25 січня 2006 р. у Страсбурзі на засіданні ПАРЄ ухвалили резолюцію в урізаному вигляді, яка засуджує теорію і практику комунізму. Це дає нам привід ще раз замислитись над ідеєю комунізму, над правом змінювати світ, поміркувати над стрибком із «царства необхідності» у «царство свободи»...
«ХТО ВИ ТАКI, ЩОБ ЗМIНЮВАТИ СВIТ?»
Марксизм (комунізм) як течія західноєвропейської думки виник у 40-х роках ХIХ ст., коли в економічно розвинутих країнах загострювались соціальні конфлікти. Саме тоді Європою почав блукати «привид комунізму». У радянській літературі існувала усталена й безапеляційна думка, що марксизм вийшов із надр німецької класичної філософії. Проте насправді ніякого спадкоємного зв’язку між німецьким класичним ідеалізмом і марксизмом не існує, останній виріс на ґрунті остаточного розпаду ідеалізму, відповідно лише як продукт цього розпаду, і не більше.
Молодий Маркс вважав, що головним керівником, на якого ми повинні зважати при виборі професії, є благо людства і наше власне вдосконалення, тому що людська природа побудована так, що людина може досягнути свого вдосконалення тільки працюючи для вдосконалення своїх сучасників. 1837 р. у «Листі до батька у Трієр» він повідомляє, що прагне «випробувати свої сили у філософії». Як відомо, результатом вивчення історії філософії була докторська дисертація «Відмінність між натурфілософією Демокріта і натурфілософією Епікура».
Важливе місце у становленні філософської доктрини К.Маркса посідає його стаття «До критики геґелівської філософії права. Вступ» (1843 р.), у якій поступово викристалізовується його світовідчуття. Тут він доходить таких висновків: 1) «зброя критики не може звичайно замінити критики зброєю, матеріальна сили повинна бути повалена матеріальною силою, але і теорія стає матеріальною силою як тільки вона оволодіває масами»; 2) «подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю»; 3) «філософія не може втілитись у дійсність, не скасувавши пролетаріату, пролетаріат не може скасувати себе, не втіливши філософію у дійсність».
Пізніше, у спільній праці з Ф. Енгельсом «Свята родина» висловлюється їхній спільний погляд на всесвітньо-історичну місію пролетаріату як творця нового комуністичного суспільства. Уже тут відчувається біблійний стиль «місії» і «Месії», хоч у його зовнішньому обліку ще не було старозавітної сивої бороди пророка. У Геґеля, як відомо, історія є нічим іншим як проявом і реалізацією всесвітнього духу (або ідеї свободи) у часі. Як бачимо, спадкоємність і тут відсутня.
Наступним етапом у формуванні марксизму стануть «Економічно-філософські рукописи 1844 р.», де геґелівська категорія «відчуження духу» під пером Маркса трансформується у «відчуження праці». Що ж таке відчуження праці й для чого він переінакшив формулу Геґеля? Відчуження праці у Маркса проходить наступні фази: а) відчуження продукту праці, тобто результату праці; б) відчуження самої діяльності, де продукт є лише підсумком діяльності, тобто якщо мені (пролетарю) не належить результат праці, то мені не належить і сама діяльність; в) якщо мені не належить результат і сама діяльність, тоді я сам собі не належу, це і є самовідчуження, тобто відчуження людини від людини; г) коли людина протистоїть сама собі, то їй протистоїть інша людина, а це вже соціальний антагонізм.
І Карл Маркс робить висновок: «Те, що можна сказати про відношення людини до своєї праці, до продукту своєї праці й до самої себе, те саме можна сказати і про відношення людини до іншої людини, а також до праці й до предмета праці іншої людини. Отже, К.Маркс прийшов до категорії практики й ідеї комунізму через категорію відчуження людини.
Марксизм як продукт розкладу німецького ідеалізму остаточно викристалізувався в «Тезах про Фейєрбаха» (1845 р.). Центральна ідея тез:
* розробка питання про вирішальну роль практики в пізнанні й революційному перетворенні дійсності;
* про сутність людини як сукупності всіх суспільних відносин;
* про залежність ідеологічних явищ від матеріальних суспільних відносин;
* про роль та істотну відмінність філософської доктрини марксизму від інших систем, адже «філософи тільки по- різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його», — підсумував він у тезах. Тут уся хитрість і суть марксизму (комунізму) — право змінювати світ. І сьогодні варто поставити запитання: а хто ви такі, щоб змінювати світ?
Уже тоді молодий Маркс скоїв гріх: розв’язання теоретичних загадок буття зробив завданням практики, а істину перетворив на знаряддя революційної (насильницької) зміни світу. Іншими словами, він перетворив богиню на наложницю, яку нещадно експлуатував, змушуючи її приносити практичну користь. Молодий Маркс був переконаний, що розв’язання теоретичних протилежностей можливе тільки практичним шляхом, за допомогою практичної енергії людей. І тому їх розв’язання аж ніяк не є завданням пізнання, а являє собою дійсне життєве завдання, яке філософія не могла розв’язати саме тому, що бачила в ньому тільки теоретичну задачу. Отже, загально філософська максима про благо людства, якою керувався молодий Маркс, поступово загубилась у комуністичній ідеології, де право змінювати світ стане наріжним каменем нового світогляду.
Упродовж 1845—1846 рр. Маркс і Енгельс пишуть другу спільну працю під назвою «Німецька ідеологія», де поряд із аналізом матеріалістичного розуміння історії, залежністю суспільної свідомості від суспільного буття, визначальною роллю матеріального виробництва в житті суспільства, діалектикою продуктивних сил і виробничих відносин, дається філософський аналіз ідеї комунізму: «Комунізм для нас не лад, який необхідно запровадити, не ідеал, із яким повинна співвідноситись дійсність. Ми називаємо комунізмом дійсний рух, який знищує теперішній стан». І далі вони продовжують: «Комунізм є доконечна форма й енергійний принцип найближчого майбутнього. Але комунізм як такий не є метою людського розвитку, не є формою людського суспільства». Підсумовуючи, К.Маркс скаже: «Теорію комунізму можна виразити одним положенням — скасування приватної власності». Більше того, комунізм як позитивне скасування приватної власності — цього самовідчуження людини, на думку Маркса, «він — справжнє розв’язання суперечності між людиною і природою, справжнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між опредметненням і самоствердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він — вирішення загадки історії». Дуже гарно, романтично і поетично змальовує Маркс своє бачення комунізму, проте грішить проти духу й істини, бо вже тут прихований намір криється за тлумаченням, приховане тлумачення — за річчю.
«НЕ ПОШУК ІСТИНИ, А ЗНИЩЕННЯ СУПЕРНИКА»
Проте найглибше розуміння комунізму знаходимо не у його творця, а у того, хто безсторонньо споглядав за процесом у момент його зародження, як, наприклад, Володимир Даль, який ще у 1881 р. (задовго до практики російського комунізму) у «Толковом словаре живого великорусского языка» дає найглибше й найточніше означення комунізму: «Коммунизм — политическое учение о равенстве состояний, общности владений и о правах каждого на чужое имущество». Сказав — як в око вліпив.
Згідно нового світогляду, правові відносини так само, як їхні форми, не можуть бути пояснені ні з самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу. Навпаки, вони закорінені в матеріальних життєвих відносинах, сукупність яких Геґель називає громадянським суспільством, і анатомію громадянського суспільства слід шукати у політичній економії.
Філософію історії марксизму або історичний матеріалізм концептуально й методично можна звести до тези: «не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їхнє суспільне буття визначає їх свідомість». Таким чином, маємо всі підстави тлумачити марксистську доктрину як послідовну систему соціологічного детермінізму.
Антропологія марксизму ґрунтується на соціологічному детермінізмі: економіка визначає все людське життя, від неї залежить не тільки вся будова суспільства, але й уся ідеологія, духовна культура, релігія, філософія, мораль, мистецтво тощо. Економіка є базисом, ідеологія — надбудова. Існує єдиний об’єктивний суспільно-економічний процес, яким усе визначається.
Де ж тоді людина? Людину, відповідає марксизм, творить не вона сама, а соціальний клас, до якого вона належить, вона мислить і чинить як дворянин, заможний буржуа, дрібний власник або пролетар.
Те, що економіка відіграє значну роль у житті людини, — не відкриття К.Маркса, це було відомо й до нього. Що ж зробив Карл Маркс? Він повідомив про це і надав цьому універсального характеру. Те, що Маркс відкрив у капіталістичному суспільстві на певному етапі його розвитку, він помилково зробив основою суспільства як такого. Багато цінного сказав К.Маркс про сучасний йому етап капіталізму, але помилка його полягає саме в універсалізації одиничного й окремого. Абсолютизацію економічного життя, яку зробив економіст, можна порівняти хіба що з абсолютизацією сексуального потягу Зигмунда Фрейда.
Проте це лише один бік марксизму, є ще інший. Марксизм — це не тільки вчення про історичний та економічний детермінізм, про повну залежність людини від економіки. Він також є вченням про спасіння, про месіанське покликання пролетаріату, про майбутнє досконале суспільство, в якому людина більше не буде залежати від економіки і подолає владу економіки над своїм життям, про силу й перемогу людини над ірраціональними силами природи та суспільства. Це, так би мовити, стрибок із царства необхідності в царство свободи. Як підмітив М.Бердяєв, душа марксизму саме тут, у цьому «стрибку», а не в економічному детермінізмі.
Згідно марксизму, активним суб’єктом, який звільнить людину від рабства і створить краще життя, є пролетаріат. Пролетаріат — від лат. рroletarius — той, хто нічого не має, крім здатності до розмноження... Безпритульний, безземельний, злиденний прошарок громадян Стародавнього Риму, який жив за рахунок римського суспільства. Якщо римський пролетар жив за рахунок суспільства, то капіталістичне суспільство, на думку К.Маркса, живе за рахунок пролетаріату. А це вже була велика брехня. Єдиним джерелом існування пролетаріату, згідно вчення марксизму, є продаж своєї робочої сили власникам засобів виробництва. Пролетаріату приписуються месіанські (спаситель) властивості, на нього переносять ознаки обраного народу Божого («це єдиний до кінця революційний клас»), він — новий Ізраїль. Це не що інше, як секуляризація староєврейської месіанської свідомості. Отже, важіль, яким, можна буде перевернути світ, знайдено. Саме тут матеріалізм К.Маркса обертається крайнім ідеалізмом.
І тут ми переходимо до того пункту, який раніше, у радянську добу, називали «революційною діалектикою». Відомий релігійний дослідник М. Бердяєв звернув увагу на невдале, більше того, безглузде словосполучення — «діалектичний матеріалізм». Не може бути діалектики матерії, адже діалектика передбачає Логос, смисл, тому можлива лише діалектика думки та духу. Але К.Маркс переніс властивості думки та духу в надра матерії. Діалектика з мистецтва ведення бесіди в руках Маркса перетворюється на екзальтацію (збудження) людської волі, людської активності. Пролетарі ніколи не забунтують, доки не стануть свідомими, а свідомими вони не стануть доти, доки не зчинять бунту. Така соціальна діалектика марксизму. Розмірковуючи над цим боком діалектики, відомий російський мислитель Л.Шестов зауважив: «Мета діалектики — не пошук істини, а знищення суперника», адже революційна діалектика марксизму не є логічною необхідністю саморозкриття ідеї, радше — активність революційної людини, для якої минуле не обов’язкове.
Відштовхуючись від такого розуміння діалектики, філософія марксизму або історичний матеріалізм усю писану історію поділяє на дві великі ери: царство необхідності й царство свободи. Таким чином, історія, яка вийшла з-під пера К.Маркса, різко поділяється ним на дві частини: на минуле — коли людина була рабом, і на майбутнє — яке починається з перемоги пролетаріату у комуністичній революції. Комуністична революція є поворотним пунктом всесвітньої історії, щось на кшталт Різдва Христового для таких мислителів як Августин, Геґель тощо. Перехід від необхідності до свободи розуміється Марксом цілком у дусі Геґеля, більше за те, сама термінологія була вироблена не в рамках марксизму, а задовго до нього. Маркс лише наповнив її новим ідеологічним змістом: «месія» і «всесвітньо-історична місія пролетаріату», «докорінний поворот у всесвітній історії, пов’язаний з діяльністю Ісуса Христа» і «поворот, пов’язаний з революційною діяльністю пролетаріату». Усе, що було до Різдва Христового, Августин назвав передісторією — справжня історія починається з Різдва Христового. У Карла Маркса передісторія — це первіснообщинний лад, або «примітивний комунізм», де не було багатих і бідних, гнобителів і пригноблених, усі були рівні в бідності, аж доки не виникла приватна власність (справжнє гріхопадіння для марксиста), за яким слідує вигнання з раю у царство необхідності з приватною власністю і класовим антагонізмом. Тому знаменитий «Маніфест комуністичної партії» (1848 р.) автори починають із констатації того, що вся попередня історія є історією боротьби класів: раб і рабовласник, кріпак і феодал, найманий робітник і буржуа. Комунізм покликаний покласти цьому край, тому справжня (дійсна) історія, з погляду бородатих класиків, починається з перемоги комуністичної революції й запровадження диктатури пролетаріату.
