Конституція України ще не знала такої уваги та зовнішньої поваги до себе, як після указу Президента України від 2 квітня 2007 року про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Здається, суспільство зрозуміло, що Конституція не просто акт вищої юридичної сили, а й залишається його великою надією.
На жаль, в багатьох газетних публікаціях, радіо- і телепередачах на тему указу Президента простежується явно упереджене та заангажоване ставлення до цього питання. Яка цьому причина? На наш погляд, основна причина полягає у тому, що автори публікацій та передач дещо спрощено й суб’єктивно розглядають складні конституційно-правові аспекти даного Указу.
По-перше, ці автори розглядають вищевказаний Указ скоріше як нормативний, аніж як індивідуальний правовий акт, яким Президент застосував положення Конституції та законів для дострокового припинення повноважень парламенту. А це дві великі різниці. Нормативний акт, як правило, вводить нові норми права, тоді як індивідуальний правовий акт — тільки застосовує чинні правові норми.
Оскільки індивідуальний правовий акт носить досить конкретний характер, то суб’єкти права, на яких він поширюється, завжди можуть його оскаржити в межах форм і процедур, які передбачені Конституцією та законами.
Певний період Конституційний Суд України вважав, що індивідуальні акти органів державної влади не підлягають його контролю за конституційністю. Однак з 2002 року Суд сформував правову позицію, згідно з якою ці акти — також підлягають конституційному контролю. У зв’язку з прийняттям у 2004 році змін до Конституції України знову виникло питання: чи індивідуальні акти можуть бути предметом розгляду в Конституційному Суді з огляду на новий розподіл влади і новий механізм стримувань і противаг?
По-друге, судячи із зазначених публікацій та телепередач, складається враження, що в конституційному праві України інститут дострокового припинення повноважень парламенту нібито існує тільки для виключних випадків. Насправді, з переходом від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління цей інститут стає таким же необхідним для нормального функціонування парламентсько-урядової системи, як і конституційний інститут депутатських фракцій, формування коаліційного уряду тощо.
Аналіз конституційних норм переконує, що всі підстави для дострокового припинення повноважень парламенту вміщені не тільки в ст. 90 Конституції України. Загальний принцип припинення повноважень парламенту закладений в п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції України, яка надає Президенту України дискреційне право (на свій розсуд) достроково припиняти повноваження парламенту у всіх випадках, коли порушуються відповідні положення Конституції, що завдає або реально може завдати значної шкоди конституційному правопорядку, правам та свободам громадян тощо. Ці підстави витікають з різних норм Конституції, грубі порушення яких тягнуть конституційну відповідальність.
Чи треба сумніватися у тому, що Президент повинен розпустити Верховну Раду України, яка б, наприклад, трьомастами голосів ухвалила закон про передачу Автономної Республіки Крим нашій сусідці — Російській Федерації. І згідно з Конституцією винесла б це питання на всеукраїнський референдум. Очевидно, що повинен, оскільки сам по собі такий законодавчий орган вже складає суспільну небезпеку для держави.
Тим не менше, нерідко автори дивуються, чому в указі Президента навіть не згадується стаття 90 Конституції? Тому, що указ стосується інших підстав дострокового припинення повноважень парламенту, ніж передбачено даною статтею.
Отже, конституційна відповідальність парламенту, яка закладена в нормах Конституції, не може бути обмежена лише випадками порушення термінів при формуванні парламентської більшості та уряду (ст. 90). Інакше це посилювало б безвідповідальність парламенту та порушувало б систему стримувань і противаг.
По-третє, численні автори публікацій фактично не визнають інституту конституційної відповідальності парламенту перед народом, механізм реалізації якої забезпечує Президент України шляхом застосування конституційної санкції про дострокове припинення повноважень парламенту. Але при цьому сам глава держави ніяких додаткових повноважень не отримує, бо він діє виключно в інтересах держави і суспільства, а не окремих груп приватних чи публічних інтересів.
Однак значна частина питань, пов’язаних з достроковим припиненням повноважень парламенту, залишаються без належного осмислення та обговорення.
Зокрема, питання про статус парламенту, повноваження якого припинено достроково. На жаль, Конституція далеко не однозначно регламентує питання дострокового припинення повноважень парламенту. В ній, наприклад, чітко не проведено різницю між статусом парламенту, який припиняє свої повноваження по завершенню чергової каденції чи в результаті дострокового припинення його повноважень.
Очевидно, що парламент, повноваження якого припинено достроково за відповідні конституційні правопорушення, не може бути легітимним, а тому позбавляється повноважень колективного органу. Хоча самі народні депутати України можуть діяти самостійно до скликання першої сесії новообраного парламенту.
