Минулого тижня в Посольстві Німеччини в Україні відбулася лекція німецького історика польського походження, аспіранта Гамбурзького університету — Гжегожа Россолінського-Лібе — «Степан Бандера. Життя українського ультранаціоналіста і пам’ять про нього».
Уже сам анонс виступів Лібе — а вони також були заплановані в університетських середовищах Львова, Києва та Дніпропетровська — спровокував скандал. Що загалом не дивно, адже як розповів «Дню» історик Владислав Гриневич, деякі європейські науковці, до якої входить, зокрема Россолінський-Лібе, концентрується на пошуку злочинів ОУН-УПА під час Другої світової війни. Та й у своїй лекції в посольстві німецький історик називав Бандеру не «ультранаціоналістом», а «фашистом».
Університети Львова, Дніпропетровська та Києво-Могилянська академія від запланованої лекції відмовились. Остання мотивувала відмову тим, що подібні погляди не містять ніякої новизни, а назва лекції викликає думку про те, що ми маємо справу із не зовсім компетентною точкою зору на рух ОУН-УПА. Не останню роль у цьому відіграли протестні заяви партії «Свобода», яка пікетувала і посольство Німеччини (до форми протесту свободівців і написів на їхніх плакатах теж виникають запитання, як і, до речі, до експлуатації цією політичною силою постаті Бандери).
Утім, лекція в посольстві таки відбулася. Цікаво, що невелика зала була заповнена вщерть. Чимало присутніх, зокрема історик Володимир В’ятрович, знаючи про погляди Россолінського-Лібе, були налаштовані на дискусію. Власне, до інтелектуальної дискусії у вітальному слові закликали й самі представники посольства: «Йдеться про полеміку на історичну тему, але ми не претендуємо на істину».
Але після півгодинної лекції, під час якої аспірант з Гамбурга не лише безапеляційно назвав Степана Бандеру, Міхновського та Донцова фашистами, а й звинуватив ОУН-УПА в багатотисячних вбивствах євреїв та етнічних чистках поляків, Українську греко-католицьку церкву у тому, що вона сформувала фундамент для фашистських поглядів галичан, а вітання «Слава Україні» прирівняв до «Хайль Гітлер», дискусії не відбулося. Хоча українські історики і просто слухачі в залі наводили свої контраргументи, навряд чи можна було сподіватися на об’єктивну дискусію, якщо навіть у темі дисертації, над якою працює Лібе — «Степан Бандера. Життя українського фашиста і пам’ять про нього» — відчувається готова установка стосовно досліджуваних подій.
Але лекція німецького історика актуалізувала певні проблемні моменти і зрештою показала, що історія — це не так минуле, як сучасне. Більше того, — майбутнє.
— Ключове питання, довкола якого відбуваються всі ці конфліктні проблеми, пов’язане з таким явищем, як Голокост, — вважає історик Владислав ГРИНЕВИЧ. — У дослідженні Голокосту є сформований упродовж десятиліть погляд на українців у Другій світовій війні, як на націю, що допомагала винищувати євреїв. Документів, які б це підтверджували, небагато, довести щось остаточно й звинуватити ОУН-УПА дуже важко. Тому я вбачаю в поглядах, яких притримується й Лібе, певну дискредитацію України через те, що український національно-визвольний рух розглядається однобоко. Твердження німецького історика, що Бандера — фашист, привертає до себе скандальну увагу. Але якщо підходити до питання науково, то фашизм — це одне явище; інтегральний націоналізм, до якого належав Бандера, — інше; німецький націонал-соціалізм — ще інше. І всіх класти до спільного коша — неправильно. Тому що фашизм і націонал-соціалізм працювали на завоювання, на імперське розширення кордонів, а український націоналізм — це звільнення з-під імперської влади. На відміну від німецького націонал-соціалізму, інтегральний націоналізм Бандери не мав у своїй основі расизму та антисемітизму. Власне кажучи, ці важливі для означення того чи іншого правого руху риси перетворюються в ніщо, коли ми накидаємо Бандері ярлик фашиста. Тут існує певна політична небезпека. Адже коли ми говоримо про український національний рух і називаємо його фашистським, то таким чином немов би підштовхуємо історичну пам’ять про цей рух у бік гітлерівського націонал-соціалізму, говоримо про спільні та рівні злочини гітлерівського режиму й українських націоналістів. Тобто це свідома чи несвідома спроба накинути на український національний рух рівну відповідальність з націонал-соціалістами за злочини перед людяністю. Таким чином, півмільйона людей, які брали участь у національно-визвольному русі під час Другої світової війни, які воювали з німцями і сталінізмом за Українську незалежну державу, автоматично стають фашистами. А всі ті, хто вважає пам’ять про ОУН-УПА важливим моментом української ідентичності як боротьби за незалежну державу проти тоталітарних режимів, з усіма складнощами цієї боротьби, автоматично стають симпатиками фашизму. Ось у чому політична небезпека такої оцінки діяльності ОУН-УПА європейцями — у такий спосіб дискредитується українська ідентичність, яка формується на тлі національно-визвольної боротьби.