Кожна векторна історіософія передбачає спрямування і має три обов’язкові пункти свого розвитку: початок і кінець, а там, де є початок і кінець, обов’язково повинна бути середина. Початком історії для Августина є гріхопадіння, для Маркса таким відправним пунктом слугує виникнення приватної власності (цього справжнього гріхопадіння в історії людства). Кінцевим пунктом історії в Августина є Апокаліпсис, у другого — комунізм.
«Стрибок» із царства необхідності в царство свободи, на думку Маркса, є перемога над первородним гріхом, який він убачав у приватній власності як економічній підставі експлуатації людини людиною. Тому різниця між «пролетаріатом» і «буржуазією» така ж, як і різниця між добром і злом, справедливістю й несправедливістю, чеснотою й пороком.
Отже, Карл Маркс створив справжній міф про пролетаріат, а його всесвітньо-історична місія є предметом віри, тому марксизм є не тільки учення, політична доктрина, а й віра, своєрідна ерзац-релігія. І в цьому її сила. «Учення Маркса всесильне тому, що воно вірне»,— казав В.І.Ленін.
ПРО РОМАНТИКІВ, ФАНАТИКІВ І ПРОЙДИСВІТІВ
Як бачимо, в марксизмі є два напрямки:
а) об’єктивно-науковий, детермінований економічним життям («Капітал»);
б) суб’єктивно-доктринальний, або революційно-класовий момент, вершиною якого є «Маніфест комуністичної партії».
Звідси й два напрямки в розвитку російського марксизму. На початку російська інтелігенція переважно сприйняла вчення К.Маркса з об’єктивно-наукового боку. За межами імперії постала група «Освобождение труда» на чолі з Плєхановим. Це був початок російського марксизму та соціал-демократичного руху взагалі. Г.В.Плєханов особливо наголошував на тому, що «за капіталізмом уся динаміка нашого суспільного життя». Їх цікавили не стільки сам економічний розвиток Росії як позитивна мета й благополуччя, скільки пошук знаряддя революційної боротьби. Тобто вони більше думали не про саме промисловість, виробництво як такі, а перш за все про знаряддя майбутнього перевороту — пролетаріат. Вони марили великими потрясіннями. Російському марксизму об’єктивно була притаманна основна суперечність: як можна було бажати розвитку капіталізму, вітати цей розвиток і разом із тим вважати капіталізм злом і несправедливістю, з якими кожний соціаліст покликаний боротися. Правда, одна частина соціалістів (соціалістів-революціонерів) узялася за револьвери й бомби, інша поки що була проти терору і лише заглиблювалась у теорію Маркса.
Суб’єктивний, революційно-класовий бік марксизму репрезентував В.І.Ленін і більшовики. Саме він (Ульянов-Ленін) стверджував, що соціалізм може бути здійснений у Росії без достатнього розвитку капіталізму і до утворення численного робітничого класу. Плєханов наполягав на тому, що соціальну революцію необхідно чекати і після 1905 р., категорично виступав проти соціалістичної революції шляхом захоплення влади. А Ленін чекати не хотів. Плєханов відстоював думку про те, що звільнення робітничого класу повинно стати справою самих робітників. У Леніна звільнення робітничого класу стало справою підпільної організації, а його робота «Що робити?» — теоретичним обґрунтуванням цієї діяльності. Плєханов більше книжний революціонер, ніж практичний діяч. Таким чином, у Росії зіткнулись інтелектуальна теорія й революційна воля, у політиці — це меншовики і більшовики. Марксисти-більшовики виявили більш російську традицію, ніж марксисти-меншовики. Марксизм у більшовицькій редакції був поєднаний, з одного боку, зі Стенькой Разіним (як втіленням «русской вольницы»), а з іншого — з віковою традицією російської деспотії: від російських царів до генеральних секретарів. Ленінізм — це перемога революційної волі. Що ж таке революційність? І чому вона перемогла?
