РЕВОЛЮЦІЙНИЙ КРАЙ
Зронена багато років тому одним із зневірених городян фраза: «Якщо у
Чернігові один начальник сказав «ні», «так» не скаже ніхто», є швидше правилом,
чим винятком і сьогодні. І чого чекати в області, що здобула собі славу
комуністичного заповідника, такого собі червоного пояса держави.
Та все ж пробна характеристика уявляється недостатньо точною. Чернігівщину
спочатку потрібно розглядати не стільки комуністичним, скільки революційним
краєм. Досить лише пригадати те, що лежить на поверхні: виконробів революції
Володимира Антонова-Овсеєнка, Миколу Подвойського, 28 чернігівців у складі
екіпажу легендарної «Аврори» і родоначальника червоного козацтва Віталія
Примакова.
На п’ятому році перебудови революційні події, з легкої руки журналістів
охрещені ковбасною революцією, знову сколихнули тихий, дрімаючий, сільськогосподарський
край, де люди думають не стільки про політику, скільки про хліб насущний.
Тоді, напередодні Різдва 1990 року, облвиконкомівська «Волга» з гастрономічними
делікатесами, котра потрапила в дорожньо-транспортну пригоду, стала іскрою,
що зібрала на загальноміські мітинги десятки тисяч городян, які вимагали
змін. У Чернігові «полетіли голови» партійного і радянського керівництва,
але святе місце пустим не буває і тих, хто пішов, замінили перевірені кадри
з тієї ж номенклатурної обойми.
ЧЕРВОНИЙ РЕВАНШ
Останньому першому партійному секретарю Петру Шаповалу через два з половиною
роки судилося знову стати першим, але вже в ранзі обраного народом голови
обласної ради, а в липні 1995 ще і призначеного главою облдержадміністрації.
І знову на політичний Олімп потяглися старі перевірені партійні кадри.
Недалекоглядно оцінювати «забарвлення» влади за кількістю зайнятих нових
посад партноменклатурниками: інших підготовлених кадрів просто не існувало.
Їхня прихильність «хазяїнові» і ортодоксальність поглядів простіше пояснити
умінням виконувати.
З призначенням у квітні 1998 року нового губернатора Чернігівщини Михайла
Каскевича, один з клерків поділився спостереженням, що цілком претендує
на притчу: «Каскевич дав підлеглим більше свободи. Всі трудяться, а крапку
поставити нікому». Саме це найкраще пояснює силу устояних партійних традицій.
Комуністу Петру Шаповалу, котрий повернувся у владу, вдалося зберегти основний
принцип — єдиноначальність. Ніхто, ніколи, за жодних обставин не насмілиться
ухвалити доленосне рішення, не порадившись з хазяїном.
ДОЗАТОРИ ІНФОРМАЦІЇ
Найважливішим інструментом впливу на уми мас прогнозтично безпомилково
обраним виявився контроль за інформацією. Керівництво прес-служби Петра
Шаповала відкрито заявляло, що прес-служба створена для обслуговування
адміністрації. На догоду владі і на розсуд прес-служби здійснювалася акредитація
працюючих в області журналістів і препарувалися розпорядження глави адміністрації.
Деякі подавалися повністю, одні — дозовано, а інші просто замовчувалися.
Інако — від адміністрації — мислячі видання або просто не помічалися, або
відверто ігнорувалися навіть тоді, коли заперечувати наклади і вплив було
повною нісенітницею.
Підкилимова боротьба за знаряддя впливу оголилася з фактичним роздвоєнням
влади: ради — адміністрації. На першій, проведеній новим губернатором за
участю журналістів, колегії адміністрації були обнародувані спроби керівника
прес-служби, який пішов разом з Шаповалом у раду, «підім’яти» під себе
офіційні (читай встановлені або співзасновані радами) ЗМІ, і «порада» адміністраціям
або засновувати свої, або оплачувати публікації.
НОСТАЛЬГІЙНИЙ СИНДРОМ
Березневі вибори, за підсумками яких комуністи зібрали на Чернігівщині
щедрий урожай у 30,3% голосів виборців, що вивело область на сьому позицію
у компартійному рейтингу України, свідчить швидше не про прагнення населення
повернути компартійну номенклатуру на трон, а про ностальгію зубожілого
і вимираючого населення за колишньою стабільністю і соціальними гарантіями.
А прихильність місцевого населення до ідей слов’янської єдності цілком
пояснювана генетичним кодом, закладеним під час єдиної слов’янської держави
і тим географічним положенням, яке займала Чернігівщина на кордоні трьох
республік-сестер протягом декількох поколінь радянської історії.
Перший секретар міськкому і член ЦК Компартії Микола Лебединець переконаний,
що з 1991 року тільки людина, далека від політики, може стверджувати, що
Чернігівщина — червона губернія. Все, що з такими труднощами творилося
на засадах соціальної справедливості, було легко зраджено партократами,
які ніколи не були комуністами, котрі вірою і правдою, як стверджує Микола
Лебединець, служать Президенту і є прекрасними виконавцями його антинародної
політики.
БЕЗСМЕРТЯ НОМЕНКЛАТУРИ
Розбір післявиборових польотів закінчився зміною глав адміністрацій,
котрі не виправдали Президентових надій. Не стала винятком і Чернігівщина.
Але з приходом нового губернатора і замінами на лаві райадміністраторів,
фактично беззмінним залишився сформований Петром Шаповалом апарат.
Йому (апарату) жилося б набагато простіше у разі гри двох обласних керівників
у одні ворота в грядущому поєдинку за посаду Президента. Але якщо голова
ради, який навряд чи вдячний главі держави за переведення у другий ешелон,
поставить не на ту конячку, чиновники опиняться перед вибором синиці в
руках або журавля в небі. Роль синиці, звичайно ж, готується керівнику
ради, термін повноважень якого у багато разів більший за час, що залишився
до президентських виборів.
Однак за будь-якого розкладу, як показує досвід пострадянської історії,
легко змінюючи забарвлення, номенклатура навряд чи залишиться не при ділі.
