Ігор Марков офіційно вийшов з фракції Партії регіонів у парламенті. Сталося це вчора. А почалося все трохи раніше. Ще тиждень тому не дуже відомий у масштабах України одеський депутат-регіонал Ігор Марков раптово став ньюсмейкером тижня. Чи хотів він сам такої слави? І що тепер буде з цим народний депутатом, якого, незважаючи на його безапеляційно проросійські настрої крайнього спрямування, підтримала українська опозиція й особисто Юлія Тимошенко?
«КОЛИВАВСЯ РАЗОМ З ЛІНІЄЮ ПАРТІЇ»
Позбавлення непомітного в загальній масі «регіоналів» нардепа мандата за фальсифікації (згідно з рішенням суду), допущені під час виборчої кампанії, мимоволі змушує вітчизняного обивателя придивитися до такого персонажа ближче. Обиватель знає — так просто в Україні депутатство не відбирають. Якщо вдарили по своїх — отже, пішов проти Президента, подумає пересічний глядач телевізора й читач ЗМІ. Тепер він обізнаний, що в цього одеського депутата із зовнішністю типового «хлопця з 90-х», виявляється, були проросійські настрої. І ще він озвучує неприємні факти з внутрішнього життя Партії регіонів. Нехай би лише це — але тут з в’язниці на захист Маркова подала голос сама Юлія Тимошенко. Вона, ні багато, ні мало, вважає його «молодим перспективним лідером південного сходу». Тобто тим, ким він сам себе й хотів вважати. До 2012 року, поки не спробував «чесно» «розчинитися» в «регіональній» масі Верховної Ради.
Не розчинився, не вийшло. Свого часу в Одесі чисельні проросійські аналітики, які повірили було в розкручування бренду під назвою «Родина» — такою є назва політсили, яку очолює Марков, — звинувачували його в тому, що новоявлений вождь проросійського електорату південного сходу, мовляв, обміняв політичні принципи й перспективи великої політики на мандат депутата й вирішення своїх бізнес-питань у парламенті. Здавалося, що так воно й сталося — Марков був одним з найнепомітніших членів фракції ПР. Голосував, як сам зізнається, за вказівкою. Особливої фронди не дозволяв. Отже, не за регулярне дисидентство всередині Партії регіонів його засудили — а засудили ж якраз одразу після того, як до ЗМІ просочилася інформація про те, що Росія формуватиме пул з вірних їй політиків в Україні, щоб ускладнити життя Віктору Януковичу 2015-го.
Незадовго до цього з’явилася ще одна інформація — мовляв, у Партії регіонів є група депутатів, що відверто не бажає підтримувати євроінтеграцію. Імена частини цих народних обранців не надто приховували — це Нестор Шуфрич, Олег Царьов, Вадим Колесніченко, називався також Сергій Ківалов, Ярослав Сухой. Тобто всі ті, хто за всі ці роки зробив собі кар’єру на гаслах максимального зближення з Росією, входження до «Русского мира» й антизахідництві. Начебто проросійськи налаштовані депутати вимагали зустрічі з Президентом з приводу євроінтеграції, після чого сліди будь-якої фронди з їхніх публічних заяв зникли. А Ігор Марков, якого досі майже не згадували, незважаючи на дуже активну прокремлівсько-православну позицію, раптом виявився публічно «випоротим». Невже він наважився піти проти Віктора Януковича й дійсно уявив себе центром нового об’єднання «регіональних» русофілів?
ЧОМУ МАРКОВА «ВИПОРОЛИ»?
У історії з Марковим показовими є кілька аспектів. Передусім Марков — не член ПР, він — мажоритарник, що «добровільно» долучився до партії влади. Причому він спочатку мав намір голосувати разом з «регіоналами». Але формальне членство в партії не оформив, отже, вже не виявив максимальної лояльності до жорсткої ієрархії ПР. Тому пожертвувати ним, з формального погляду, легше, ніж будь-яким старим членом партії, хоч би які заяви в розріз з коливаннями генеральної лінії такий досвідчений боєць (як той же Нестор Шуфрич, наприклад) не виголошував. Важливим є й мажоритарний статус Маркова — депутата-списковика позбавити мандата складніше.