Між тим, деякі керівники розпущеної Верховної Ради України V-го скликання продовжують переконувати народних депутатів і громадян, що парламент є дієздатним і буде працювати до сформування нового складу парламенту. Така їх позиція не відповідає Конституції, ухвалені нелегітимним парламентом рішення є неконституційними, а керівники парламенту можуть нести навіть юридичну відповідальність за перевищення своїх повноважень.
Коаліція депутатських фракцій парламентської більшості закликає українських громадян не дотримуватись зазначеного Указу Президента України, як нібито явно злочинного, фактично закликаючи їх до громадянської непокори. При цьому представники коаліції посилаються на статтю 60 Конституції, яка має на увазі переважно усні накази і розпорядження, ухвалені посадовими особами і стосуються їх підлеглих, а у відповідних випадках — також громадян. Але дана стаття не поширюється на укази Президента, які є писаними актами й підлягають судовому та іншому контролю в межах Конституції та законів.
Той чи інший акт може бути названий явно злочинним, якщо його здійснення чи виконання передбачає відповідальність згідно з Кримінальним кодексом України. В Указі Президента не передбачається дій органів і посадових осіб, вчинення яких тягне за собою кримінальну відповідальність. Чомусь автори відповідних закликів не називають статті Кримінального кодексу, які порушує указ Президента, бо таких порушень просто немає в природі. Застосовані в указі Президента заходи визначені Конституцією та законодавством і не посягають на права й свободи громадян, територіальну цілісність та інші конституційні цінності. Навпаки, заклики до громадянської непокори з метою невиконання Указу Президента, фактично містять підстави для притягнення їх глашатаїв до юридичної відповідальності (адміністративної, цивільної тощо).
Нерідко автори публікацій розмірковують на тему перевищення повноважень Президентом при виданні ним указу про дострокове припинення повноважень парламенту. Насправді нічого подібного немає. Бо цим указом Президент України не набув жодного нового повноваження, а тільки використав ті повноваження, які надає йому Конституція.
Чи є дострокове припинення повноважень парламенту зловживанням правом з боку Президента при виданні цього Указу? Очевидно, що ні, бо основна ідея указу — це відповідальність парламенту за неконституційну практику перетягування окремих народних депутатів та їх груп до складу коаліції парламентської більшості. Факт неконституційного переходу народних депутатів до коаліції підтвердила і сама нелегітимна Верховна Рада в одній з своїх неконституційних постанов, в якій вона заявила про повернення до початкової кількості членів цієї коаліції — 238 народних депутатів. До указу Президента членами коаліції стало 255 депутатів, а планувалось до травня досягти кількості 300 народних депутатів, тобто конституційної більшості.
Таким чином, в опонентів указу Президента практично немає правових позицій, які б підтверджували його неконституційність.
Але вірити коаліціянтам на слово про те, що вони вже виправились, навряд чи можна: вони вже показали, як ставляться до Універсалу національної єдності 2006 року тощо. Якщо ж піти в них на повідку й скасувати цей указ, то завтра негативна ситуація повториться з ще більшою силою та наслідками. Зазначене визнання коаліцією парламентської більшості свого конституційного правопорушення не знімає з парламенту, який вона підпорядкувала своїй політичній волі, конституційної відповідальності.
Крім зазначених порушень парламентом статей про формування коаліції депутатських фракцій, які створюють парламентську більшість у Верховній Раді України, можна назвати й інші конституційні правопорушення парламенту, які не увійшли до указу Президента. Мова йде про напівлегітимний характер уряду, щодо якого парламент так і не затвердив Програму діяльності. А також про ухвалення парламентом шляхом звичайної законодавчої процедури норм-положень конституційного характеру, що приводить до формування нової неписаної конституції, що підмінює писану Конституцію України.
Таким чином, підстав для дострокового припинення повноважень парламенту більш ніж достатньо.
Дуже серйозного обговорення вимагають питання про підстави розгляду Конституційним Судом України конституційного подання 53 народних депутатів України щодо зазначеного указу Президента. Серед парламентаріїв досить поширена думка, що депутати можуть вносити до Суду конституційні подання з будь-яких питань.
Однак уважне вивчення Конституції України, яка виключно регулює компетенцію Верховної Ради України (як і Президента України), свідчить про те, що народні депутати України, як й інші суб’єкти права на конституційне подання, (Президент, уряд, Верховний Суд України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим) можуть їх направляти в Суд тільки в межах своєї предметної компетенції або компетенції того органу, до якого вони входять (народні депутати України). Тому народні депутати України можуть подавати конституційні подання з питань конституційності актів тільки в межах повноважень Верховної Ради України, тобто статті 85 Конституції, яка регламентує її предметну компетенцію, та інших статей Конституції, які деталізують статтю 85.
