Дмитро Табачник — людина унікальна. Ніхто з його однопартійців не здатен так проникливо дивитися в очі мільйонам українців з екранів телевізорів чи кільком обраним співрозмовникам у затишному кабінеті й верзти нісенітниці такого масштабу, що застидався б і барон Мюнхгаузен. Скажімо, в інтерв’ю, щойно опублікованому на сайті Zaxid.net, він м’яко, ледь не по-батьківські, журить галичан, що вони висилали до Одеси «десанти» протестувати проти встановлення пам’ятника «Засновникам Одеси» (так він офіційно називається) — мовляв, ніхто ж із Донбасу не їздив до вас, коли ви встановлювали у себе монументи тим, кого вважали гідним цього. Важко повірити в те, що доктор історичних наук, та ще й міністр освіти і науки, не знає, що Єкатерина ІІ (хоч як би пам’ятник звався — хоч на честь десанту марсіан) зовсім не засновувала Одесу, а в її сакраментальному рескрипті йдеться про переобладнання вже існуючих (і захоплених російськими військами) гавані та фортеці. Важко повірити й у те, що Табачник не знає історії монумента «засновникам» існуючого до цього понад 400 років міста; не знає, що це насправді пам’ятник шовіністичному угару, який час від часу охоплював Російську/Радянську імперію і виливався в надзвичайно фантасмагоричні форми, — від оповіді про Івана Сусаніна, втіленої у відповідну оперу, до байок про торпедування німецького лінкора «Тірпіц» радянським підводним човном (зображено в телефільмі вже нашого часу). Та мова не про все те, чим наповнене інтерв’ю (бо стаття вийде нескінченною), а про окремий його — але дуже значущий — фрагмент.
Журналіст нагадує міністрові — мовляв, ви зробили заяву, що в навчальних закладах не повинні вивчати творів сучасних українських письменників. Чи не було це відповіддю на критику з боку таких письменників, як Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко? Табачник парирує: «Я посилався на європейський досвід». І справді, міністр не так давно говорив на «прямій лінії «Комсомольской правды», що «існують європейська, французька традиції: там у школах не вивчають нині живих письменників, оскільки не встоялися ще естетичні критерії». Не знаю, можливо, у Франції й справді не вивчали в школах творів Сартра, Камю, Моріака чи Саган за їхнього життя («естетичні критерії», бачте, «ще не встоялися»...), але от у сусідній Польщі, яка відповідає головним критеріям європейської держави (аж до членства в НАТО та ЄС), чинять інакше. Отож зайдімо на сайт одного загальноосвітнього ліцею в Ѓданську і подивимося список тем з літератури до іспиту на атестат зрілості на 2011 рік. Починається з Божої Матері в контексті середньовічної поезії й закінчується нашими живими і діючими сучасниками: не лише Віславою Шимборською (втім, хтось скаже: Нобелівська лауреатка, тут усі критерії «встоялися»), а й Славомиром Мрожеком, Станіславом Баранчаком, Ганною Краль та іншими достойниками. Ото такі справи. Чи, може, в Дмитра Табачника у портфелі є якась інша, відмінна від реальної, Європа?
А Табачник продовжує: «Підручники з літератури старших класів і без того надзвичайно переобтяжені, щоб вписувати у програму кожного охочого українського літератора». Юрій Андрухович, слід думати, — це «кожний охочий». І «кожний охочий» український літератор має престижну Гердерівську премію (яку, до речі, за рік до Нобелівської одержала Шимборська). І твори «кожної літераторки» типу Оксани Забужко перекладаються десятками мов світу...
Та, зрештою, міністр освіти і науки України може й не знати нічого про визнання українських письменників у Європі й навіть у самій Росії, вважаючи їх «кожними». Буває з нашими міністрами ще й не таке. Але от уявити, щоб міністр освіти Ірландії сказав, що не можна жодного ірландського письменника минулого чи сучасності поряд із кимось із знаних англійських письменників поставити, — цього уявити неможливо. А Дмитро Табачник прямо визнав усю українську літературу другорядною — у порівнянні, ясна річ, не з французькою чи польською, а з російською, точніше, з її двома представниками:
«Толстой і Достоєвський були моральними авторитетами для суспільства останньої чверті XIX — початку XX століття. Є вони моральними авторитетами і сьогодні. Більше того, сьогодні їхній авторитет набув такого всесвітнього значення, що жодного українського письменника минулого чи сучасності з ними навіть порівняти неможливо. Але ж за життя їх не вивчали в гімназичному курсі, й це не завадило ані суспільству «знайомитися з моральними авторитетами», ані самим авторитетам набути світового значення».