«Умовні «марковці» — це чистий, бездомішковий «Русский мир» з ухилом у мракобісне православ’я, це заперечення територіальної цілісності України, це теза про «один народ» і одну державу в результаті (а навіть не про братні народи), це змичка з найодіознішими теоретиками «всесвітньої змови» й інші подібні ідеї. І якщо з такими людьми опозиція — нехай і через тактичні цілі — хоче дружити й мріє з їхньою допомогою повалити Януковича, то така опозиція приречена»
По-друге, в ЗМІ Маркова давно звинувачували в прямій роботі на російські спецслужби, за допомогою яких він і став відомим у межах одеського регіону, а 2012-го й «злетів» до Верховної Ради. Щоправда, 2012-го все було не так просто — Маркову довелося напружити власні фінансові ресурси, й у результаті умовити «регіоналів» затвердити саме його пріоритетним кандидатом у 133-му окрузі Одеси. Як говорить сам Марков, та кампанія обійшлася йому в мільйон доларів. А ступінь її скандальності не поступалася битвам у інших спірних виборчих округах України. Суду виявилося достатнім лише невеликої частини компромату, зібраного проти Маркова на тих виборах, щоб позбавити його мандата. Отже, факт фальсифікацій мав місце. Але річ навіть не в тому, що на світ Божий витягнули ці факти, про які, як то кажуть, «знає вся Одеса». Річ у тім, що в нашому політикумі, й тим паче за наказом з самих вершин влади (і Марков говорить про це прямо), позбавляють мандата лише за три речі: невиконання обіцянок перед партією (Павло Балога, Олександр Домбровський, перший з яких увійшов і тут же вийшов з ПР, а другий до неї так і не вступив, не виконавши неформальні домовленості з «регіоналами»), вплив таким чином на високих заступників тих чи інших депутатів (знов-таки Балога й Домбровський, через яких намагалися «попередити» Віктора Балогу й Петра Порошенка), і найголовніше — за протиріччя й непокору першій особі (сюди можна віднести й Сергія Власенка, який «дістав» Януковича, і ось тепер — Ігоря Маркова).
Тобто Марков явно не зрозумів, що він має не лише голосувати разом з партією, у фракції якої він перебуває, а й коливатися разом з генеральною лінією. Показова «прочуханка» Маркову доводить, що до найвищих кабінетів надходила деяка інформація, здатна схилити жителів цих кабінетів до подібної жорсткої ініціативи. Такими матеріалами могла бути перевірена інформація про те, що Марков безпосередньо працює на Росію й дійсно намагається створити групу з нардепів-русофілів для кращої презентації ідеї «російського вибору» в парламенті. Тобто серйозно, а не прикидаючись. Такі аргументи — а чутки у ВР ходять про те, що Марков пропонував деяким колегам по Раді по 30 тис. доларів за вхід до такої неформальної групи — могли стати для того, хто приймає рішення», дуже серйозним приводом дати команду покарати непокірного.
Напевно, в досьє вклали й давнє листування політтехнолога Семена Уралова, який працював на Маркова, з Віктором Медведчуком, де Уралов відверто закликав ставити на Медведчука, збивати групу в парламенті, а Януковича, названого ще й нехорошим словом, «загнати в Межигор’я до кенгуру». Таке наша перша особа може вибачити, лише якщо за подібними висловлюваннями не стоять конкретні дії, а зараз на кону — зовнішньополітичний курс держави, яку деякі товариші (що виявилися не товаришами) наполегливо не хочуть сприймати.
Маркова, судячи з усього, підвело ще й те, що він у парламенті — новачок і хоче серйозно пограти у велику політику. Партійною дисципліною він ніколи не «страждав» — ще б пак, адже сам є лідером класичної вождистської партії, нехай і малозначимої на українському політичному полі. І тому, судячи з усього, покарати Маркова було вирішено напередодні Вільнюського саміту, щоб налякати інших російсько-заклопотаних парламентаріїв, які, можливо, теж подумували про початок формування своєї групи в ПР. Тепер найактивніші русофіли серед депутатів або взагалі утримуються від коментарів, або починають раптом згадувати, що базовим курсом партії прописана все-таки євроінтеграція. І, звісно, навіть підтримуючи лідера нереалізованої русофільської фракції, всі потенційні соратники по розуму дружно висловлюють незгоду із заявами Маркова про порядки й розцінки в Партії регіонів.
Слід пам’ятати, на кого робив ставку Марков у своїй політичній діяльності. Він завжди спирався на крайніх агітаторів за «Русский мир», таких як православні байкери, скандальні телеведучі на кшталт знатного російського шовініста Михайла Леонтьєва, на відомого своєю граничною русофілією митрополита Одеського Агафангела та на іншу подібну публіку, що цілком копіює набір внутрішньоросійських пропагандистів «істинно-православного Третього Риму». Марков надто довго вростав у роль самостійного лідера — й навіть коли влився в лави ПР, мабуть, не забував про минулу славу, нехай і на локально одеському рівні. Зрештою, його партія зареєстрована як «всеукраїнська». І тут напрошується питання — а може, Марков свідомо пішов на загострення конфлікту з ПР? Можливо, він якраз не жертва власного невміння прорахувати вигоду від перебування у фракції ПР, а дійсно вирішив «голосно вистрілити», посварившись з «регіоналами» й розпочавши кампанію з відвертої презентації «російського вибору» у всеукраїнському масштабі — з прицілом на 2015 рік і далі? Судячи із заяви Юлії Тимошенко, саме в такій ролі вона бачить тепер Ігоря Маркова.
А судячи з вчорашньої заяви його самого — це дійсно так. На брифінгу в парламенті він заявив, що правляча політична сила ідеологічно змінила виборців Півдня й Сходу, а тому їм необхідно запропонувати альтернативний політичний проект. «За мною стоїть поки лише Одеса. Але я переконаний, що за нами повстане Південь і Схід України. Уже фактично почалося формування нового політичного проекту на південному сході України. Ми обов’язково візьмемо участь у президентській кампанії 2015 року», — повідомив Марков.
«ТЕСТ МАРКОВА» ДЛЯ ОПОЗИЦІЇ
І тут ми підходимо до питання про те, як поводиться в цьому плані опозиція. Схоже, вона в розгубленості й не знає, як тепер бути. На адресу влади лунають звинувачення в беззаконні, а на адресу одного з найодіозніших русофілів, підігріваючи амбіції останнього, лунають слова підтримки. Не колег по ПР, які готові захищати Маркова за незгоди з його розкриттям внутрішньої кухні фракції, а непримиренних наших опозиціонерів. Янукович перехоплює у них євроінтеграційні гасла й курс, і формально протиставити цьому наразі опозиціонери нічого не можуть. Так, вони справедливо роз’яснюють, для чого Януковичу потрібен ЄС, але все одно він зараз здійснює їхнє улюблене гасло «геть від Москви», вибиваючи «єврогрунт» з-під їхньої риторики. А тут іще й публічно покараний такий русофіл, як Марков. Ось тут і спало на думку розумам від нашої опозиції, зокрема й самій Тимошенко, зробити Маркова союзником у розгойдуванні режиму Януковича. Може, якщо Марков візьме на себе консолідацію русофільського електорату країни, дивись — у Януковича істотно поменшає виборців 2015-го, а це допоможе опозиції. Але навіть якщо це й станеться — а проросійська політсила рано чи пізно все-таки «вистрілить» в Україні —безпринципність нашої опозиції все одно приголомшує. Мовляв, давайте співпрацювати хоч з бісом, аби розхитати владу. Мимоволі замислюєшся — а на кого працює в результаті сама лідерка опозиції, за яку так часто вступався її партнер по газових переговорах Володимир Путін?
Якщо ж наша опозиція мислить собі пряму підтримку Маркова як хитрий політичний хід, то вона перехитрить сама себе. Згадаймо, що умовні «марковці» — це навіть не Медведчук з його компанією афільованих експертів, які розумно розповідають про економічні переваги Митного союзу, це чистий, бездомішковий «Русский мир» з ухилом у мракобісне православ’я, це заперечення територіальної цілісності України, це теза про «один народ» і одну державу в результаті (а навіть не про братські народи), це змичка з найодіознішими теоретиками «всесвітньої змови» й інших подібних ідей. І якщо з такими людьми опозиція — нехай і через тактичні цілі — хоче дружити і мріє з їхньою допомогою повалити Януковича, то така опозиція приречена.
ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ?
А Марков, навіть якщо він і переконаний і прямолінійний православно-радянсько-російський патріот, міг би готувати позов до суду не Європейського, а Басманного. Там би йому одразу винесли правильну ухвалу. Але ні — Європою прикритися якось «красивіше». Поки немає рішення суду, і зі здаванням мандата можна зволікати й продовжувати — тепер уже відкрито, знову здобувши іпостась публічного політика й всеукраїнську трибуну у вигляді всюдисущих ЗМІ й ток-шоу — свої русофільські ідеї. Дивись, люди до нього й потягнуться. Урешті-решт, комусь же треба займатися тим флангом електорату, що стоїть на протилежному боці від «Свободи». Ці формально громадяни України своєї партії не мають. Медведчук якось досі їхні серця не завоював. Табачник публічним партійним лідером якось не поривається стати. Колесніченко з його блазнюванням і небажанням ділити славу «головного росіянина України» теж не підходить. От Росія й шукає серед своїх «друзів», на кого б поставити. І тут уже від самого Маркова залежить, який шлях він обере.
А все-таки добре, що крайнім русофілам у нашій країні нарешті дали по руках. За що боролися, на те й напоролися. Не чекали, що вітер може подути в інші вітрила. Цікаве в нас політичне життя, що там і казати. От лише загострення ситуації не за горами: напевно, Росія не дасть Януковичу ні легко переобратися 2015-го, ні, тим паче, безтурботно правити після цього. І, схоже, опозиція наша, вся з себе така проєвропейська, тепер почне шукати допомоги Москви для ліквідації режиму Януковича. Ось тут і з’ясується принциповість наших прибічників європейського вибору. Але спершу перевіримо принциповість наших русофілів. Їм настав час сказати своє слово. Адже — караул! — наш Президент раптом вирішив податися до Європи. Саме час починати звідусіль дути в істинно «православні» труби й піднімати на поверхню саму муть чорносотенної пропаганди. Битва за Україну виходить на нові рубежі!
