Моє бачення витоків та змісту політичної кризи дещо відрізняється від висловлювань у ЗМІ, в тому числі — точок зору учасників круглого столу в редакції «Дня» («Про «бісів революції«», «День» від 23 вересня ц. р.) Пропоную подивитися на події через призму основного конфлікту перехідного суспільства — між залишками комунізму і новим демократичним суспільством, яке утверджується.
ЛОГІКА КОНФЛІКТУ
Раніше я вже розглядав Помаранчеву революцію як переломний момент, пов’язаний із завершенням пострадянського етапу перехідного періоду, входженням суспільства в його кінцеву передцивілізаційну (назва умовна. — А.Г.) стадію. Принципово значущим у цьому було і те, що саме Майдан продемонстрував високий ресурсний потенціал українського суспільства, став його уособленням і цим самим визначив рівень вимог революції до політиків, яких привів до влади. Однак політики, що отримали від Майдану владу, виявилися далеко не в усьому на рівні його високих вимог та ідеалів.
Я жодним чином не збираюся применшувати значимість позитивних моментів, що мали місце. Однак змушений констатувати і суперечливе. Мені здавалося раніше, що Помаранчева революція за своєю суттю знаменувала подолання залишків комуністичного минулого, що вона поставила остаточну крапку у цьому питанні, стала ознакою виходу суспільства на принципово нову якість трансформаційних перетворень. Але нова влада при всій своїй показовій активності так і не стала владою суттєвого поглиблення системних (у т.ч. ринкових) реформ, перед здійсненням яких з різних причин зупинилося суспільство, попередня влада. Більше того, політика, що здійснювалася, у багатьох принципових аспектах виявилася протилежною логіці відповідних перетворень. У дійсності вона стала політикою не поглиблення трансформаційного прогресу, а його реверсу, політикою з чіткими ознаками лівого прокомуністичного реваншу. Політологи називають це зрадою Майдану. Про це багато говорилося у мас-медіа і до вересневої кризи. Відповідну стурбованість висловлювала й зарубіжна громадськість.
Не хотів би бути категоричним, однак у моєму розумінні політика повернення назад — це спроба фактичної реанімації давно збанкрутілих принципів необільшовизму, які, як виявляється, сповідуються не лише тими, хто бере участь у мітингах під червоними прапорами, а й тими, хто віддає перевагу помаранчевій символіці. Йдеться про відтворення до болю знайомого з нашої власної історії принципу переважання політики над економікою; нехтування законністю; намагання поспіхом утвердити партію влади як «авангардну силу суспільства»; реанімацію номенклатурного принципу кадрової політики за рахунок партійних преференцій; публічні залякування як основу досягнення політичних цілей, формування образу ворога та здійснення на цій основі перманентних «чисток» держапарату, використання вулиці для досягнення відповідних результатів та інше.
У сфері економіки — адекватні підходи: відтворення збанкрутілих принципів державного патерналізму та суто популістські намагання побудувати соціальну державу в країні із поки що недостатньо розвинутою економікою; апологетика державної власності та її штучне протиставлення крупному (національному) капіталові, політичне приниження останнього; реанімація ручних методів керування економічними процесами та спроби демонтажу ринкових принципів ціноутворення тощо. Хаос і макроекономічна розбалансованість, у яких опинилася українська економіка, реальні загрози її входження у небезпечну фазу стагнації пояснюються цими чинниками. Економіка — надзвичайно чутливий механізм, й іншої реакції бути не могло. З огляду на це, саме економіка стала чи не найвагомішим детонатором політичної кризи, про яку йдеться.
СУПЕРЕЧНОСТІ ПРЕЗИДЕНТСТВА
Було б невиправданою помилкою, оцінюючи витоки кризи, залишити за кадром принципові суперечності інституту президентської влади. На моє переконання, вони ширші, ніж ті, що пов’язуються із «непорозуміннями» близького оточення Президента. Визнаємо: система президентської влади, покликана бути авангардом трансформаційних процесів та системних реформ, поки що залишається чи не найбільшим їх гальмом. Вона не встигає за швидким розвитком подій, крутиться на одному місці, «махає крилами» без необхідної віддачі. Це виявляється не лише у суперечливих спробах реорганізації функціональних структур апарату Президента — його Секретаріату, РНБО та інших підрозділів, у низькій ефективності координаційних дій щодо уряду та парламенту, а й у зростаючій девальвації президентського впливу на управлінські процеси загалом, у неспроможності реалізувати головну функцію президентської влади — функцію інтеграції суспільства. Один з високопоставлених чиновників президентського секретаріату у приватній бесіді мені розповідав про своє глибоке розчарування з приводу неможливості реалізувати свій потенціал. За його спостереженнями, навіть Президент відчуває своє безсилля. Він діє таким чином, нібито кричить у телефонну слухавку, а на іншому кінці — мовчання...
Найбільш відчутна пробуксовка машини підготовки та прийняття політичних рішень. Вони страждають відсутністю достатньої обґрунтованості, часто запізнюються, а відтак — належним чином не реалізують своє принципове призначення. Це ж можна сказати і про неспроможність президентської влади сформувати визначальні ідеологічні засади, які б не лише обґрунтовували стратегічні перспективи суспільного прогресу, а й слугували цементуючою базою формування правлячого класу, його консолідації. Події останнього місяця довели, наскільки це є значущим для перехідного суспільства із його різноманіттям парадигм розвитку. Власне, «розкол» у верхніх ешелонах влади стався, як на мене, саме на цій основі.
