Дійсно, небагато хто зробив для перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах стільки, скільки ліві. Комуністи чітко виконували відведену їм роль першого плану під назвою «червоний реванш», і водночас їхній висуванець навіть не намагався переконати виборців у своєму бажанні очолити державу. Зате він робив усе від нього залежне, аби протестний електорат не знайшов єдиного центру тяжіння і не об’єднався навколо кандидата, реально здатного перемогти чинного Президента. А щоб товариш Симоненко часом сам не став цим кандидатом, для підстраховки був задіяний ще один дуже революційний та прогресивний кандидат від лівих, який, виступаючи проти Петра Миколайовича, насправді робив ту ж саму справу — розпорошував електорат. Навіть Олександр Мороз — здавалося б, непримиренний політичний супротивник Леоніда Кучми — через власну амбітність виконав, образно кажучи, роль «рушниці» (хай пробачить Олександр Олександрович таке порівняння), яка за всіма канонами театрального жанру «вистрілила» в останньому акті, вщент розсіявши «канівську четвірку».
Якщо трохи заглибитися в історію українського парламенту нинішнього скликання, то можна пригадати достатньо прикладів, коли під гучними гаслами боротьби з «антинародним режимом» ліва опозиція (так принаймні вони себе називали) своїми діями допомагала владі досягти потрібного результату. Наприклад, 13 жовтня 1998 року, коли ВР розглядала питання про довіру уряду Валерія Пуствойтенка й усе могла вирішити перевага в один-два голоси, декілька лівих опозиціонерів про всяк випадок проголосували на підтримку Кабміну, а вже потім, побачивши, що їхні голоси не впливають на результат голосування, подали заяви з проханням приєднати їхні голоси до вотуму недовіри, одночасно звинувативши в помилці систему «Рада». До цього ж треба додати призначення в липні 1998 року Генерального прокурора, кандидатуру якого подав Президент. Воно відбулося завдяки активній підтримці лівого табору, оскільки в націонал-демократів були сумніви щодо представленої кандидатури. Це, щоправда, не допомогло лівим, коли в розпал парламентського протистояння вони звернулися до Генпрокуратури по допомогу. У цьому ж ряді фактична бездіяльність (знов-таки на тлі гучних заяв) «захисників знедоленого люду» при секвеструванні урядом держбюджетів у 1998 і 1999 роках і прийнятті постанов, що прямо суперечать нормам чинного законодавства. Змушують замислитися й останні дії лівих у зв’язку з проголошеним референдумом. Замість того, щоб звернутися до Конституційного суду із запитом щодо конституційності винесення на референдум питань, які фактично ведуть до зміни Конституції, знову ведуть балачки про альтернативний референдум, прекрасно розуміючи, що за строками він може відбутися лише після першого. Гадаю, що кожен за бажання, напруживши свою пам’ять, може додати до цього ряду ще декілька прикладів, які змушують замислитися, — а чи дійсно була в українському парламенті ліва опозиція? Чи, може, просто була група великих імітаторів, які тільки називали себе «опозицією», а насправді грали разом із владою в одну й ту ж гру із заздалегідь запрограмованим результатом? Аналізуючи, з одного боку, слова, а з другого — дії лівих у ВР, починаєш розуміти, що опозиційність була лише на словах.
