Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кисневе голодування

Резони і ризики політреформи
15 травня, 2003 - 00:00

Таке формулювання питання зумовлене багатьма факторами. І головним серед них є критичне і об’єктивне осмислення нашого минулого і сучасних реалій. Будемо відверті: ми упродовж тривалого часу дуже нерішуче, переборюючи власні страхи і стереотипи, що виникли за багато років, втрачаючи час і мету, добирались до суті, до серцевини, не наважуючись визнати, що основа основ — політична система.

Поступове відчуження людини від реальної участі в державному і суспільному житті, зростаючий розрив між офіційно проголошеними демократичними принципами і практикою політичного процесу, дедалі більша бюрократизація управлінського апарату, — все це не може не призводити до закостеніння нашої політичної системи. З рушійної сили суспільно-економічного життя вона почала перетворюватись на гальмо його розвитку.

Парадокс у тім, що про ці речі мені доводилось писати 10 років тому, ще не будучи знайомим з книгою відомого тоді лише на Заході філософа Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги», яка сьогодні вже відома багатьом. Дозволю собі нагадати: Карл Поппер, полемізуючи з Марксом, стверджує, що політична влада, маючи фундаментальний характер, може і повинна контролювати економічну владу: «Політична влада і притаманні їй засоби контролю — це найголовніше в житті суспільства. Не можна дозволяти економічній владі домінувати над політичною владою. Якщо ж це відбувається, то з економічною владою слід боротися і ставити її під контроль політичної влади...». «Демократія або право народу оцінювати і відсторонювати свій уряд, — вважає К. Поппер, — є єдиним відомим нам механізмом, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе від зловживань політичною силою. Демократія — це контроль за правителями з боку тих, ким правлять...» (т. 2, стор. 147 — 148).

Можна по-різному ставитись до цих висловлювань відомого філософа, однак їхня актуальність у мене не викликає сумніву.

Попри численні розмови про ринкову економіку, нас, на жаль, мало чому навчив досвід невдалих спроб виправити стан справ в економіці без змін у політиці, без здійснення широких демократичних перетворень. Політична реформа — це свого роду кисень, необхідний для життєдіяльності суспільного організму, а тому вона стає просто життєво необхідною. Ця думка висловлюється представниками різнополярних політичних сил.

У винесеному Президентом України на всенародне обговорення проекті Закону «Про внесення змін до Конституції України» йдеться, без перебільшення, про доленосні питання життя країни. З ними можна погоджуватись повністю, частково, або зовсім не погоджуватись. Але байдуже ставлення до них неможливе.

Оскільки мені ближча виборча проблематика, можу сказати, що заслуговує на підтримку пропозиція щодо розведення у часі виборів народних депутатів України та виборів органів місцевого самоврядування. Мені приємно, що така пропозиція, висловлена в минулі часи мною і деякими моїми колегами, почута. Адже суміщення цих виборів призводило до багатьох ускладнень і непорозумінь. Що ж до виборів президента України, то вони і без того, як відомо, проводились окремо.

Добре, що з метою забезпечення стабільності в державі впродовж певного часу, запобігання перетворенню України у державу з перманентними виборами і нескінченними виборчими кампаніями, передбачається проводити ці вибори в межах одного календарного року.

Не викликає сумніву доцільність запровадження пропорційної виборчої системи. Досвід європейських країн переконливо свідчить на користь цієї пропозиції, хоча це не означає, що треба негайно відмовлятись від власного досвіду правового вирішення цієї проблеми. Адже, як відомо, у Верховній Раді України є близько десяти виборчих законопроектів, переважна більшість яких сповідують пропорційну систему. Ці законопроекти розподіляються на 4 групи — в залежності від моделі виборчої системи, яка пропонуєтьтся:

1) пропорційна система «жорстких» партійних списків з єдиним загальнодержавним багатомандатним виборчим округом;

2) пропорційна система з преференціями та 27-ма одномандатними округами;

3) пропорційна система з одним багатомандатним округом і з елементами мажоритарності — 225-ма одномандатними округами;

4) змішана система із складним комбінуванням пропорційної і мажоритарної системи та з утворенням єдиного багатомандатного виборчого округу.

На жаль, жодна з них поки що не набрала необхідної кількості голосів депутатів, щоб стати законом.

Що стосується двопалатності парламенту і зменшення його чисельності, то уявляється, що до цієї пропозиції слід підходити дуже обережно, з огляду на національні особливості державотворення і унітарний устрій України.

Аргументи на користь зменшення чисельності з 450 до 381 депутата, серед яких — економія державних коштів (вельми сумнівна), не переконують хоча б тому, що, наприклад, польський сейм налічує 460 депутатів, парламент Італії — понад 500 депутатів, Франції — 620 депутатів. Врешті-решт, визначення структури парламенту і його чисельності — це питання, швидше, практично-політичні, ніж теоретико-юридичні.

Якщо пропозиція про створення другої палати — Палати регіонів — буде прийнята, то потрібно буде дуже добре подумати, у якій спосіб її формувати. Висловлюються різні точки зору. У президентському законопроекті говориться, що палата регіонів «обирається» (ст. 76). З огляду на ч.1 ст. 71 чинної Конституції (законопроект її не змінює), можна констатувати, що вибори і до цієї палати мають бути прямими.

Досить спірною уявляється пропозиція щодо прийняття законів всеукраїнським референдумом. Законодавчі референдуми прямої дії можуть стати дестабілізуючим фактором суспільного життя. До того ж не слід позбавляти парламент його компетенції щодо законотворення.

Що стосується терміну обговорення такого надзвичайно важливого законопроекту, то двох місяців, мабуть, замало. З іншого боку — збільшення терміну небезпечне тим, що реформу можна забалакати...

Ренольд ДАВИДОВ, кандидат юридичних наук
Газета: 
Рубрика: