На комп'ютерні системи старого зразка насувається невідворотне лихо - 2000-й рік. Причина занепокоєння комп'ютерників цілком банальна: та ж таки короткозорість і прагнення заощадити. На початку комп'ютерної доби в усіх стандартах кодування дати рік записували двома цифрами - ясна річ, останніми (вважалося, що номер століття й так усі знають). Міркування, що це економить комп'ютерну пам'ять, яка гроші коштує, і скорочує працевитрати персоналу, якому за натискання на клавіші також платити доводиться, виявилося нездоланним арґументом у боротьбі зі здоровим глуздом. Та й платити потрібно зразу, а неприємності якщо й стануться, то згодом (і невідомо ще, з ким). До кінця століття було ще далеко (далі, ніж до пенсії, переведення на іншу роботу, підвищення на службі - загалом, як у старій історії про Ходжу Насреддина, султана й віслюка), - але він таки наближається, й над тим, що б такого зробити, аби він водночас не став кінцем інформаційного світу, доведеться посушити мізки нашому поколінню. Принаймні тим із нас, хто досі користується старими обчислювальними "монстрами" (а їх у світі збереглося й успішно працює набагато більше, ніж може видатися необізнаному спостерігачеві, зачарованому новенькими персоналками).
Як ви гадаєте, яку подію комп'ютер вважатиме ранішою - відзначену 2004-м чи 1994 роком? У банку підрахують відсотки - й виявиться, що не вкладникові слід платити прибуток, а всіх його грошей забракне, щоб погасити боргу банкові. До 2001 року термін експлуатації вашого купленого 1999 року автомобіля, на думку комп'ютера ДАІ, дещо перевищить час існування легковиків загалом. А ваш власний комп'ютер запропонує вам стягнути з податкової інспекції чималі гроші, які вам заборгувала держава.
Критичність ситуації очевидна. Як же уникнути майбутніх потрясінь? Чи помічено вже цю проблему, яких заходів ужито, чи можна сподіватися, що цю кризу вдасться подолати й надалі таких дурниць не робити? Можливо, там, де гроші звикли рахувати, про це вже поклопоталися, і можна скористатися їхнім досвідом?
Та вже ж помітили. За оцінками аналітиків, найближчі 2-3 роки кількість програмістів збільшиться на 30% - аби хоч якось виправити те, що накоїли їхні попередники. Уже тепер пропонують контракти з оплатою до 100 доларів на годину з преміями й доплатами. Ну, а крім аналітиків, котрі тільки й можуть, що рекомендації давати?
Надзвичайно цікава дискусія на цю тему відбулася нещодавно в мережі "Інтернет", яка дає змогу швидко обмінюватися думками й обговорювати цікаві для співрозмовників питання без огляду на титули, посади, місце роботи й мешкання. А початок їй поклав лист Ґреґа Таучері з фірми "Майнд Ентерпрайзис".
5 квітня 1997 року він вирішив поставити перед колегами риторичне, мабуть, питання: коли ж компанії схаменуться?
Далі йшов досить короткий аналіз ситуації.
Недавнє опитування, проведене великою консалтинґовою компанією, виявило, що 69% керівників інформаційних підрозділів компаній не вважають, що ця проблема є стратегічною - принаймні тепер. Це вельми тривожна статистика, коли зважити на те, що деякі з найшанованіших експертів країни (США) прогнозують крах 20-35% усіх підприємств через неспроможність вчасно розв'язати кризу 2000-го року.
Чому ж так мало компаній уже усвідомили цю проблему? Розгадку Ґреґ шукає в структурі їхнього управління. Здебільшого вона є пірамідою, на верхівці якої перебуває дуже малочисельна правляча група. І вона має лише одну мету - зиск! Ця група постійно спускає на наступний прошарок указівки: ваш відділ повинен видати на Х% більший зиск у цьому кварталі чи році. Число може бути цілком довільним і ніяк не пов'язаним із реальною ситуацією в бізнесі. Вони призначають цю величину просто тому, що начальники.
