22 серпня 21 рік тому завершився так званий серпневий путч, а створений за декілька днів до того ДКНС припинив своє існування. Цей час — історичний для пострадянського простору. Зокрема для України, яка вже через три дні здобула незалежність. Саме тоді почали закладатися підвалини Української держави. Було створено перший і, мабуть, найкращий із національних парламентів, для якого парламентаризм — не порожній звук. Що ж відбувалося далі і чому через 21 рік після останньої і до того ж невдалої спроби втримати комуністичний лад учасниками ДКНС Комуністична партія в Україні стабільно долає відсотковий виборчий бар’єр, а Верховна Рада голосує за антиукраїнські закони. Про це «День» поспілкувався з депутатом парламенту першого скликання Левком ЛУК’ЯНЕНКОМ.
— Перша Верховна Рада складалася із депутатів, які жили на зарплати, але питання фінансового забезпечення не було в них на порядку денному. Із цих позицій вони були ближчими до людей. Ми жили на хвилі загального ентузіазму й піднесення, зумовлених не тільки розвитком в Україні, а й в усьому світі: Європі, Росії, постсоціалістичних державах — змінювався величезний простір. Люди плекали надії на краще, брали активну участь у мітингах, походах тощо. Україна гомоніла із краю в край.
Утім, московські комуністи вирішили взяти реванш і зупинити процес наростання національно-визвольних рухів на теренах Союзу, створивши ДКНС. У результаті це призвело до прискорення проголошення України незалежною державою. 1 грудня 1991 р. відбувся референдум, на якому було висунуто питання про підтримку народом Акту про незалежність і про президентські вибори. Опісля почалася хвиля визнання України іншими державами, що підносило настрій народу: їхня держава нарешті виходила на один рівень із незалежними державами на світовій арені.
Активна частина народу досягла своєї мети — Україну проголошено незалежною державою. Людям уже не потрібно було з’їжджатися до Києва з різних областей, влаштовувати мітинги на підтримку патріотів (націонал-демократів). Із 1992 р. почалося творення законів про приватизацію. У парламенті тривала звичайна робота, тобто арифметика: яка сторона має більше голосів, та й ухвалює свої формули законів. Націонал-демократичні сили опинилися в меншості: пропонували свої поправки, дискутували, але загалом проходили закони більшості.
Із початком приватизації комуністи перетворювалися у власників. За часів Кучми компартію купили і приручили. Сама ж приватизація поступово трансформувалася у «прихватизацію». Директори заводів виявилися неспроможними керувати самостійно, без вказівки зверху щодо того, як розподілити ресурси. Економіку було зруйновано. Життя ставало дедалі гіршим. Починається період розчарування. Усі сподівалися, що після проголошення незалежності життя людей поліпшиться, а виявилося — навпаки. Це зумовлено об’єктивними причинами: проголосивши незалежність, нам не вистачило сил усунути окупацію адміністрації.
Саме окупаційна адміністрація, вихована в антиукраїнському, промосковському дусі, — залишок радянської епохи — продовжила керувати Україною. Владна верхівка робила все можливе, щоб довести народ до такого стану, коли він повстане й закричить: «Давайте назад, під Москву, бо там було краще!»
Свою роль відіграли і ЗМІ, котрі здебільшого ніколи не були народними. До проголошення незалежності Україна була об’єктом ідеологічного оброблення з боку медіа, а коли стала незалежною, ЗМІ відійшли у приватний сектор. У руках олігархів вони сприяли засвоєнню й поширенню фальшивих цінностей. Усе це разом сприяло тому сумному стану, до якого Україна дійшла сьогодні.
Національно-демократичні сили, у свою чергу, зробили велику помилку, відмовившись від співпраці із президентом Кравчуком. Якби тоді рух став опорою для глави держави, розвиток України склався б інакше. Кравчукові довелося шукати підтримки там, звідки він вийшов, — у комуністичному середовищі, котре вже почало перетворюватися на злодійські банди і групи олігархів, розграбовуючи економічний потенціал України.
Національно-демократична ідея з теоретичного рівня опустилася до практичної політики. Іще до Лазаренка злодії крали гроші й переводили їх за кордон із надією на втечу, якщо тут запахне тюрмою. Однак приклад Лазаренка, котрий перевів гроші в офшор, але, поїхавши за кордон, потрапив до в’язниці, слугував уроком для всіх інших. Олігархи вирішили створювати політичні партії і йти в парламент, щоб політичними способами гарантувати свої свободи й захищати власний бізнес. Усі новоутворені неідеологічні партії були призначені для лобіювання бізнесових інтересів людей, котрі керуються побутовими матеріалістичними інтересами. Державна верхівка змагається не за те, хто запропонує кращу теорію чи більш вдало обґрунтує ідеологічну концепцію, а за те, у кого дорожчий годинник, костюм і черевики. Деградація ідеологічного верху перетворилася на змагання грошових мішків.
