчути у співбесіднику практикуючого християнина, людину віри,
яка живе тим, про що говорить. Є ще й інші позитивні моменти діалогу: дружні
зустрічі, також і на особистому рівні, священиків різних конфесій, співпраця
в доброчинних справах на користь нужденних, без огляду на їхню релігійну
приналежність. Здійснюється важливий проект екуменічного перекладу Біблії
українською мовою, наслідок численних серйозних зустрічей між спеціалістами
з цього питання, які належать до різних Церков і церковних спільнот. Крім
того, досягнуто взаємні домовленості про навчання християнської етики у
школах. Наша церква завжди за те, щоб сприяти процесам єднання, а не роз’єднання.
— Як Ваше Преосвященство ставиться до скликання наступного
Вселенського Собору Католицької церкви? Які проблеми планується розглянути?
— Скликання Вселенського Собору є надзвичайною подією в
житті Церкви, як того вчить нас історія. Собор скликають тоді, коли це
стає необхідним для блага всієї Церкви. Сьогодні існує багато способів
спілкування між католицькими єпископами, яких очолює Святіший Отець, в
лоні єпископської колегії. Способом церковного єднання є також Синод Єпископів.
Його скликають регулярно, раз на три роки. Він дає нагоду розглянути і
вирішувати багато питань, важливих для життя церкви.
На мою думку, перш, ніж скликати новий Вселенський Собор,
було б добре використати вже існуючі церковні структури для вивчення актуальних
для Церкви питань. Крім того, слушним було б як слід засвоїти матеріали
Другого Ватиканського Собору і втілити в життя весь їхній потенціал. Питаннями
релігійного характеру великої актуальності, які потрібно вирішувати на
світовому рівні, є проблеми секуляризму світу, глобалізації в усіх сферах
життя, релігійної байдужості віруючих, сектанства, стосунків з іншими релігіями,
зокрема, нехристиянськими тощо.
— Чи Його Преосвященство мав нагоду раніше бувати в
Україні, чи Ви вперше в нашій країні? Які враження від людей, країни, загальної
ситуації? Хотілося б отримати недипломатичну відповідь.
— Я приїхав до України 25 серпня минулого року як Апостольський
Нунцій або, як часто кажуть. Посол Ватикану. Але ще багато років тому,
особливо під час навчання в Римі я вже немало знав про Україну. Зокрема,
працюючи у Державному Секретаріаті, який можна назвати Міністерством закордонних
справ Святішого Отця.
Мої українські враження надзвичайно позитивні. Я вже зустрічався
з багатьма людьми, відвідав різні дієцезії та єпархії, головним чином у
західній частині країни, де сконцентровані наші католики. Був приємно вражений
глибокою релігійністю людей, яка відчувається під час зустрічей і, особливо,
на Богослужіннях, у церквах, зазвичай, переповнених віруючими. Іноді виникає
необхідність зібрань в громадських місцях і на площах така кількість віруючих
збирається. Я знав про це й раніше, зокрема, про велике свідчення віри
під час переслідувань. Тепер я маю змогу зустрічатися з «живими мучениками»,
людьми, які витримали багато страждань заради віри. Це повчальний досвід,
який збагачує з точки зору як людської, так і християнської. Я вдячний
за це Господеві.
Походженням я зі слов’янських країв, з Хорватії. І тому
досить добре розумію ментальність українців, які мають багато спільного
з моїми співвітчизниками. Також і знання української мови допомагає мені
відносно легко встановлювати контакти не лише з владними структурами, але
й з представниками різних верств населення, з простими людьми. Українці
— великий народ, і Україна — велика держава. Для мене — то честь мати можливість
здійснювати свою церковну місію в Україні
Серед менш позитивних аспектів я хотів би відзначити повільність
процесів розвитку в країні. Є прогрес, я міг констатувати це особисто,
але нам би всім хотілося, аби він був швидшим і більш гармонійним, щоб
постійно зростав добробут, а кількість бідних людей суттєво зменшувалася.
Мені здається, що люди доволі пасивні, іноді покірні долі, хоча вже помітні
багатообіцяючі приклади, насамперед, молоді, динамічної, підприємливої,
— надії на добре майбутнє країни. Так само, як і в інших країнах, що вийшли
з комуністичної системи, і в Україні існують проблеми, пов’язані з важким
переходом від системи державної централізованої економіки до ринкових відносин
і приватної власності. До того ж, існують ще й проблеми корупції, бюрократії,
необхідності зміцнення структур і норм, властивих демократичній державі,
тощо. Проте вдивляючись у пройдений Україною за ці десять років шлях, я
залишаюсь оптимістом щодо гармонійного розвитку країни.
Зі свого боку, Католицька церква робитиме і надалі свій
внесок, також і в співпраці з державними структурами. Це, насамперед, стосується
виховання католиків України, які до того є ще й громадянами України. Добре
вихований християнин — це носій цінностей, що є, водночас, християнськими
і по-справжньому загальнолюдськими. Християнин повинен, наприклад, старатися
жити згідно з Десятьма Заповідями. Тому він покликаний бути добрим християнином
і добрим громадянином, роблячи для інших те, чого сам бажав би собі від
них. Окрім того, Католицька церква продовжуватиме, наскільки це в її можливостях,
свою соціальну й доброчинну діяльність на користь, насамперед найбіднішим.
— Розкажіть нашим читачам дещо про себе.