Стосовно «порівняти неможливо» — про це трохи далі. Спершу про те, з якої причини насправді не вивчали, скажімо, Льва Толстого у гімназичному курсі. Ось цікаве спостереження на цю тему:
«Толстой в начале ХХ века предан церковью анафеме (помилка: він був відлучений, це теж було серйозно, і відлучення не зняте й донині. — С.Г.). Сейчас мало кто понимает, что это за собой влекло. Но последствия церковной анафемы на социальном поприще были очень серьезными. Человек, преданный анафеме, приравнивался к изгою. А людей, которые его читали или даже просто относились к нему с должным уважением, ждали серьезные неприятности. Проиллюстрирую это случаем из жизни моей бабушки, который произошел с ней, когда она еще была ученицей женской гимназии в г. Херсоне. На «законе Божьем» священник назвал Толстого «Левкой Толстым». Гимназистка, ставшая впоследствии моей бабушкой, встала и поправила его: «Не Левка Толстой, а Лев Николаевич Толстой». Сейчас это может показаться мелочью, а тогда это был поступок высочайшего гражданского мужества, который вызвал настоящую бурю. На замечание бабушки священник потребовал, чтобы она прилюдно, перед всем классом отреклась от своих слов. Но отрекаться она отказалась. Тогда он потребовал ее исключения из гимназии с волчьим билетом «за кощунство и святотатство». И перед директором заявил, что пока она не исключена, он порог гимназии не переступит. «Всё смешалось в доме Облонских». Гимназия гудела. Все спорили, ссорились, спешили выразить свое мнение по этому поводу. Одни сверстницы подходили к бабушке и жали ей руку, другие — злорадно хихикали в спину и тыкали пальцами, третьи — вслух порицали, а тайком подходили и выражали сочувствие. Мнения преподавателей разделились: кто-то поддержал требование священника, кто-то стал защищать бабушку. Гимназия подала документы на ее отчисление. Но... попик чуть-чуть не подрассчитал — отец бабушки был попечителем всех гимназий в Херсонской губернии, предводителем дворянства и вообще самым авторитетным гражданином города. Спустя какое-то время в гимназии закон Божий стал преподавать другой священник, который уже был более осторожен в выражениях. Чувствуете масштаб?! Поп неминуемо знал, кем был отец моей бабушки, но пошел на этот конфликт — и при этом был уверен, что победит, иначе бы не пошел. А представьте, если б отец бабушки был каким-то мелким чиновничком — «раздавили бы гадину» (т.е. мою бабушку) и не заметили бы! А когда юношу или девушку заставали за чтением «толстовской ереси»?! — мало не покажется». — пише Наталія Кузьменко, «Время чтить и время читать», Інтернет-журнал «Пропаганда».
Інакше кажучи, не вивчали творчість Льва Толстого у гімназіях Російської імперії з тієї самої причини, яка сьогодні спонукає міністра Табачника зараховувати Андруховича, Забужко й Жадана до «кожних літераторів», а не через якісь концептуально-теоретичні міркування. Що ж, міністр, поставивши українських письменників в Україні в ситуацію ізгоїв, сам себе однозначно записав до лав чорносотенців...
Ну, а тепер про «всесвітній моральний авторитет» Достоєвського. Як письменник, він, поза сумнівом, геніальний, а от щодо моралі... Дуже вже своєрідна, м’яко кажучи, була вона. І серед поціновувачів цієї моралі були особисто Адольф Гітлер і його пропагандисти.
Слово російському професорові Борису Соколову, філологові й історику: «Как известно, Федор Михайлович считал главными врагами российского народа евреев и поляков, которых расовая доктрина национал-социализма признавала главными врагами и германского рейха... Статья Достоевского «Еврейский вопрос» в годы оккупации пользовалась необычной популярностью и была неоднократно перепечатана в русскоязычных изданиях», — пише Соколов і відзначає, що інвективи Достоєвського на адресу євреїв «вполне могли пригодиться как памятка и для российских бойцов зондеркоманд... Достоевский вообще оказался самым любимым русским писателем германских оккупационных властей» (тут і далі — книга «Оккупация. Правда и мифы», розділ «Окончательное решение еврейского вопроса«». М, 2002).