Водночас йдеться й про більш широкий аспект порушеної проблеми: сформований ще на попередньому етапі реформ світоглядний вакуум все більше поглиблюється. Зрозуміло, що за такої ситуації про свідому і активну участь кожного громадянина у державотворчому процесі, як це випливало із логіки Майдану, не могло бути й мови. Логіка суперечностей «Майдан — влада» має й відповідний підтекст. І у цьому питанні спрацював принцип антимайдану. За словами Конфуція, «якщо валиться система мислення, то валиться і порядок». Складається враження, що президентська влада навіть не відчуває небезпеки саме цієї ситуації, — почала валитись система мислення. Ситуація, яка фактично сформувалася, відтворює елементи горбачовської «перебудови»: спочатку всі їй аплодували, а потім почали формуватися стійкі розчарування. Політична криза стала апогеєм таких розчарувань.
ЕЛІТАРНА КРИЗА
Є підстави констатувати наявність ще однієї колізії: політична криза відображає елітарну кризу. Необхідно зрозуміти специфіку української політичної еліти, суперництво між різними групами якої набуває все більшої гостроти не лише у зв’язку з наближенням чергових парламентських виборів, а й, насамперед, — з реалізацією основних положень конституційної реформи, зміною на цій основі конфігурації влади. На перший погляд, на поверхні політичних процесів розгортаються достатньо ординарні баталії різних елітарних формувань — тих, що сформувалися всередині влади, й тих, що її втратили. Однак на більш глибокому рівні аналізу виявляється, що діючі елітарні угрупування фактично співпрацюють між собою. Їх політичне суперництво — це не суперництво між тими, хто фактично підтримує консервацію існуючого стану суспільства, і тими, хто прагне рухатися вперед, за його межі. Йдеться про суперництво генетично однорідних еліт у межах сформованої парадигми розвитку.
За гучною атрибутикою зовнішніх протистоянь простежується зацікавленість різних елітарних груп не у подоланні, а навпаки — у збереженні перехідного стану українського суспільства з його невід’ємними ознаками — псевдодемократизмом та відсутністю дієздатних механізмів громадянського суспільства, несформованістю відносин власності та можливістю її перманентного перерозподілу, макроекономічною нестабільністю тощо. Йдеться про консервацію ситуації, на підґрунті якої сформувалися практично усі верстви нинішнього політичного бомонду, незалежно від того, чи знаходилися вони при владі, чи були до неї в опозиції, у т.ч. й ті, що виступали як «спікери» Майдану. Така консервація далеко не для всіх є програшною. Особливу пікантність надає і те, що ідеологами Майдану виступали ті ж самі збанкрутілі «комсомольські лідери», які ні за яких часів не були послідовними у своїх політичних вподобаннях. Для них над усе було і залишається досягнення реваншу щодо колишньої партноменклатури, яка змогла зайняти домінуючі позиції у сфері не лише владних інституцій, а й накопичення капіталу. Процес елітаризації політичної еліти і формування на цій основі нової «третьої» сили, яка б могла стати реально зацікавленим суб’єктом прискорення перехідного транзиту, дійсного виведення суспільства на більш високу якість розвитку, ще тільки розпочався.
Проблема якості політичної еліти — це завжди проблема дієздатності держави. «Все залежатиме від того, — писав наш великий співвітчизник В.Липинський, — чи здатні ми будемо створити українську правлячу еліту». І хоча ці слова датовані 1926 р., проблема, про яку йдеться, повністю зберігає свою гостроту й сьогодні.
Перелік глибинних внутрішніх суперечностей, що характеризують нинішню політичну кризу, можна продовжити. Проте криза, за всього її трагізму, — це ще не колапс. Вона несе у собі, крім негативу, і вагомий конструктивний потенціал, який ми маємо реалізувати. Отже, для України конче важливими є виважені наукові передбачення та оцінки усього того, що стосується, з одного боку, принципів подолання цієї кризи, а з другого — логіки післякризового розвитку.
У зв’язку з цим хочу звернути увагу і на таку проблему. Як відомо, Помаранчева революція значною мірою завдячує харизмі її лідерів. Так буває скрізь. Однак є закономірність, яку ще на початку минулого століття обґрунтував Макс Вебер. Її суть зводиться до зрозумілого: харизма, хоч би яку важливу роль вона відігравала в революційній ситуації, є в основному перехідним явищем; вона врешті-решт поступається буденним реаліям життя. Це важливо враховувати учасникам нових передвиборних перегонів. На відміну від неосмисленого сприйняття політичних гасел, вже давно розпочався природній процес активного осмислення світоглядних цінностей, які відстоює та чи інша політична сила. Тож помиляються ті, хто стверджує, що і на нинішніх виборах люди віддаватимуть перевагу не світоглядним (програмним) цінностям та ідеалам, а, як і раніше, публічності окремих політиків. Те, що відбувається на політичному олімпі сьогодні, не може не стати повчальним уроком для суспільства. Думати по-іншому — означає припуститися політичної помилки.