Революційність визначається зовсім не радикалізмом цілей і навіть не характером засобів, які застосовуються у боротьбі. «Революційність, — на думку М.Бердяєва, — є тотальність, цілісність стосовно будь-якого акту життя. Революціонер — той, хто кожний здійснюваний акт відносить до цілого, до цілого суспільства, підкорює його центральній і цілісній ідеї. Для революціонера немає відокремлених сфер, він не допускає подрібнення, не допускає автономії думки щодо дій і автономії дій щодо думки. Революціонер має інтегральне світоспоглядання, в якому теорія й практика органічно сполучені. Тотальність у всьому — визначальна ознака революційного ставлення до життя». Революційність ніколи не допускає приватної власності й приватного життя, відокремлення громадянського суспільства від правової держави, розподілу державної влади тощо.
Марксизм став крахом російської інтелігенції, був усвідомленням її слабкості й трагізму. Трагізм інтелігенції полягав у тому, що інтелектуальна теорія, яку репрезентував теоретик і пропагандист марксизму Г.В. Плєханов, була розчавлена революційною волею, яку уособлював революційний вождь — В.І.Ленін.
Останній здійснив революцію в ім’я Маркса, але не за Марксом. Саме така і тільки в Росії могла відбутися революція. Ленін наполягав на оригінальному характерові російської революції, він побудував теорію й тактику російської революції й здійснив її у нечаєвському дусі.
Ленін — не теоретик марксизму, як Плєханов, а теоретик і організатор революції. Майже вся його робота — це була теорія й практика революції.
Зі всього марксизму Леніна найбільше зацікавила одна тема — тема захоплення влади й запровадження диктатури пролетаріату. Він багато читав, але набував знання для певної мети, для боротьби й дії. Теоретична спадщина В.І.Леніна велика (п’яте, останнє видання його творів нараховує 55 томів), але серед них особливо виділяються дві праці, у яких Ленін постає як втілення революційної волі, — це «Що робити?» (1902 р.), а також «Держава і революція» (1917 р.).
У теорії Ленін боровся з єресями та різного ґатунку ухилами. Для нього добро — все, що служить революції, а зло — усе, що стає їй на заваді. Ленін був абсолютно відданий ідеї комунізму. Але ця одержимість однією ідеєю призвела до страшного звуження та спрощення його свідомості, до морального переродження, до застосування злочинних засобів у боротьбі. Ленін — абсолютист, він вірить в абсолютну істину, вона для нього — знаряддя революції й організації диктатури.
Для Леніна марксизм є перш за все вченням про диктатуру пролетаріату в селянській країні. Диктатура випливає з його цілісного тотального світобачення. Він стверджував диктатуру навіть у філософії, вимагаючи диктатури діалектичного матеріалізму над думкою. Ленінське вчення про диктатуру пролетаріату полягає в тому, що він стверджував не диктатуру емпіричного пролетаріату, який у Росії був дуже кволим і малочисельним, а диктатуру ідеї пролетаріату, яку від імені останнього здійснюватиме партія, що за своєю суттю є кримінальною й злочинною організацією. На прикладі Росії ще раз підтвердилась історична закономірність, що диктатура необхідна не для того, щоб захистити революцію, а навпаки — революцію здійснюють, щоб запровадити диктатуру. Диктатура однієї партії неминуче призводить до диктатури однієї особи. Історія радянської Росії — найкращий тому доказ.
Досліджуючи джерела й смисл російського комунізму, М.Бердяєв писав: «Ленін — антигуманіст, як і антидемократ. У цьому він — людина нової епохи, епохи не тільки комуністичних, але й фашистських переворотів. Ленінізм — це вождізм нового типу, він висуває вождя мас, наділеного диктаторською владою. Його будуть наслідувати Муссоліні й Гітлер. Сталін буде довершеним типом вождя-диктатора». Воля до влади стане самодостатньою, і за неї будуть боротись як за мету, а не як за засіб.
