Оглядаючи матеріали преси, що висвітлюють воєнні дії в Іраку, а також супутні їм міркування аналітиків і простих читачів, згадав я старі часи. До нас на захист дисертації приїхав зі столиці опонент — старенький червонощокий професор. І ділився він враженнями від поїздок до різних капіталістичних країн. «Пам’ятаю, був я колись у Парижі, — розповідав опонент. — А тут такий випадок: наші ввели війська в Афганістан. Беру газети. Яке видання не візьмеш, то свій погляд. А як насправді, не зрозумієш». Як насправді, говорила тоді «Правда». Всі інші газети її передруковували.
Сьогодні у нас, як тоді в Парижі, або навіть більше. Писання і самі події різноманітніші. Ось місцева газета, очевидно, у відповідь на вторгнення передруковує уривок з Генрі Міллера під заголовком, узятим з його тексту — «Я намагаюся зрозуміти, чи існує щось в американській «цивілізації» гідне похвали». Над текстом від редакції — «no comment». Мовляв, і так зрозуміло, що нічого похвального не існує. А подумати б місцевому журналісту про походження того приладу, на якому він набрав це саме «no comment». Невже на друкарській машинці «Україна»? І чому саме це — «no comment», що стало універсальним, а не щось інше арабською в’яззю чи китайським ієрогліфом. Ось би і з’явилася відповідь на питання Генрі Міллера. З цікавістю прочитав ще про виступ українських журналістів на захист американських колег. Із занепокоєнням і обуренням наші протестують проти їхнього президента, який грубо порушує права і свободи трудівників ЗМІ. Згадується там звільнений Філ Донахью, але ні слова про те, що програма бідолахи Філа півроку мала дуже низький рейтинг. Цей захисний крок наче свідчить, що у нас зі свободою слова набагато краще, ніж в американців. Дещо комічно виглядає держмуж, який стурбований розвалом системи міжнародної безпеки і лякає світ нашестям кулачного права. Комізм від того, що людина поводиться так, неначе все ще триває час слів і не настав час діяти.
Якщо ж говорити про події в Іраку, то там розпочався процес вибудовування певного світоустрою. Посилання на нафту, звичайно, виправдані, але нафта тут — мета супутня. Що це за світоустрій і чи потрібно його вважати новим? Цей устрій — ДЕМОКРАТІЯ. Склався він на американській землі раніше, ніж в Європі або ще десь (виключаючи античність). Склався природно, ставши суттю способу життя. 4 липня цій країні виповниться всього 227 років. 200 років тому її населення становило менше п’яти мільйонів людей! Там ще не було залізниці. Давайте в це вдумаємося. Давайте подумаємо і про враження практично всіх європейських мандрівників, які відвідували в ті часи США: «їх абсолютно приголомшувала, з одного боку, гарячкова діяльність американців, а з іншого — їхній рішучий намір примусити всіх оцінити їхні достоїнства» (Гарольд Дж. Ласкі). Це приголомшення цитований автор розглядає, як реакцію «на затвердження новим суспільством своєї очевидної і природної переваги над суспільством старим». А ось свідчення нашого сучасника — російського читача «Известий» Дмитра Литова: «Працюючи в американській компанії серед американців, я пересвідчився: американці не відчувають ворожості ні до росіян, ні, тим більше, до європейців. Вони просто ЩИРО ВПЕВНЕНІ (маючи на те підстави) у своїй вищості». Єдине їхнє почуття, в деяких випадках, — досада: «Та що ви під ногами плутаєтесь! Без вас розберуться». Як бачимо, за двісті років в ідейному плані нічого не змінилося. Почуття ВИЩОСТІ — базова риса американської ментальності. Не над чимось, тим чи іншим конкретно, а над усім, що поза Америкою. Можна сказати, що американці мислять про світ так, що існує АМЕРИКА і все інше. Це почуття не має нічого спільного з націоналізмом, бо американці не є нацією в класичному розумінні. Це — мутація європейської культури. Це — здоровий плід від насіння, що впало зі старого древа Європи і виросло на благодатному грунті. Справді у Новий Світ завжди переміщався найцінніший, так би мовити, людський матеріал — практично мислячі і працьовиті люди з авантюрною жилкою. Вони рішуче поривали з усім, що залишилося в Старому Світі, не відчували поваги до традицій, не бажали вивчати досвід минулого. Різного роду умовності було відкинуто ними як старий мотлох. Вони були впевнені у собі до безглуздя. Вони їхали починати з нуля, обожнюючи дві речі — Свободу і Працю. Попереду відкривалося Щастя, позаду залишався труп Старого Світу.