До слова, у своїй лекції Гжегож Россолінський Лібе абсолютно упустив, так би мовити, історичний контекст. Він просто не звернув уваги на те, що Україна фактично була розділеною між двома державами, що українці Галичини, які з початком Другої світової війни опинилися між двома тоталітарними режимами, не мали, до кого звертатися по захист. Жоден демократичний суд у Європі не міг захистити мільйони людей, у яких відбирали право на національну освіту, власну віру, яких виганяли з їхніх же помешкань і вивозили далеко на Схід. Хіба не закономірно, що в такій ситуації, щоб захистити свої родини, чоловіки бралися за зброю? До цього ще слід додати, що 1930-ті — 1940-ві роки в Європі — це взагалі доба колосального тиску тоталітарних ідеологій: нацистської, фашистської та більшовицької. Утриматися на демократичних засадах в умовах бездержавності було надзвичайно важко.
Лекція німецького історика вкотре продемонструвала, що принаймні частина європейців сприймає українські події надзвичайно поверхово, більше того, — з холодним цинізмом і часто крізь призму російської історіографії. Натомість як часто українські історики можуть донести свою точку зору на ті складні події до Європи? Чи є місце для історичних дискусій всередині країни і чи ведеться відповідна внутрішня робота? І якою мірою точка зору українських науковців буде визнана фаховою?
— Проблема у тому, що в Україні не існує серйозної та визнаної біографії Бандери. Більшу частину літератури про український націоналізм написано українськими націоналістами. Натомість бракує досліджень людей, не втягнутих у цю ідеологію. Зараз буде написана й опублікована наукова біографія не українцем. Виходить так, що іноземці заповнюють цей пробіл, — говорить доцент магістерської програми з німецьких та європейських студій кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Андреас УМЛАНД.
Тобто виходить, що точка зору пана Лібе завжди сприйматиметься як незаангажована, тому що він, так би мовити, не включений в український націоналізм, а відмінна точка зору українських істориків сприйматиметься як заангажована, бо вони українці! Насправді упродовж останніх років в Україні з’явилася значна кількість досліджень руху ОУН-УПА, які складно звинуватити у «націоналістичному підході» до теми. Лише «День» опублікував кілька десятків ґрунтовних публіцистичних матеріалів істориків. З останніх — дослідження доктора філософських наук, проректора Острозької академії Петра Кралюка «Феномен Степана Бандери», статті історика та журналіста Ігоря Сюндюкова «Ми та Європа: гармонізація пам’яті», професора історії з США Тараса Гунчака «Шухевич і батальйон «Нахтігаль», співробітника Інституту української археографії та джерелознавства Володимира Ковальчука «Богдан — загадковий брат Степана Бандери» та інші.
— Об’єктивна дискусія необхідна, — додає Андреас УМЛАНД. — Тому що, з одного боку, є люди, які так чи інакше симпатизують своєму об’єктові дослідження, й, з другого боку, є академічна дискусія, де науковці повинні бути відсторонені від об’єктів дослідження. Я не згоден з усім, що говорив Лібе, як і не згоден з усім, що було сказано з другого боку. Я б спочатку почекав виходу книжки, і тоді вже можна було б щось обговорювати.
Із виходом книжки чи без неї українці повинні наважитися на серйозну і злагоджену розмову про історію, насамперед всередині своєї країни, до чого «День» закликає й що намагається робити вже багато років. Адже, як казав Сергій Якутович, тема історії не може бути закрита. І в цій розмові про історію українці, якщо захочуть відстояти свою ідентичність, знову опиняться між двома світами. Адже не забуваймо й про серйозні історичні претензії з боку Росії!
— Сам по собі скандал закономірний — він випливає з внутрішньої ситуації та загальних процесів, бо, власне кажучи, Європа не така ліберально-демократична, як видається, — переконаний Владислав ГРИНЕВИЧ. — У кожній країні існують праві сили, які намагаються запобігти розмиванню власної ідентичності. Тобто все це крутиться довкола одних і тих же проблем — проблем ідентичності. Власне кажучи, однією зі складових загальноєвропейської ідентичності є Голокост. Намагання через каяття і пам’ять про Голокост знайти всіх винних призводить до того, що український національно-визвольний рух намагаються втягнути в компанію винуватців Голокосту. Тут багато зацікавлених сторін. Я переконаний, що багато науковців навіть до кінця не усвідомлюють, кому й навіщо це потрібно. Але потрібно це багатьом силам.