Марксів комунізм, звичайно, є утопія, але утопія, яка має тенденцію до реалізації. Історія більшовизму — це історія утопії при владі. А що таке утопія при владі? Це вже злочин проти особи й проти людства. Тому Резолюція ПАРЄ від 25 лютого 2006 р. (Страсбург), яку торпедували більшість делегатів від Російської федерації, є справедливою і своєчасною, хоча прийнята у куцому вигляді. Чого боїться Росія сьогодні, як спадкоємниця СРСР? Лише одного: що їй виставлять рахунок народи і нації. Резолюція започаткувала осуд не тільки практики комуністичного правління, а також ідеології комунізму, яка обґрунтовувала злочинну діяльність влади.
На прикладі Росії можна переконатись у правильності й глибині думки, що революцію готують романтики (К. Маркс), здійснюють — фанатики (типовим фанатом революції був Ленін), а результатами користуються різного ґатунку пройдисвіти та покидьки (Сталін і К о ).
«Що змінилося?» — запитував відомий російський поет М.Волошин (Корнієнко — українець за походженням). Росія завжди вгадувала, завжди відчувала: «В комиссарах — дух самодержавия, Взрывы революции — в царях», прозоро натякаючи на царя-революціонера Петра I і революціонера-царя Сталіна. ХХ сторіччя для Росії почалося із запитання: що робити? Проте закінчився цей «русский век», як відомо, відповіддю: чого не слід робити! Така революція більше ніколи не повториться.
НАРОДНА ДЕРЖАВА ЧИ НАРОДНА В’ЯЗНИЦЯ?
Українська духовна традиція й ментальність ніколи не сприймала марксизм, особливо в його суб’єктивно-доктринальному вигляді. Достатньо нагадати, що бідовий український дослідник Дмитро Чижевський у знаменитих своїх «Нарисах з історії філософії на Україні» в рубриці «Марксизм» згадав лише про Миколу Зібера й присвятив йому тільки 15 рядків.
Варто також нагадати, як оцінював український мислитель І. Франко комуністичну теорію взагалі й матеріалістичне розуміння історії зокрема. З цього приводу він писав, що повністю спільні права на землю неможливі й були би навіть шкідливими. Цікавими є також його міркування щодо питання про державу як знаряддя визиску, яку теоретики марксизму хотіли б перетворити на народну державу. Марксисти й взагалі соціал-демократи як партія, пише І.Франко, «бажала захопити у свої руки державну власть, не на те, аби знищити її й дати всім горожанам якнайповнішу й найширшу свободу». Навпаки, на думку соціал-демократів, держава (майбутня, народна) «мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток й удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, скільки й чого треба робити...» Отже, «віра в необмежену силу держави у будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії». Сьогоднішня соціал-демократія (об’єднана) тільки укріплює цю віру й прагне за допомогою сили держави знову ощасливити народ. На її думку, продовжує Франко, кожна людина в майбутньому устрою від народження до смерті буде державним службовцем і пенсіонером: держава дасть йому наперед відповідну підготовку, потім буде визначати йому роботу і план (у Леніна це називається «контроль держави за мірою праці й мірою споживання»), давати заохочення й відзнаки, а на старість, або у разі хвороби — ласкавий хліб. Нема що й казати, резюмує І.Франко, ці погляди є дещо привабливими для бідних людей.
Життя в Енгельсовій (читай — комуністичній) народній державі було би правильне і рівне, як добре заведений годинник. Але є в тім деякі гачки, що будять поважні сумніви. Сказавши це, І. Франко формулює наступні положення, що заперечують як комуністичну теорію Маркса, так і соціал-демократичну доктрину взагалі:
1. «Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка.
2. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною.
3. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною.
4. Люди виростали б і жили б у такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах немає й мови.
5. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.
6. А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тієї держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали б у своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти.