Скажімо, надрукували нацисти «Протоколи сіонських мудреців» масовим накладом, і в анонімних коментарях до них — розповідь про більшовизм як про єврейський політичний рух. Причому абсолютно реальні страхітливі злочини більшовиків прямо пов’язувалися з наявністю в їхніх лавах значного числа євреїв. І тут же — цитата зі статті Достоєвського «Єврейське питання», опублікованої в «Дневнике писателя 1877 года». Вона чітко прочитувалася як обѓрунтування «остаточного розв’язання єврейського питання»: «Что если бы не евреев было в России три миллиона, а русских, и евреев было бы 160 миллионов (в оригіналі у Достоєвського — 80 мільйонів, але чисельність населення збільшили вдвічі для надання цитаті актуальності. — С.Г.) — ну, во что обратились бы у них русские и как бы они их третировали? Дали бы они им сравняться с собою в правах? Дали бы им молиться среди них свободно? Не обратили бы их прямо в рабов? Хуже того: не содрали бы кожу совсем, не избили бы дотла, до окончательного истребления, как делывали с чужими народами в старину?» (цит. за книгою Б. Соколова).
Передрукована була ця стаття не у фрагментах, а повністю, наприклад, у ризькому «Новом пути», де вона супроводжувалася таким коментарем: «Гениальный провидец и сердцевед Федор Михайлович Достоевский семьдесят лет тому назад пророчески писал: «Еврейская революция начнется в России, ибо нет у нас для нее надлежащего отпора ни в управлении (правительстве), ни в обществе. Интернационалка распорядилась, чтобы еврейская революция началась в России». Двадцать пять лет та же интернационалка уничтожает русский народ, а сейчас шлет на неминуемую смерть цвет русского народа во имя господства мирового жидовства». (цит. за книгою Б.Соколова).
Справді, поляків (номер третій у нацистському списку на знищення) Федір Михайлович не любив послідовно. Ось що він писав в одній із статей (як на нього, в досить лагідному тоні):
«Европейская цивилизация, которая есть плод Европы и, в сущности, на своем месте в Европе, — в Польше (может быть, именно потому, что поляки славяне) развила антинародный, антигражданственный, антихристианский дух. ...Поляков-то и сгубила их цивилизация. Несмотря на всю их гордость этой цивилизацией, до того сгубила, что им теперь уже нет воскресения, хотя бы они и сделались политически независимыми». («Ответ редакции «Времени» на нападение «Московских ведомостей«//Ф.М. Достоевский. Собрание сочинений в 15 томах. Т. 11.)
Глибина «пророцтва» грандіозна. Як і «моральність». Але це ще не все:
«Я-то, положим, не нахожу ничего, чем поляки могут славиться, — но в том-то и трагедия, что поляки верят в эту ядовитую свою цивилизацию слепо. Как в величайшую славу свою верят... Наша (теперешняя русская), заемная европейская цивилизация, в тех точках, в которых она не сходится с широким русским духом, не идет русскому народу... Русская земля скажет свое новое слово, и это новое слово, может быть, будет новым словом общечеловеческой цивилизации и выразит собою цивилизацию всего славянского мира». (Там само).
Замініть «слов’янський світ» на «арійський» — і що одержите? Це перше принагідне зауваження, а друге — чи не нагадають вам ці інвективи на адресу Польщі та поляків не менш ядучі інвективи на ту саму адресу, що містилися у статтях народного депутата України Дмитра Табачника в минулі роки?
Ну, а тепер — знову про те саме, про євреїв, Росію та Європу. Ось красномовні фрагменти зі статті «Єврейське питання», яку так любили і цінували Адольф Алоїзович та його послідовники.
