Зі здобуттям незалежності українське суспільство отримало букет релігійних проблем: розкол Церков, міжконфесійні конфлікти, розповсюдження сект та багатоколірних братств, нашестя західних проповідників, для яких посткомуністичний простір — що Клондайк для золотошукачів.
Нині знайдено панацею від усіх цих бід: об’єднання усіх розділених християн в єдину Помісну Українську Церкву. Хоча відразу треба уточнити: Церкву Православну. А ще пояснити, за словом «Помісна» ховається «Державна». Бо саме в цих уточненнях і полягає суть проблеми.
ОДЕРЖАВЛЕНІСТЬ — ВИЗНАЧАЛЬНА РИСА ПРАВОСЛАВ’Я
Православна Церква завжди і скрізь опиралася на державу. На відміну від Католицької та Протестантської. Погано це чи добре, варто порівняти успіхи Західного Світу і Світу Православного: хто є сьогодні уособленням сучасної цивілізації, а хто наприкінці ХХ століття опинився на її узбіччі? Видатний англійський історик А. Тойнбі пов’язував динамічність Заходу і пасивність Східнослов’янського Світу безпосередньо з домінуванням різних версій одного й того ж християнського вчення. А економіст М. Вебер навіть написав книгу під символічною назвою «Протестантська етика і дух капіталізму», і показав, як господарча етика тієї чи іншої релігії може принципово вплинути на вибір економічної моделі.
Принципова відмінність між Західною і Східною Церквами полягає у тому, як вони будують свої стосунки з державною владою. І саме ця риса була визначальною для володарів, коли вони запроваджували християнство як офіційну релігію у своїх державах: у тому числі і для римського імператора Костянтина, і для нашого князя Володимира Великого, яких Церква називає Рівноапостольними.
Наші літописи барвисто розповідають про знаменитий вибір київського князя Володимира Святославича. Та, мабуть, його передусім цікавили стосунки вищого духовного владики зі світським володарем. І, мабуть, перше, про що інформували посли-розвідники, так це про незалежність римських пап і залежність костянтинопольських патріархів.
Проблема стосунків між духовною владою і владою світською, як відомо, виникла уже в перші віки християнства — після того, як нова віра з пригнобленої стала державною.
Варто відзначити, що в Стародавньому Римі язичництво не знало юридичної межі, за якою б припинилася влада держави, і починався особистий духовний світ людини. Кесар вважався одночасно і Pontifex Maximus — верховним жрецем. Приймаючи християнство, римляни — з їх культом держави — за інерцією переносили таке розуміння ролі верховної влади і на християнського імператора. Звичайно, це аж ніяк не узгоджувалося з основним християнським принципом розмежування між «кесаревим» та «Божим». Це добре усвідомлювали отці Церкви, і відколи християнство стало офіційною державною релігією, проповідували незалежність двох влад: світської і духовної.
Проте в реальному житті фактично відбулося створення державної Церкви або ж християнської Держави. Відтоді бере початок і державне переслідування людей за неправильний духовний світогляд. У 381 році Теодосій I проголосив нікейське віросповідання єдино істинним, а хто ухилявся від державної узаконеної форми християнства, розглядався як державний злочинець.
Розпад єдиної Імперії та завоювання Риму германськими племенами привели до того, що на Заході Церква отримала відносну незалежність, оскільки германські завойовники принесли новий елемент у справі організації суспільного життя: принцип особистої чи індивідуальної незалежності і автономії общин. У результаті духовне життя західного суспільства значною мірою залишилося незалежним від місцевої державної влади. Як і вищий духовний ієрарх.
На Сході ж відродження могутнього Нового Риму — з його досконалим державно-адміністративним апаратом і сонмом бездушних чиновників — дозволило отримати перемогу над Церквою і підкорити її світському володареві, що корінним чином і вплинуло на формування менталітету візантійсько-християнського соціуму. На Сході життя людини відбувається в одній-єдиній площині — державній.
Пізніше хрещення нових держав на Сході супроводжувалося — за ініціативою володарів і під враженням прикладу Царгорода — заснуванням власних патріарших кафедр, внаслідок чого володар розглядав місцевих вищих ієрархів чимсь на зразок власних міністрів у духовних справах. Так сталося у Болгарії, Сербії, згодом те ж трапилося і на Русі.
У православних країнах державний лідер перебирає під свій контроль і духовне життя. За таких умов суспільство може зорганізуватися тільки у деспотичну державу. Тим більш, що у Православ’ї людське суспільство розглядається не як сукупність рівнозначних і незалежних особистостей, а, як писав Вл. Лоський у книзі «Очерк мистического богословия Восточной Церкви», являє собою певну «тоталітарну колективність». До чого такий погляд на суспільство може привести, на теренах Східної Європи найяскравіше проявилося у Росії Івана Грозного, Петра Великого, Йосифа Сталіна.
Проте необхідно рішуче застерегти, що криза православного суспільства — просто неминучий наслідок придушення духовного життя держаною владою; вона аж ніяк не пов’язана з браком творчих сил у православнохристиянській системі. Православ’я має ту ж християнську основу, що й західний католицизм чи протестантизм, у ньому так само закладений великий духовний потенціал. Коли репресії влади послаблюються, спостерігається сплеск духовного розвитку.
