Ситуація зі свердловською шахтою «Червоний партизан» повертає нас до статті «Кредит довіри рано чи пізно закінчиться...» («День» №229, 14 грудня 2012 р.), присвяченої перспективам масових протестів у Донбасі, зокрема й потенційного бунту місцевих гірників. Але в даному випадку, окрім питання про ймовірність хвилі шахтарських страйків, предметом особливої уваги стає ще одна проблема. Які суспільні і політичні сили здатні надати невдоволеним вугільникам ефективну організаційну і представницьку допомогу, без якої про системні зрушення можна й не мріяти?
«А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?»
Історія на шахті «Червоний партизан» почалася з того, що представники Незалежної профспілки міста Свердловська захопили директорський кабінет і висунули низку вимог власнику шахти Рінату Ахметову і губернатору Луганської області Володимиру Пристюку. Членів НПГС найбільше хвилював намір «ДТЕК-Свердловантрацит», куди входить «Червоний партизан», ініціювати масові звільнення гірників. Далі лідер профспілки Костянтин Ільченко заявив, що 40 осіб спортивної зовнішності намагалися силоміць звільнити кабінет директора від бунтарів. Через кілька днів після цього активісти НПГС погодилися сісти за стіл переговорів з губернатором. Трудовий колектив шахти в особі своїх представників засудив дії Незалежної профспілки.
Тут необхідно підкреслити один важливий момент. Українські ЗМІ, розповідаючи про інцидент на свердловській шахті, чи то усвідомлено, чи то ненавмисне часто змішували все в одну купу: і Незалежну профспілку, що проводила протестну акцію, і трудовий колектив шахти, який цю акцію не підтримав. Багатьом хотілося вірити, судячи з усього, що протест ініціює саме трудовий колектив, а не просто локальне профспілкове об’єднання.
У зв’язку з цим у цікавій ситуації опинились і комуністи зі свободівцями, що приїхали на місце подій, щоб, напевно, захистити зневірених гірників. Але трохи пізніше представники КПУ і гвардії Олега Тягнибока розставили свої крапки над «і». «Я приїхав на підприємство — воно працює... Ми витратили понад годину, щоб побачити стосунки профспілки і працедавця... Колективної трудової суперечки на шахті не існує», — зазначив депутат від «Свободи» Ігор Швайка. «Треба чітко дотримуватися законодавства. Не доводьмо до того, щоб влаштовувати в умовах економічної кризи політичні акції», — сказав член фракції Компартії Спиридон Килінкаров.
Отже, плутанина довкола трудового колективу шахти «Червоний партизан» і Незалежної профспілки міста Свердловська, а також участь у цій справі комуністів і свободівців є показовими підставами для того, щоб обговорити перспективи вугільних профспілок і політичних партій в організаційній підтримці протестних настроїв шахтарів Донбасу.
СПРАВА ПРОФСПІЛКОВА
Передусім вітчизняні профспілки вугільників слід розділити на дві групи. Перша — нині існуючі, загальнонаціональні, широко відомі й значні. Друга група — регіональні, маловідомі, незначні й ті, що можуть незабаром з’явитися на українській суспільній сцені.
Щодо першої групи візьмемо для прикладу Незалежну профспілку гірників України, лідером якої є Михайло Волинец, і Профспілку працівників вугільної промисловості України, очолювану Віктором Турмановим. Волинець пов’язаний з Об’єднаною опозицією, на останніх парламентських виборах він йшов за списками «Батьківщині». Турманов представляє нинішню владу, будучи депутатом від Партії регіонів.
Зважаючи на опозиційну природу Незалежної профспілки гірників України, її загальнонаціональний масштаб і політичну фігуру Волинця, ця організація здатна стати серйозною опорою для протестного шахтарського руху, але гірники можуть побоюватися колективної співпраці з нею, вважаючи її «чужою» й не зовсім прив’язаною до суспільно-політичної реальності Донбасу. Хоча в статті «Кредит довіри рано чи пізно закінчиться...» вже було згадано, що НПГУ разом з Незалежною профспілкою гірників Донбасу зробили спільну заяву, в якій говориться, що в разі подальшого ігнорування вимог профспілок шахтарі готові вдатися до найрішучіших дій і акцій протесту. Поживемо — побачимо...
З приводу ППВП і «регіонала» Турманова міркувати особливо не випадає. Звідси протестний вітер навряд чи подує, оскільки президентська команда аж ніяк не зацікавлена в масштабних шахтарських страйках.
Приклад з Незалежною профспілкою міста Свердловська актуалізує розмову про другу групу профспілкових об’єднань — регіональних, маловідомих, незначних і тих, що можуть незабаром з’явитися на українській суспільній сцені. Тут очевидні певні ризики. По-перше, гірники можуть не приймати такі організації, не вбачаючи в них справжньої сили й адекватності. По-друге, сплески активності таких профспілок можуть бути спрямовані не стільки на реальний захист прав шахтарів, скільки на самопіар і підвищення рівня інформаційної впізнаваності. Наприклад, з метою реалізації яких-небудь політичних амбіцій. В українському «третьому секторі», як свідчить практика, це зустрічається досить-таки часто.
ПОЛІТИЧНЕ СПРИЯННЯ
Нині на Донбасі, як і по всій Україні, спостерігається прогресуюча тенденція тотальної недовіри до тієї політичної системи, яка склалася в країні за роки незалежності, зокрема й за період президентства Віктора Януковича. За цих обставин не є винятком і масові настрої в шахтарських колах. Отже, кажучи про політсили, які візьмуться зміцнювати потенційний протестний рух гірників, слід провести межу між нинішніми українськими партіями і новими, які ще не встигли нагромадити за своєю спиною солідну кількість чорних плям.
Щодо нинішніх політичних сил, то на них гірники можуть переносити ту саму загальну недовіру до політичної системи країни. Окрім цього, у шахтарському середовищі чудово розуміють, що багато політиків просто хочуть ще раз попіаритися на соціальних проблемах у вугільній галузі. Про що свідчить проблема з шахтою «Червоний партизан» і причетність до цієї історії членів КПУ і «Свободи». Щоправда, лідер свердловської профспілки Ільченко в розмові з автором цих рядків все ж таки похвалив Кілінкарова, на відміну від Швайки. Напевно, тому що комуніст розмовляв зрозумілішою для шахтарів мовою, ніж свободівець. Та все це не має сенсу з огляду на те, чим є Компартія.
А ось у лідерів української опозиції вже який рік поспіль проглядається фундаментальніша проблема. Це — чи то гидливість, чи то острах, чи то банальна байдужість до участі у протестах окремих соціальних груп на південному Сході країни. Доречна ілюстрація в даному разі — гучний мітинг донецьких чорнобильців у грудні 2011 року.
За умов, що склалися, гостра потреба гірників у захисті власних прав — це шанс проявити себе новим і молодим партіям, які використовують цивільні методи боротьби з несправедливістю. Чи зможуть шахтарі розгледіти в таких політсилах реальну силу й адекватність, які вони шукають? Головну роль тут відіграватиме багаж стартових громадсько-політичних досягнень, з яким представники нової політичної генерації прийдуть на допомогу невдоволеним шахтарям.