Досвід останніх років підказує, що владі наявність такої опозиції була в дечому вигідна — у будь-який момент можна пояснити недієздатність парламенту підступами лівих. Хоча, за великим рахунком, якщо ВР і приймала не ті рішення, на які розраховувала виконавча влада, то звинувачувати в усьому самих лише лівих — щонайменше наївно. Так, вони були в керівництві ВР і очолювали значну кількість комітетів, але нинішня парламентська криза чітко показала чисельність цих опозиціонерів, і стало зрозуміло, що блокувати законопроекти виключно своїми голосами вони були не в змозі — їх просто бракувало. Отже, були ще й додаткові сили, які чинили супротив реформам із міркувань власних інтересів або інтересів тих кіл, які вони представляють. І блокування лівих з ними відбувалося зовсім не з ідейних міркувань чи задля захисту своїх виборців, а з позиції спільних інтересів: політичних, комерційних та особистих. Тому законопроекти, що відчутно шкодять спільним інтересам, відхилялися, відверто популістські закони приймалися, бо наперед знали, що виконати їх неможливо. Тому й нічого не робили, аби прийняті вже закони працювали, заявляючи, що для цього треба змінити владу. Тим самим ліві сподоблялись дамочці, яка хотіла «и невинность соблюсти, и капитал приобрести», і власні інтереси задовольняючи, і опозиційність демонструючи, і з владою стосунки не псували.
Гра в опозицію є дуже доброю нагодою відсидітися до слушного часу, а потім, використавши соціально-політичну (читай — революційну) ситуацію, прийти до влади, взявши такий жаданий (і зовсім не червоний) реванш у своїх більш удачливих колишніх товаришів по партії. До певного часу така гра, схоже, влаштовувала обидві сторони, але будь-яка гра врешті-решт закінчується. І те, що зараз сталося, є закономірним підсумком цієї гри. Але ліві, насамперед комуністи, забули, що, хоч грають вони, але грою керують інші. І саме той, хто керує, визначає момент, коли партнер перестає цікавити його, принаймні в тій ролі, яку він грав.
Тож цілком природним і зрозумілим є бажання Президента, всенародно обраного на другий термін, покласти край політичному балагану і ввести парламентські відносини в цивілізовані рамки. Тим більше, що для виведення країни з глибокої кризи необхідно створити дієздатний парламент, в тому числі й шляхом його структуризації. Не дивно, що Президент, який і в інавгураційній промові пообіцяв стати «новим», ініціював кроки в цьому напрямку. Можна сперечатися щодо легітимності рішень і правомірності дій парламентської більшості (це справа правників) та щодо наслідків і можливих прихованих цілей цих кроків, але треба погодитись, що вони були єдино можливими в ситуації, що склалася. Зрештою, це коли-небудь мало статися.
Тепер, коли «козел відпущення» і «ворог реформ» в особі парламентського лівого табору втрачені, настає час триєдиної відповідальності Президента, Верховної Ради та уряду за всі подальші дії й результати як у політичній, так і в соціально-економічній сферах. Тут однієї рішучості замало — потрібна ще й упевненість у власних силах і готовність взяти на себе цю відповідальність не на словах, а на ділі. В цьому плані деяку тривогу викликає нещодавнє інтерв’ю народного депутата Олександра Волкова «Дневі», в якому він заявив, що «саме Президент проголосив курс на реформи. Прем’єр же несе повну відповідальність за їх реалізацію». Це висловлювання змушує замислитися — а чи не залишає більшість собі шлях до відступу?
При всьому негативі нинішнього парламентського розколу він має один позитивний момент. Ліві поставлені перед необхідністю вибору: або припинити політичну гру, перейти до конструктивної співпраці з більшістю й стати нарешті справжньою парламентською опозицією, яка діє в рамках і під захистом закону, або продовжувати лінію конфронтації, яка поставить їх поза парламентом і може призвести до розпуску ВР і проведення нових парламентських виборів. Тоді лівим знову доведеться доводити, що вони «єдині захисники трудового народу», що у світлі викладеного вище зробити буде дуже важко. І як би лівим цього не хотілося, а робити вибір все одно прийдеться. Прискорити цей момент може саме парламентська більшість, настійливо пропонуючи «опозиціонерам» стати цивілізованою парламентською опозицією. Тим представникам лівого табору, хто цього не усвідомить, рано чи пізно, але все ж таки доведеться піти з політичної арени. Час великих імітаторів минув, і розв’язка все ближче й ближче.
