Коаліція — це шлюб, у якому ревнощі сильніші за любов.
Створення міжпартійних коаліцій і формування політичного консенсусу — найважливіша й одночасно звична політична практика. Та в українській політиці коаліційна поведінка — настільки рідкісна стратегічна позиція, що складно говорити не тільки про досвід успішної коаліції, а й навести приклади таких узагалі. Останні коаліційні домовленості — проект політреформи АП — Симоненка (плюс-мінус Мороз), договір центристської «шістки» щодо кандидатури на пост президента — ілюструють спроби коаліційних маневрів, які, проте, не дозволяють побачити чіткі контури коаліцій. Які ж причини приреченості українських коаліцій? Чому в політичних гравців відсутні стимули до коаліційної поведінки?
У політичній науці основним положенням у теорії коаліцій є поняття «коаліційної ситуації». Подібна ситуація стає реальністю тоді, коли політичні сили усвідомлюють, що для досягнення поставлених цілей їм бракує власних ресурсів. У цьому випадку партії створюють коаліції з ідеологічно близькими партіями, сильні партнери по коаліції прагнуть домінувати у ній і надалі намагаються підпорядкувати собі менш впливових учасників коаліції. Прагнення до посилення політичного впливу — не єдиний стимул до створення коаліції. Ще більшим стимулом є зовнішній вплив або зовнішня загроза. Під зовнішнім впливом зазвичай прийнято вважати інститути держави і виборчу систему. У вітчизняному форматі також важливий чинник електорального «розкладу», що задає формування президентських коаліцій ще на етапі парламентського циклу виборів (парламентські вибори за часом виступають стартом наступних президентських). Здається, що певні стимули для коаліційної поведінки є, але їх виявляється недостатньо, щоб будувати стабільні і довгограючі коаліції. І причини цього якраз полягають у конституційному устрої та виборчій системі, за різні моделі яких сьогодні триває жорстка конкурентна боротьба в середовищі еліт.
Можна виділити у політико- правовій системі принаймні три позиції, які перешкоджають коаліційному формату української політики: по-перше, непряма й опосередкована участь парламенту в формуванні уряду, по-друге, формування у парламенті більшості на основі парламентських домовленостей, а не створення парламентських коаліцій за результатами голосування на виборах, по-третє, нестійкість Конституції позбавляє політичних акторів стабільних правил гри. Це перешкоджає коаліційній поведінці. Що стосується виборчої системи, то «змішана непов’язана» система не виправдала себе. Маючи на меті заохочувати великі партії або коаліції партій, в умовах слабкості і вельми фрагментованої партійної системи (і за втручання адмінресурсу) вона дає «непов’язаний результат» переведення голосів виборців у місця в парламенті. Усе це у сукупності перекриває шлюзи для коаліційної взаємодії.
Проте останні дві події — домовленості АП-Симоненка- Мороза та «шістки» дозволяють говорити про виникнення принаймні двох коаліційних ситуацій — політична реформа і пошук єдиного провладного кандидата-наступника.
ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА
Ніхто не запитує: «На якому ви боці?», а тільки: «На чиєму?»
Більш показовим результатом, ніж новий проект політреформи, можна вважати саму коаліційну поведінку В. Медведчука, П. Симоненка й О. Мороза, які сіли за стіл переговорів. Оскільки коаліційна поведінка базується на тому, що в учасників не вистачає своїх ресурсів для реалізації поставлених цілей, оцінимо цілі і ресурси кожної зі сторін. Мета об’єднаних соціал-демократів двояка — закріпитися у виконавчій вертикалі влади (пост прем’єра/президента) і впливова позиція у парламентському полі (наприклад, учасник парламентської коаліції, а не молодший брат у парламентській більшості). Перша мета складна для реалізації, зважаючи на те, що протистоять сильні суперники — прем’єр Янукович, зусилля якого спрямовані на те, щоб замкнути центристську коаліцію «під наступника» на себе, і, природно, кандидат рейтингу — В. Ющенко. Стратегія СДПУ(О) цілком логічна: шляхом дроблення центру та посилення уряду створити більш рівноважні центри влади. По суті, це нагадує менеджерську політику Кучми — політично і персонально врівноважувати центри впливу у виконавчій владі. Очевидно, що для здійснення таких суперцілей власних ресурсів есдеків недостатньо. Запрошення до коаліції лівих можна пояснити такими причинами: ліві мають певну партійну й електоральну базу, ліві мають соціально орієнтований програмний продукт, ліві мають відповідні об’єкти для критики — праві сили. Але головний резон у тому, що за допомогою побудови ідейного, партійного, програмного лівого центру є шанси створити силу політичної протидії правому центру — націонал-демократам на чолі з Ющенком. Це певний виклик центристським силам, які не здатні висунути єдиного, а головне, конкурентоспроможного кандидата для спарингу з Ющенком. Але реалізація принципово нової схеми «лівий центр — правий центр» — це і ризик нівелювання політичного центру як такого.
