Ви не знаєте, чому Львів з Донецьком не сварилися через підвищення комунальних тарифів? Та це ж дуже просто: жодний громадянин України, хоч би яких політичних поглядів він дотримувався, не бажає підвищення цін. Бо ціни найбезпосереднішим чином упливають на їхнє життя, і тут все очевидно: багатії продовжують багатіти і примушують громадян розплачуватися за свою політику.
А чому різні регіони сваряться між собою через набагато більш ілюзорні речі? Існує така політтехнологія, яка переносить увагу людини з реальної проблеми, що безпосередньо стосується її життя, на проблему, котрої або не існує, або громадянин не розуміє її сутності. В Україні створено три основні міфи, через які відбувається розхитування країни і протиставлення різних регіонів один одному. Що це за міфи? Що робити, аби вони перестали бути яблуком розбрату? Як їм протистояти?
Один із них — це міф про НАТО. Він існує з радянських часів, коли було протистояння Варшавського блоку і блоку НАТО. Відтоді натовці залишилися в пам’яті народу у вигляді агресивних вояків, котрі намагаються підірвати мир у світі. Дуже цікаво, що загалом, згідно із соціологічними опитуваннями, українці прихильно ставляться до Європейського Союзу, але при цьому мають стійку антипатію до НАТО. Це відбувається тому, що в свідомості наших громадян НАТО існує не як певний інструмент країн — членів ЄС, а щось зловісне й окремішнє.
Із приводу НАТО я часто згадую блискучий приклад — аматорське опитування в Криму кримського тамтешнього журналіста Михайла Дубинянського. Серед інших запитань він ставив кримчанам таке: «Куди Україні краще вступити: до НАТО чи до Північноатлантичного альянсу?». Всі казали, що, звісно, краще до Північноатлантичного альянсу. Лише один студент сказав, що це одне й те саме. Можете собі уявити реальний рівень поінформованості цих людей.
Ще один із міфів — це міф про Українську повстанську армію, яка нібито була прислужницею німців. Свідченням про штучне підтримання такого міфу свідчить той факт, що найбільше УПА не люблять у Донецькій, Луганській областях, Кримській автономії, де УПА ніколи не воювала. В Луганській області та в Криму навіть пам’ятники виставляли жертвам ОУН- УПА. Тамтешні мешканці не знають належним чином ім’я лідера ОУН. Вони з ненавистю називають його Бендерою, плутаючи з героєм відомих романів Ільфа і Петрова. На запитання, чим упівці завинили, можна дуже часто почути відповідь, що вони воювали в складі німецької армії.
Розкол відбувається й навколо мовного питання. Теоретичною основою для протистояння в цьому плані є міф про нібито докорінно російськомовні території на Сході України. Мовляв, тут населення суцільно російськомовне, воно нібито завжди було таким, і тому українська мова тут чужа. В результаті тут дуже часто ставляться до забутої в результаті русифікації мови своїх предків так агресивно, наче це якась страшна ідеологічна отрута.
З допомогою цих міфів частина нашого політикуму продовжує розколювати суспільство. Як цьому протистояти? За великим рахунком, ці міфи легко могли б розбиватися з допомогою або поширення антиміфів через піартехнології, або просто в публічній полеміці. Іншими словами, по кожному з цих питань варто не тільки вести перенасичені фактами дискусії, а ще й винайти кілька, як їх називають, фішок, котрі розбивали б вищезгадані міфи.
Приміром, можна було б застосувати на зразок ОУН- УПА абревіатуру ЄС-НАТО. Відповідь на запитання «А до чого тут ЄС?» примушуватиме замислюватися, що НАТО не є триголовим страшним драконом, а структурою, яка працює під контролем країн — членів такого милого багатьом українцям Європейського Союзу. Іншими словами, без волі урядовців європейських країн НАТО і кроку не ступить.
Стосовно Української повстанської армії, то варто не лише доводити її позитивну роль в українській історії, а й усі претензії до цієї армії поставити в контекст діяльності СРСР і його стосунків із Німеччиною. Наголошувати, що Гітлеру саме Москва фактично допомогла створити армію, що потім воювала на території Радянського Союзу. Серед іншого, у радянських військових училищах було підготовлено значну частину командного складу вермахту. Так чому СРСР мав право на свої інтереси в стосунках із німцями, а націоналісти, котрі створили УПА, такого права не мали? Тим більше, що вони ці стосунки використали для боротьби за незалежність.
Коли кажуть про репресії російської мови в «исконно русскоговорящих» регіонах, варто запитати: а звідки на Донбасі взявся Іван Дзюба, який за часів СРСР написав книжку про русифікацію України «Інтернаціоналізм чи русифікація?», за що був заарештований? Звідки виник ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов? Так він же народився у східній Запорізькій області. А класик української поезії Володимир Сосюра — чи не донецький він пацан? Таких прикладів іще чимало. Яким чином згадані люди стали, як тепер кажуть, національно свідомими, якщо їхні регіони нібито «русскоговорящие»?
А коли мова заходить про репресії російської мови та її прихильників, треба нагадувати, що борці за російськомовність уже роками борються за неї і не зазнають жодного тиску. Тим часом, крім Івана Дзюби, котрий зазнав репресій радянської державної машини за захист української мови, був ще журналіст Валерій Марченко. Він написав статтю з критикою культурної політики комуністичного уряду. Йому дали п’ять років таборів і два роки заслання. Потім він був засуджений ще раз і помер у неволі. Подібних прикладів можна навести безліч.
Я навів лише деякі можливі наголоси, які необхідно робити при поширенні інформації на вищезгадані теми або під час полеміки. Для проведення подібної роботи необхідна державна воля. Тим часом влада, яка є прихильницею ідей української НАЦІОНАЛЬНОЇ державності, вирішила: коли нема у опонентів трьохсот голосів, наприклад, для зміни Конституції у галузі державності мови, то роботу можна і не проводити. Влада обмежується просто констатуванням декларованих ідей і зовсім не займається їхньою пропагандою. (Єдиний виняток — це питання про Голодомор 1932—1933 років). А чи є на це рада? Можна було б сказати, що доки півень не дзьобне в дупу — вони не почнуть ворушитися. Але біда в тому, що їх дзьобають, дзьобають, а вони навіть не чухаються. Іще трохи — і вся Україна буде переконана, що українська мова — це набуток винятково якихось бандитів з УПА, яких невідомо чому підтримує Президент Ющенко.
