Нарешті вийшов на волю 28 річний мешканець містечка Пологи Запорізької області Віталій Каїра. Він перебував у неволі з 28 вересня 2003 року, коли його затримали, звинуватили, а потім і засудили за зґвалтування й вбивство 14-річної школярки. Як з’ясувалося, цього злочину він не скоював, а був покараний замість Сергія Ткача — так званого пологівського маніяка, котрий займався подібними злочинами з початку 80- х минулого століття. Отож, Віталій Каїра став жертвою системи у нашому правосудді, котра спрямована не на з’ясування істини, не на пошук реальних злочинців, а на те, щоби когось неодмінно засадити до в’язниці. І коли громадянин потрапляє до цієї системи, то вирватися звідти дуже й дуже складно.
Автор цих рядків уже писав, що замість Ткача посадили далеко не одного Каїру. Але зараз мова про дещо інше. Після рішення Верховного Суду на свою користь Віталій Каїра перебував у неволі ще два з половиною місяці. Я не сумніваюся, що судді й правоохоронці знайдуть купу аргументів, котрі виправдають таке рішення. Але поставте себе на місце невинно засудженої людини, яка після встановлення її невинності продовжує перебувати в зоні не день, не два і навіть не тиждень, а цілих два з половиною місяці! Спасибі, хоч не роки. І коли ви це уявите, то всі аргументи юристів вам здаватимуться просто нікчемним лементуванням.
На жаль, подібний випадок далеко не єдиний у нашій країні. Я розслідував справу мешканця селища Курахове Мар’їнського району Донецької області 24-річного Олексія Москаленка. Донецький обласний апеляційний суд засудив його на 15 років за вбивство пенсіонера, 88-річного Олександра Гартованого. В кінцевому підсумку Верховний Суд скасував рішення обласного апеляційного суду і відправив справу на дослідування. Це відбулося у лютому. І ось нібито після дорозслідування 5 травня почалися нові судові слухання. Суд збирався іще разів п’ять, а потім відклав слухання на невизначений термін. Я ризикну припустити, що це відбулося не через складність справи, а через неможливість довести вину Москаленка. Всі чудово розуміють, що переконливих доказів його вини не існує, але винести виправдний вирок для українського суду — це щось неймовірне. А тим більше для суду Донецької області, котрий не так давно уже прогримів на всю країну, коли з’ясувалося, що за вбивство безпідставно сіла мати двох дітей Світлана Зайцева. Вона заразилася у тюрмі туберкульозом і померла. Вирішено виплатити її дітям два мільйони гривень компенсації.
Я буквально фізично відчуваю, як наша правосудна (а точніше — кривосудна) система, наче якась міфологічна жива потвора, докладає всіх зусиль, аби не випустити зі своїх пазурів того, хто туди потрапив, вона опирається цьому всіма фібрами своєї убогої душі. Тому й тримали в зоні Каїру ще два з половиною місяці, хоча всім було очевидно — він не винен. Тому замість виправдних вироків відправляють справу на різноманітні дорозслідування, котрі тривають роками. А громадяни тим часом сидять собі й сидять. Хоча всі причетні чудово розуміють — доказів їхньої вини знайдено не буде. Хіба що станеться якесь диво.
Про вихід з цього становища було сказано вже — треба проводити системну реформу всього правосуддя. Про це кажуть всі політичні сили. Але спроби здійснити таку реформу натикаються на шалений опір тих же політиків.