Управлінці наступного прошарку мусять виконувати ці показники (інакше їхні преміальні, а часом і посада будуть під загрозою) і при цьому здійснювати весь той менеджмент і вдосконалення, що необхідні на те, аби фірма була у злагоді з законом і відповідала поточним вимогам ринку. Вони цілком зосереджені на виконанні квартальних чи річних завдань і не мають ані додаткових ресурсів, ані часу, щоб розпочати боротьбу з наближенням кризи без схвалення вищого керівництва. І поки воно не поставить роботи на запобігання кризи 2000 року в перелік пріоритетів компанії, ситуація не зміниться.
Ґреґ завершує свої міркування закликом до колеґ поділитися міркуваннями щодо того, як донести цю інформацію до найвищих управлінських рівнів американських корпорацій.
Колеги, ясна річ, відгукнулися (одна з вигод мережних дискусій полягає у зручності роботи: витратити дві хвилини на те, щоб висловитися з цікавого для тебе питання, не встаючи з-за комп'ютера, нікому не важко). Позаяк листа було оприлюднено в конференції, присвяченій саме цій проблемі, то й коло співрозмовників окреслилося саме собою - зацікавлені професіонали.
Першим відгукнувся Юджин Пеллет із фірми "Оріон Дата Системз".
На його думку, компанії отямляться:
1. Коли їхня клієнтура зажадає їхньої крові.
2. Коли власники акцій зажадають настромити на палю голову голови правління, позаяк системи вийшли з ладу і втрачено прибутки й ринки.
3. Коли уряд почне їх штрафувати за неготовність до цієї проблеми.
І не смійтеся над №3: уже нині ходять невиразні чутки про нормативні й законодавчі дії стосовно компаній, які працюють за урядовими контрактами (по-нашому кажучи, за держзамовленням), як, приміром, у медичній системі "Медикейр" та інших галузях. Якщо компанії викажуть свою добру волю в цьому питанні, то їм, можливо, підуть назустріч і будуть до них дещо поблажливіші (щоправда, тут Юджин завершує параграф символом недовірливої усмішки, заведеним у "жарґоні" мереживників.
Сет Брейдберт теоретичним чи менеджмерським аналізом ситуації вирішив не перейматися: він просто попросив надіслати йому назви отих компаній, що досі не усвідомили проблему, аби якнайскоріше позбутися їхніх акцій.
"Не сміятися на №3? - відгукнулася Кейт Конант (фірма "Тексас Нетуоркінг"). - Я працювала в урядовій податковій службі 16 років, і я сміятимусь над №3 (бо це єдиний спосіб не розплакатися). Ні податкова служба, ні інші урядові організації не будуть готові до цієї кризи (навіть якщо й почали вже працювати в цьому напрямі)".
Наскільки поділяють цю стурбованість ті, кому за службовим обов'язком належить опікуватися добробутом країни? Аґентство Рейтер опублікувало статтю, що розповідає, крім іншого, про спроби сенатора від штату Нью-Йорк Д'Амато домогтися від Федерального резервного банку й Національного кредитного союзу чіткої відповіді з цього приводу. Підбиваючи перші підсумки, він визнав їх далекими від заспокійливих (а лише через Федеральний резервний банк проходить близько трильйона доларів щодня!). Єдине, чого вдалося досягти - це впевненої обіцянки, що відповідь дадуть. Сенатор повідомив читачів про свій намір продовжити розслідування...
Огляд ситуації в серці Америки - окрузі Колумбія - наведено в газеті "Вашинґтон пост" за 15 квітня. Урядові установи оцінюють видатки на захист своїх комп'ютерів від кризи у 200 000 000 доларів.
У Європі - така сама історія. Стаття в англійській "Гардіан" починається з твердження: "Прихід нового тисячоліття декому вилетить у неабияку копієчку. І ми знаємо, кому саме". А щоб очам читача було за що зачепитися, наводять і конкретні можливі цифри втрат для обстежених найбільших підприємств Великої Британії - понад 10 000 000 фунтів стерлінґів утраченого зиску, якщо розв'язувати проблему самотужки, або ще більша сума реальних витрат, коли звернутися по послуги до сторонніх організацій. А консультанти, що надають такі послуги, вже готуються виставляти рахунки за ставками щонайменше 1000 фунтів стерлінґів за годину.
Навколо чергової "рукотворної" кризи нині дуже багато дискусій, дуже висока ділова (та й неділова) активність професіоналів - але, переважно, поки що не на тих рівнях, де ухвалюють рішення.