7. І стара біда, — продовжує І.Франко, — нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном: не було би визику робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибраних — над мільйонами членів народної держави». Ось від чого найбільше застерігав Іван Франко, і що сталось у радянській державі й продовжується на пострадянському просторі за умов «керованої демократії»: всевладність керманичів. Що проявляється у розбудові «владної вертикалі», перманентній конституційній реформі та «удвоении ВВП» (влади Володимира Путіна).
8. «А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди!» Тоді, у далекому 1917 році, дехто наївно вважав, що більшовики, силою захопивши владу, можуть нею скористатись лише до Установчих Зборів.
9. «І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового».
10. «Ні, соціал-демократична «народна держава», — резюмує мислитель, — коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу». Такі міркування видатного українського мислителя Івана Франка з приводу марксизму й матеріалістичного розуміння історії, соціал-демократичної доктрини й проблем суспільного поступу були оприлюднені ним на початку ХХ ст. у 1903 році — у рік Другого, як колись казали, історичного з’їзду РСДРП(б). Саме в цей час і в цьому пункті розійшлися раз і назавжди українська консервативна й російська так звана прогресивна думки.
І сьогодні є люди, які думають, що математика повинна бути взірцем для всякої існуючої чи можливої науки, навіть для філософії. Можливо, тому матеріалістичне розуміння історії, писав Л.Шестов, насправді будується за допомогою майже математичних засобів — підраховують, зважують і знову підраховують, і багатьом здається, що це велике завоювання розуму. Звичайно, хтось бачить, що це і погано, і сумно, і навіть, даруйте, є щось у цьому дурне, проте метод витриманий. У цьому плані матеріалістичне розуміння історії є найбільш досконалою, тобто витриманою, з погляду методології, філософією історії. Що й зумовило її особливе утилітарне ставлення до істини. Утилітарне ставлення до істини полягає в тому, що з неї зробили засіб соціального перевороту.
Ніхто ще не довів, що істина мусить бути розумною, яскравою і тому подібне. Проте вважається, що істина не допускає суперечностей і що їй властива послідовність. Марксизм (комунізм) — найбільш послідовне вчення. Воно нічого вже не бажає, та ніяка інша філософія не може його наздогнати. Насправді така філософія, і це найголовніше, має на всі запитання готові відповіді, наче дельфійський оракул.
Комунізм, як теорія й практика, подібний до хімічної реакції, де результат віддзеркалює весь процес. Якщо еволюція поглядів Маркса від роздумів юнака — «хто виховує вихователя?» — пролягає через младогеґельянське переживання відчуження і йде далі, до категорії практики та ідеї комунізму, то для Леніна марксизм (комунізм) стає вже керівництвом до дії, а саме: «Як практично перевернути світ?» Попри мільйонні жертви комуністичних терорів у СРСР, Китаї, Кампучії, є ще один злочин, можливо, найбільший, який не піддається статистичному обрахуванню: це виховання нової людини. Комуністичні режими повалені, а нова людина (у нашому випадку — «совок») залишилась. Уже декілька поколінь людей відлучені від Бога, від приватної власності. Власність для них — не результат власної діяльності, а крадіжка — все те, що вони вкрали на заводі — чи сам завод, на фермі — чи сама ферма. На жаль, нова людина — це реальність, яка все гучніше й агресивніше про себе нагадує: вона присутня в хитромудрих схемах кучмівської «прихватизації», у продажних вироках господарського суду, нова людина — це перевертні у погонах, розтрощені й понівечені наші під’їзди, вона дихає і промовляє через розбиті вікна й розібрані стіни на фермах колгоспів «Заповітами Ілліча».
Отже, замість пізнання світу комунізм (марксизм) дає людині право творити новий світ, де усе визначається не просвітленням думки, не світлом розуму, а екзальтацією волі, де замість свободи вибору — активна життєва позиція, адже свобода вибору роздвоює й ослаблює енергію. Комунізм — це сполучення ідеї рівності з диктатурою хибного світобачення. Сьогодні людство має колосальний досвід входження в комунізм: російський, китайський, кубинський тощо. Але воно абсолютно немає досвіду, як із нього вийти...
ДОВІДКА «Дня»
Юрій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ — доктор філософських наук, професор кафедри філософії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Автор 80 наукових праць. Коло наукових інтересів: українська філософська думка, філософія мови, філософія історії та філософія культури.