Наскільки прийнятна подібна формула для партій лівої «партійної сім’ї» — передусім КПУ і СПУ? Загалом подібна формула політичної конкуренції позитивна для цих партій своєї класичністю — ліві-праві, але чи є у лівих можливості і ресурси бути вписаними до цієї класичної формули? По-перше, вже з боку лідера СПУ О. Мороза звучать претензії про ідеологічну «нечистоту» есдеків, програмні установки яких більш ліберальні, що різниться з ідеями лівої партійної сім’ї. Це досить вагомий аргумент, оскільки гіпотетично ліва коаліція може бути вибудована на підмурку ідейної близькості. По-друге, принципово важливе запитання — коаліцію будують рівні партнери чи коаліція домовляється про лідера? Очевидно, що лідерські амбіції учасників коаліції дуже великі, щоб бути рівними або тим більше сумісними. Крім того, наявність кількох проектів конституційних змін і можливість появи нових стримуватиме лівих гравців від прийняття остаточного рішення на користь коаліції. По-третє, не можна ігнорувати факт негативних елементів іміджу, які склалися у лівих партій та есдеків. Чи зможуть вони знайти прозорі і доступні для виборців, ЗМІ та публічної сфери загалом аргументи, які пояснюють перегляд власних позицій і принципів?
Спрогнозувати майбутнє лівоцентристської коаліції важко, оскільки хиткість даної коаліції підживлюватимуть як центристи, так і «праві» партнери по опозиції — Ющенко і Тимошенко.
ЄДИНИЙ КАНДИДАТ
Компроміс завжди обходиться дорожче, ніж будь-яка з альтернатив
Центристська «шістка» партій — НДП, ПР, ТУ, АПУ, УСПП, СДПУ(О) — задекларувала спільні позиції щодо політреформи і необхідності єдиного консолідованого кандидата: тільки коаліція, як і раніше, залишається віртуальною. Здавалося б, центристи усвідомлюють необхідність консолідації своїх ресурсів для досягнення поставленої мети. Центристські партії, створені переважно за рахунок адміністративного і корпоративного ресурсів (певний виняток зі списку «шести» становлять НДП і СДПУ(О)), не змогли акумулювати ресурси політичного значення — лідер, ідейно-програмний продукт, організація. Центристські лідери ставали такими завдяки тому, що займали значущий пост у виконавчій вертикалі, в результаті їхня роль набувала значення лідера-патрона, але не лідера-вожака. У результаті на чолі центристів стоять фігури з вагою і впливом, але з відсутністю популярності. Пошук ідейно-програмної підоснови для центристської партійної сім’ї вже протягом трьох парламентських циклів виборів зазнає краху. Ліберальна ніша, яку намагалися зайняти, починаючи з 1994 року, спочатку «Міжрегіональний блок реформ», а у 2002 р. — «Команда озимого покоління», залишається неосвоєною через причину електоральної «невжиточності» ліберальної ідеї на вітчизняному грунті. У результаті політична позиція центристів складається навколо підтримки курсу реформ і позиції голови виконавчої влади — президента.
Очевидно, що фрагментація центристів ставить заслін яким-небудь домовленостям і висуненню консолідованого кандидата. Але великим ризиком для центристів може стати політреформа у форматі парламентської республіки, оскільки умови подібного політичного режиму не заохочують партії корпоративного плану. Центристи адекватно відреагували, запропонувавши третій варіант проекту політичної реформи.
РЕЙТИНГ
У боротьбі за справедливу справу іноді програє справа, іноді справедливість
Створена напередодні парламентських виборів коаліція «Наша Україна» своїм довгожительством зобов’язана виключно появі рейтингового лідера в особі В. Ющенка. Завдяки фігурі лідера «НУ» стала можлива і відносна консолідація націонал-демократичних, правих і частини націоналістичних сил. Справді, роздроблений партійний конгломерат консервативних, за ідейною своєю суттю, партій після поразок на виборах 1994 і 1998 рр. постав перед проблемою виживання. Позитивним можна вважати те, що згуртування навколо рейтингу Ющенка вберегло праві та націоналістичні партії від екстремізму. Можна сказати, що історичне та ментальне тяжіння націонал- демократів до лідера-гетьмана (уособлення цього і став Ющенко), відіграло певну роль у створенні націонал-демократичної коаліції.
Головним мінусом Ющенка і докором усій коаліції стала відсутність чіткої позиції у лідера і програми у блоку. Спроби Ющенка визначитися у політичному розколі пропрезидентський/опозиційний на користь останнього виявилися невдалими, оскільки за ідейним критерієм опозиційна позиція в українських реаліях усе-таки ліва (звідси контакти з КПУ і СПУ), а за організаційним — швидше протестно-вулична, ніж парламентська.
Останні спроби домовленостей у рамках трійки — СПУ-НУ- БЮТ — це можливий прототип коаліції чітко «під вибори». Подібна мінімально виграшна коаліція може бути спланована за двома сценаріями. В одному сценарії на перший тур виборів досягається домовленість про участь у кампанії «трьома колонами», а на другий — надається підтримка Ющенку. В іншому сценарії Ющенка можуть підтримати партнери по коаліції вже у першому турі. Ймовірність реалізації цих сценаріїв залежить від того, які коаліції можливі на противагу — чи буде єдиний кандидат від центристської групи і яких передвиборних конфігурацій можна очікувати від КПУ та СДПУ(О).