Отже, народні депутати України можуть звертатись із конституційними поданнями до Конституційного Суду України лише з питань, які віднесені до предметної компетенції Верховної Ради України.
Це значить, що вихід народних депутатів у своїх конституційних поданнях за межі цієї статті Конституції є перевищенням їхніх повноважень, а тому їх подання можуть бути Судом відхилені, як подані з порушенням Конституції України (п. 2 статті 45 закону про Конституційний Суд України). Крім цього, як свідчить практика, нерідко конституційні подання народних депутатів, особливо з питань тлумачення Конституції та законів, є фактичним лобіюванням інтересів приватних і публічних осіб (партій, фінансово-промислових груп, об’єднань підприємців тощо), що може бути пов’язано з корупційними схемами.
Можна без перебільшення сказати, що конституційне подання 53 народних депутатів України щодо конституційності Указу Президента відносно дострокового припинення повноважень парламенту є нічим іншим, як способом лобіювання ними інтересів політичних партій, які входять до коаліції парламентської більшості у Верховній Раді України. Більше того, це подання, у разі позитивного рішення по ньому Конституційного Суду України, може стати поштовхом для започаткування процедури суду імпічменту у відновленій в правах Верховній Раді України V-го скликання. Зв’язаний таким рішенням по справі за конституційним поданням народних депутатів Конституційний Суд фактично зобов’язаний буде підтримати звинувачення парламенту, висунуті проти Президента.
Отже, все це вказує на те, що конституційне подання 53 народних депутатів має далеко запрограмовані цілі, мета яких, як і раніше, зламати існуючий паритет у відносинах гілок влади та повністю підпорядкувати парламентсько-урядовій коаліції всю владу в державі.
На жаль, через не поінформованість про реальний стан справ навколо указу Президента деякі західні політики починають звинувачувати українську владу в неіснуючих гріхах. Мова йде про пані Северинсен та інших. Можливо, дана публікація прояснить їм реальну ситуацію щодо указу Президента.
Практика реалізації Конституції України свідчить, що її Основний Закон написаний як паспорт держави, а не як нормативний акт для практичного застосування. В Конституції, особливо після внесення до неї змін 8 грудня 2004 року, на жаль, зросла кількість:
— конституційних протиріч (наприклад, між нормами про національний і партійний мандат народних депутатів; між повноваженнями Президента та Кабінету Міністрів України тощо);
— конституційних прогалин (наприклад, щодо недієздатності парламенту та уряду; щодо статусу парламенту після дострокового припинення повноважень і т.д.);
— конституційних помилок, коли в текст Конституції включаються корпоративні та деякі інші норми неконституційного характеру.
Все це, очевидно, ускладнює застосування та тлумачення Конституції України, але не знімає відповідальності з тих органів влади і посадових осіб, які цим покликані офіційно займатися.
На наш погляд, конституційно-правові проблеми навколо указу Президента про дострокове припинення повноважень парламенту повинні вирішуватись таким чином:
1) указ Президента, як конституційний і легітимний індивідуальний акт, повинен виконуватись всіма суб’єктами права;
2) Конституційний Суд України повинен припинити провадження за конституційним поданням 53 народних депутатів щодо конституційності указу Президенту, оскільки це подання виходить за межі предметної компетенції законодавчої влади;
3) Президент повинен вжити політико-правові заходи для успішного виконання його указу про дострокове припинення повноважень парламенту, зокрема, вимагати відставки тих урядовців, які протидіють його реалізації;
4) Правова служба Президента повинна підготувати та опублікувати коментар до Указу Президента;
5) факти невиконання та саботажу щодо виконання указу Президента повинні ставати предметом гласності та громадського осуду;
6) необхідно роз’яснити громадянам, їх об’єднанням тощо право звертатися в судові органи за захистом своїх прав і законних інтересів, порушених бездіяльністю влади при виконанні указу Президента.
Очевидно, що далі Україну чекають не тільки цікаві парламентські вибори, але й перехід на якісно новий рівень демократії й суспільно-політичного розвитку: те, про що політики вже говорять та обіцяють протягом останніх п’ятнадцяти років, нарешті має шанс здійснитися.
Отже, попереду епоха, де громадянин стане головною цінністю в державі, а чиновник змушений буде йому служити — не на словах, а на ділі — від сільського голови до Президента України.