Щось подібне трапилося на Україні у литовсько-польську добу. Тоді склалась унікальна ситуація: православ’я на певній території серед певного народу не мало державної підтримки, не відчувало недремного ока державного контролю і було залишене напризволяще. Більше того, в рамках однієї й тієї ж держави зіткнулися дві форми християнства. Порівняння було явно не на користь православ’я. Це, безумовно, був Виклик Історії. І Україна дала гідну Відповідь. Десь з тих часів, з кінця XVI — початку XVII ст. розпочинається український Ренесанс — найяскравіша сторінка в історії українського духовного життя.
А згадана одержавленість православ’я надійно зафіксувалася у Російській церкві. Тому приєднання української церкви до Московського патріархату у 1686 р. означало по суті остаточну духовну катастрофу українського народу — як народу з деяким первісним тяжінням до західних зразків організації суспільного буття. Про яку-небудь незалежність особистого духовного життя не могло бути й мови. У Православному світі Церква служить інтересам держави.
ЄДНІСТЬ ЗАРАДИ ДЕРЖАВИ, А НЕ ОСОБИСТОСТІ
З проголошенням незалежності України єдина Східнослов’янська Православна Ойкумена розпалася. Можна, звичайно, довго і нудно сперечатися, хто був головним ініціатором розколу: духовна влада чи, за традицією, влада світська.
Проте люди старшого віку — дійсно віруючі, а не ті, хто почав відвідувати церкву після фіаско атеїзму, — за звичкою тяжіють до Московського патріархату. Вони просто не розуміють, навіщо потрібно створювати якусь нову Православну Церкву з новим, українським Патріархом; вони тримаються московського Патріарха не тому, що він — московський, а тому, що він — Патріарх. Для них Православ’я — цілісний світ, а Патріарх — репрезент цього світу перед Богом. Богом, який у серці.
Ті ж, хто обстоює ідею єдиної Помісної Церкви в Україні, власне, ведуть справу до передачі Церкви у розпорядження Держави. Політичні почуття виникають також, коли доводиться слухати ідею незалежної української Церкви.
Насправді ж, немає проблеми роз’єднаності Церкви в Україні. Безумовно, є проблема міжконфесійних стосунків. Проте не варто підмінювати одне одним. Це — принципово різні речі.
Ідею об’єднання Церков проповідують політики й ті з духовних ієрархів, які не вміють розв’язувати проблему співіснування людей з різними світоглядами і за звичкою готові вдаватися до традиційних і зрозумілих їм методик.
Можна дуже сумніватися, що об’єднана Помісна Церква буде саме тією інституцією, що так потрібна нашому народові у цей непростий час. Як зауважив якось архієпископ Харківський і Полтавський Ігор, «це не буде Церква, а контора з надання ритуальних послуг». Віруючого мало турбує, чи буде український Патріарх єдиним тощо: йому потрібні відповіді на одвічні теми свого життя і життя суспільства.
І замість того, щоб витрачати свій пасіонарний запал на далекі від духовного життя тимчасові і суто провінційні проблеми ще несформованого суспільства молодої незалежної держави, було б краще, якби православні священики зосередилися на духовних запитах своєї пастви. Сьогодні для Православ’я значно важливішими є проблеми сучасного богословського рівня та екуменічного руху.
Півстоліття тому Альберт Швейцер, учений, лікар, філософ, досліджуючи, що дав вченню Ісуса Христа апостол Павло, висловив глибоку думку: «Христианство сможет стать живой истиной для сменяющих друг друга поколений, только если в их среде будут появляться мыслители, которые, действуя в духе Иисуса, позволят современникам осознать веру в Него в категориях мировоззрения своего времени. Становясь же сугубо традиционной верой, притязающей на то, чтобы ее принимали просто как данность, христианство теряет связь с духовной жизнью своего времени и способность обретения нового облика в рамках нового мировоззрения».
А тим часом Православна Церква чомусь вперто уникає відкритих дискусій і трактування християнського вчення з урахуванням досягнень сучасної фізики чи психології. І через це катастрофічно втрачає свій імідж в очах освіченої молоді; тож не дивно, що такий успіх мають заїжджі проповідники. А ставши єдиною Помісною, Православна Церква отримає монополію в духовному просторі, і за допомогою держави зможе «навести порядок»?
Інша проблема, яка теж витікає з нових умов сучасного світу, пов’язана з об’єднанням усієї Християнської Ойкумени. Сприяти цьому — чи не більш гідне служіння Богові, ніж кесарева боротьба за єдину державну Церкву в Україні?
Сьогодні, коли світ вступив у інформаційну епоху, відбувається ломка колишніх стереотипів життя, кордони зникають, у першу чергу — в духовному просторі. Тому, якщо Православна Церква, об’єднана чи роз’єднана, не стане негайно прилучатися до цієї справді надзвичайно важливої справи — збирання воєдино Християнського Світу, вона просто ризикує втратити своє значення у сучасному житті людського суспільства.
Власне, на це Церква не має права. Адже процес злиття двох Християнських Світів — хай поки що в інших площинах — уже безповоротно відбувається. Як колись сказав видатний історик Протестантської Церкви Карл Барт, «объединение Церквей не создают, но обнаруживают».