— Мені завжди ніяково говорити про самого себе. Вільний
час присвячую музиці, читанню, мистецьким виставкам, прогулянкам. Здавна
мені подобається музика, передусім класична. Ще в семінарії я навчався
гри на різних музичних інструментах. У нас був навіть маленький оркестр,
в якому я грав також і на типічно хорватському інструменті, який зветься
«тамбуріца». Пізніше став приділяти більше часу органові, особливо для
супроводу літургійних співів. Часто слухаю музику, зокрема григоріанську
(характерну для Католицької церкви латинського обряду), яка дуже допомагає
створювати відповідний настрій для молитви й медитації. Зараз я відкриваю
для себе красу літургійної музики Східних церков. Серед класичних авторів
не віддаю особливої переваги комусь одному. Звичайно, першість належить
таким великим композиторам, як Бах, Моцарт, Гайдн, Бетховен, Палестріна
тощо.
На жаль, не завжди маю достатньо часу, щоб прочитати все,
що хотів би. Більше часу присвячую теологічним і духовним творам. Зараз
читаю «Щоденник душі» Папи Івана ХХШ, якого у вересні цього року проголошено
блаженним. Цікавить мене також і інша серйозна література. Нещодавно, наприклад,
охоче прочитав я «Кобзар» Тараса Шевченка. Це ж майже обов’язок для кожного,
хто живе в Україні. Відвідини могили поета в Каневі, як і музею у Києві,
стали для мене додатковим стимулом, щоб наблизитися до цього важливого
твору.
Я відвідав уже чимало музеїв у Києві та в інших містах,
де побував. Я був зачарований, наприклад, іконами Львівського Національного
музею. Мене дуже цікавить українська ікона. У ній віддзеркалюється душа
українського народу, який упродовж століть відображає релігійні теми, часто
пов’язані з його повсякденним життям, з його страхами і сподіваннями. Коли
маю вільний час, люблю знайомитися з країною, її містами й селами. Україна
така багата пам’ятками, які розповідають про її історію, — на жаль, часто
і трагічною! Люблю спорт. Час від часу граю у пінг-понг. Коли маю можливість,
із задоволенням .дивлюсь на гарний футбольний матч.
— Останнє запитання, з Вашого дозволу. Високий церковний
сан повністю відокремлює Архієпископа від звичайних людей? Чи є у вашому
оточенні особи, що можуть дозволити собі звертатись до Вас на «ти»?
— Я родом із звичайної і великої сім’ї. Мої батьки мали
шестеро дітей (три хлопці й три дівчини). Отже, маю братів і сестер, з
якими зберігаю стосунки не лише сімейні, але й дружні. Ця сімейна атмосфера
сприяла відкритості до іншого і розумінню важливості дружби в житті кожної
людини. Пізніше, число моїх друзів збільшилося під час мого навчання в
різних навчальних закладах. З ними усіма (а їх чимало) підтримую дружні
відносини. Багато хто з них мене питав, як їм слід звертатися до мене після
мого єпископського висвячення. Було б смішно, якби вони змінили свою звичайну
манеру розмови зі мною. Звичайно, існують офіційні ситуації, коли необхідно
дотримуватися офіційних норм і вживати, приміром, відповідні титули. Але
в інших обставинах добре зберігати дружні стосунки, які існують уже стільки
років.
Важливою, мені здається, є вірна співпраця. Вона потребує
правди й любові у ставленні до співробітників і до кожного, з ким доводиться
спілкуватись. У нашій роботі потрібно знати правду, навіть якщо вона іноді
гірка. І працівник, який намагався б її приховати, робить погану послугу
своєму керівникові. Сподіваюсь, мені не доведеться з цим зіткнутися. І
ще, життя навчило мене, що можна бути дуже близькими друзями з кимось,
навіть не звертаючись до нього на «ти». Усе залежить від особистих взаємин,
які повинні завжди спиратися на почуттях шани та поваги. В який саме спосіб
виявляються ці почуття, залежить також від місцевих звичаїв та від особистої
культури.
У кожному разі, відносини між людьми повинні будуватися
на повазі й любові. Це вимога до нас усіх — дітей Бога, нашого Отця, що
на небесах. Бо Бог — Любов, як учить нас Йоан Богослов.
ДОВIДКА «Дня»
Микола ЕТЕРОВИЧ , титулярний архієпископ Сісакський,
Апостольський нунцій в Україні народився 1951 року в Пучиштя, на острові
Брац, в Хорватії, в простій багатодітній родині. По закінченні школи в
рідному краї, поступив до Митрополичої Семінарії в Спліті; потьім вивчав
філософію у Вищій Духовній Семінарії. Відслуживши дворічну строкову військову
службу на флоті, продовжив студії у Римі. 1977 року, був висвячений на
священика, а далі навчався в Папській Церковній Академії, яка готує дипломатів
Святого Престолу. Там отримав ступінь магістра з Канонічного Права і 25
березня 1980 року поступив на дипломатичну службу Святого Престолу.
Працював секретарем Апостольської Нунціатури в багатьох
країнах на різних континентах. Призначений в Апостольську Нунціатуру в
Україні 1999 року. З 1996 року — прелат Римського папи, з 1999 року — архієпископ
Сисакський. Окрім дипломатичної архієпископ Микола Етерович завжди провадив
душпастирську діяльність.
Преосвященний Етерович має значне число публікацій з теології
і права, зокрема, так званого конкордатного права, яке розглядає угоди
Святого Престолу з окремими країнами. Окрім рідної мови хорватської, володіє
італійською, французькою, іспанською, англійською, німецькою, українською
та розуміє польську й російську.