Зрозуміло, відкидалося не абсолютно все. Образно кажучи, залишаючи Європу, переселенці везли з собою два, дозволено буде так сказати, інтелектуальних продукти — Біблію і політичну філософію Джона Локка. Ці продукти і визначили духовну й ідейну основу американського життя. Біблія — окрема тема. А те, що засновник лібералізму виклав у своїх трактатах, сидячи у кабінеті, американці втілили в життя, в реальну політичну систему. Батьки засновники писали базові документи, — «Декларацію незалежності» (1776) і «Конституцію» (1787), — поклавши перед собою другу книгу «Двох трактатів про правління» Д. Локка. Загалом вони виходили з принципу Д. Локка — «де закінчується закон, починається тиранія». Абсолютне неприйняття тиранії в будь-яких її формах — ось пафос створення документів і системи влади, пафос улаштування всього життя. У «Декларації незалежності», написаній Томасом Джефферсоном, легко виявити приховане цитування Д. Локка. Найбільш значуще місце, що асоціюється звичайно з правом народу на повстання, відоме. «Коли довгий ряд зловживань і насильств… свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, повалення такого уряду і створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом і обов’язком народу».
Відмова від Старого Світу, що має форму світоглядного виклику, природним чином визначила зовнішню політику США. Уже перший президент Джордж Вашингтон сформулював її в принципі: «торгові відносини — так, політичні зв’язки — ні». У посланні до народу, або своєму політичному заповіті, Д. Вашингтон писав про те, що не треба вплутуватися в європейську політику, вступати в союзи, брати участь у війнах. «Ізольованість і віддаленість від Європи спонукає нас прийняти інший шлях і дозволяє піти цим шляхом. Якщо ми продовжуватимемо залишатися єдиним народом з сильним урядом на чолі, то недалекий той час, коли нам нічого і нікого стане боятися. Тоді ми зможемо поводитися так, щоб примусити поважати свій нейтралітет; і ми опинимося в такому становищі, в якому зможемо вибирати мир або війну, керуючись тільки власними інтересами і справедливістю». У наступні двісті років у принципі нічого не зміниться. У політологічній лексиці ХХI століття це назвуть ідеологією ОДНОСТОРОННІХ ДІЙ.
А далі будуть такі віхи: доктрина Монро (1823), Ліга націй (1920) та її наступниця ООН (1946). З Лігою націй особливо цікаво. До всесвітньої організації, створеної для вирішення міжнародних спорів шляхом арбітражу, яка поклала в свою основу чотирнадцять пунктів президента США Вудро Вільсона, не увійшла одна держава — Сполучені Штати Америки. Не захотіли! Чи не яскравий це приклад торжества ідеології односторонніх дій. Чи інше? Мовляв, ДЕРЖАВА СВІТУ не може знаходитися в списку держав світу. Все та ж ідея осібності й переваги. Очевидно, американці визирнули з-за океану і своєрідно включилися у світову політику, тобто сповідуючи філософію односторонніх дій, коли стало зрозуміло, що океан уже не забезпечує їм природної ізоляції.
Люди з натуралістичним мисленням, ті, хто звично оперує категоріями територій, природних ресурсів, ринків збуту тощо не можуть зрозуміти головний пiдсумок Другої світової війни — проведену США адміністративну революцію в Німеччині та Японії, і план Маршалла, що визначив політичний устрій сучасної Європи. Мета цих заходів — встановити демократичний порядок. Чиновницький корпус цих двох держав був, як тепер кажуть, зачищений. Для Японії генерал Маккартур, що знаходився там на чолі військової адміністрації, особисто написав Конституцію. У результаті в середньовічному королівстві політичним режимом стала ліберальна демократія. Коротше, Японія стала тим, чим вона стала. Цікава одна деталь. У 1995 році Френсіс Фукуяма опублікував книгу «Довіра. Соціальні чесноти і творення добробуту». Відомий політолог показав, що в сучасних умовах чинником, що визначає розвиток, є ресурси не матеріального порядку, а соціального, те, що отримало назву суспільного капіталу. Так ось, довіра тут — ключова категорія. «Один з найважливіших уроків економічного життя полягає в тому, що благополуччя нації, як і її здатність до конкуренції, зумовлене єдиною всепроникною культурною характеристикою — рівнем довіри, властивим даному суспільству». Застосувавши складні методики, виявилося можливим ранжувати країни світу за рівнем довіри. Перші три позиції такі: США, Японія, Німеччина. Ось де «no comment» більш ніж доречно.
Що ж залишилося? Ось, я читаю в «Дні» Майкла Куїнлана (5.12.2002). Про те, що згідно з даними «Нью-Йорк Таймс», офіційні особи Пентагону заявили: «можливо, тисячі військових фахівців, знайомих з лінгвістичними і культурними відмінностями в Іраку, будуть дислоковані по всій країні». Після закінчення воєнних дій, зрозуміло. І задаю собі питання: а чи не настав той час, про який мріяв перший президент США — «ми опинимося в такому становищі, в якому зможемо вибирати мир або війну, керуючись тільки власними інтересами і справедливістю». І після цього питання — друге: а, може, справді, історія закінчується?