«...Еврей, где не поселялся, там еще пуще унижал и развращал народ, там еще больше приникало человечество, еще больше падал уровень образования, еще отвратительнее распространялась безвыходная, бесчеловечная бедность, а с ней и отчаяние. В окраинах наших спросите коренное население: что двигает евреем и что двигало им столько веков? Получите единогласный ответ: безжалостность; «двигали им столько веков одна лишь к нам безжалостность и одна только жажда напиться нашим потом и кровью». И действительно, вся деятельность евреев в этих наших окраинах заключалась лишь в постановке коренного населения сколько возможно в безвыходную от себя зависимость, пользуясь местными законами... Что становилось, в десятилетия и столетия, с русским народом там, где поселялись евреи, — о том свидетельствует история наших русских окраин. И что же? Укажите на какое-нибудь другое племя из русских инородцев, которые бы, по ужасному влиянию своему, могло бы равняться в этом смысле с евреем? Не найдете такого...» («Еврейский вопрос«// Ф.М. Достоевский. Собрание сочинений в 15 томах. Т. 2.).
До речі: зверніть увагу: крім словесних ескапад на адресу євреїв, Достоєвський мимохідь заперечує саме існування українців. Для нього Україна та Білорусь — «наши русские окраины». І не більше. Ще красномовніша у цьому плані згадана вище стаття про Польщу: опонент Достоєвського вживає слово «Україна», а сам Достоєвський жителів України називає навіть не «малороссами», а «русскими». Тож Валуєвський циркуляр та Емський указ мали серйозну підпору в особі Федора Михайловича...
Ну, а для євреїв, звісно ж, Достоєвський не закликає будувати концтаборів та газових камер. Він «просто» міркує вголос:
«Конечно, христианство и идея его там (у Європі. — С.Г.) пали и падают не по вине еврея, а по своей вине, тем не менее нельзя не указать и в Европе на сильное торжество еврейства, заменившего многие прежние идеи своими. О, конечно, человек всегда и во все времена боготворил материализм и наклонен был видеть и понимать свободу лишь в обеспечении себя накопленными изо всех сил и запасенными всеми средствами деньгами. Но никогда эти стремления не возводились так откровенно и так поучительно в высший принцип, как в нашем девятнадцатом веке... А безжалостность к низшим массам, а падение братства, а эксплуатация богатого бедных, — о, конечно, все это было и прежде и всегда, но — не возводилось же на степень высшей правды и науки, но осуждалось же христианством, а теперь, напротив, возводится в добродетель. Стало быть, недаром же все-таки царят там повсеместно евреи на биржах, недаром они движут капиталом, недаром же они властители кредита и недаром, повторяю это, они же властители и всей международной политики, и что будет дальше — конечно, известно и самим евреям: близится их царство, полное их царство!.. Еврей предлагает посредничество, торгует чужим трудом. Капитал есть накопленный труд: еврей любит торговать чужим трудом! Но все же это пока ничего не изменяет; зато верхушка евреев воцаряется над человечеством все сильнее и тверже и стремится дать миру свой облик и свою суть, евреи все кричат, что есть же и между ними хорошие люди. О, боже! Да разве в этом дело? Да и вовсе мы не о хороших или дурных людях теперь говорим. И разве между теми нет тоже хороших людей? Разве покойный парижский Джемс Ротшильд был дурной человек? Мы говорим о целом и об идее его, мы говорим о жидовстве и об идее жидовской, охватывающей весь мир, вместо «неудавшегося» христианства...» (Там само).
Я перепрошую читача за такі розлогі цитати, але ж він має сам скласти уявлення про предмет розмови, тим більше, що, як пише професор Соколов, «подавляющее большинство поклонников Достоевского предпочитают абстрагироваться от нелюбви Федора Михайловича к «малым народам»... Высказывания Федора Михайловича, за которые так ухватились нацисты и их пособники, сейчас не любят цитировать ни российские, ни зарубежные исследователи творчества знаменитого писателя. Не любят и осмысливать. Слишком уж далеки они от традиционного образа печальника за народ и судьбы человечества. Мы как-то не привыкли к тому, что великий писатель, ученый, артист или музыкант вне своей профессии может быть нравственно ничтожным человеком. Что ж, Федор Михайлович блестяще доказал своей жизнью и творчеством, что гениальность и разжигание расовой розни — две вещи вполне совместные».
Яке щастя, що Дмитро Табачник тут таки має рацію, говорячи, «що жодного українського письменника минулого чи сучасності навіть порівняти неможливо» з «моральним авторитетом» Достоєвським...
