Протягом останніх днів у парламенті майже відкрито тривають торги з однією з найбільших фракцій — КПУ — під кодовою назвою: «підтримка призначення Геннадія Васильєва Генпрокурором в обмiн на віце-спікерство Адама Мартинюка». Унаслідок чого «акції» комуністів на вітчизняній політичній біржі зросли. Дискусія про роль і місце в українському політикумі представників комуністичної ідеології триває вже не перший рік. Із запитанням — з чим ми маємо справу сьогодні? — «День» вирішив звернутися до заступника директора Інституту соціології НАН України Євгена ГОЛОВАХИ:
— Комуністична партія України сьогодні — передусім парламентський гравець. Це наслідок своєрідної еволюції старої номенклатурної партії, яка виросла з комуністичного минулого і яка володіє на сьогодні великим електоральним ресурсом та обмінює цей ресурс на певні політичні і, можливо, економічні блага в процесі внутрішньопарламентської «взаємодії». Тобто сьогоднішні комуністи — це набагато прагматичніший варіант КПУ на відміну від перших років радянської кризи. І подібна еволюція з’ясовна, оскільки протягом тривалого часу КПУ перебувала в ситуації демократичного парламентаризму. Вона, як і будь-яка опозиційна партія, дуже любить апелювати до демократії, яку всі вони розглядають передусім як інструмент реалізації своїх інтересів. Не більше. Звинувачуючи чинну владу у відсутності демократії, будь-яка з опозиційних сил, прийшовши до влади, може «затиснути» цю демократію набагато більше.
Прагматизм комуністів проявляється й у їхній підтримці політичної реформи. Вони давно зрозуміли: комуніст президентом України не стане. Уже ніколи понад 40% населення за представника Компартії не проголосують. Тому їхній інтерес полягає в тому, щоб до влади не прийшов сильний президент, який міг би ущемити парламентаризм — єдиний інститут, де вони можуть реалізувати свої інтереси. Звідси у них підтримка політреформи. І задля цього вони готові йти на компроміс із владою. До речі, це саме стосується і партії Олександра Мороза. Він також знає, що не переможе на виборах, і набагато більше зацікавлений у тому, щоб його партія принаймні могла діяти в парламенті. Адже зрештою всі в Україні бояться невизначеності, непередбачуваності, пов’язаної з вибором сильного президента. Здоровий глузд підказує багатьом політикам, що краще б усе-таки зберегти певну колективно організовану систему противаг дуже сильному впливу президента. Російський приклад показав, що краще не ризикувати, бо пострадянський президент вельми сильно концентрує в руках владу, в тому числі й силову. У Росії «ув’язнюють» олігархів. Кого «ув’язнюватимуть» у нас — не знає ніхто. І ніхто не хоче опинитися в цій невизначеній ситуації.
Звісно, опозиціонерів травмує, що саме Президент вийшов з ініціативою проведення політреформи, що він замість того, щоб опиратися подібним ініціативам з боку опозиції та йти російським шляхом — залишати наступника, — раптом зробив такий хід. Але мені здається, що за цим (в тому числі й у Президента, і його адміністрації) стоїть інтуїтивне побоювання дуже серйозної непередбачуваності політичної ситуації. І, як на мою думку, цей страх і ці побоювання мають бути не тільки в наших політиків, а й у журналістів, і у вчених, і у пересічних виборців, які так-сяк побудували країну з малорозвиненою, але демократією, а ризикують отримати низку гучних судових процесів та остаточне формування авторитарної вертикалі. Тобто я комуністів у цій ситуації навіть розумію.
Крім того, очевидно, що комуністи значно більше бояться приходу до влади Ющенка, ніж наступника нинішньої влади. З їхнього боку було б безглуздо грати на руку «Нашій Україні», хоч вони і перебувають нібито в одному опозиційному таборі. У них цілком непримиренні ідеології, і такий союз був би неприродний. І якщо він у якийсь момент й існував, то тільки тому, що і ті, й інші сподівалися, що Кучму вдасться усунути від влади (наприклад, під час «касетного скандалу») та щось зловити в цій каламутній воді. Сьогодні вже не сподіваються — бояться, що це все може закінчитися дуже погано.
