Конституційна реформа, що стартувала в Україні 1 січня 2006 року й, незважаючи на всі труднощі перехідного періоду, успішно реалізовується, продовжує залишатися об’єктом регулярних нападок з боку противників зміни системи державного управління.
Як не парадоксально, найбільш наполегливий опір процесу перетворення Української держави на парламентсько-президентську республіку чинять ті, хто ще зовсім нещодавно щосили критикував колишню «авторитарну систему», при якій влада ніби була не лише нескінченно далекою від народу, але й повністю безконтрольною.
Власне кажучи, боротьба з такою кричущою несправедливістю стала одним із головних гасел, за допомогою яких ці борці з «проклятим режимом» проривалися на владні вершини. Щоб, потрапивши туди, весь світ насильства зруйнувати, а на його уламках звести царство свободи й демократії. Одним з етапів цього героїчного походу стала історичної ваги подія, що мала місце 8 грудня 2004 року. Цього дня Верховна Рада України переважною більшістю голосів (402 депутати) проголосувала за прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» — той самий законопроект №4180, що ознаменував собою початок нового етапу української державності. А саме — життя країни в реаліях парламентсько-президентської республіки, яка відповідає всім світовим демократичним стандартам. Коли виконавча влада формується обраним народом парламентом, тобто — визначається за участю народу, контролюється ним і несе перед виборцями всю повноту відповідальності.
Цілком можливо, що цей законопроект не був ідеальним. Але оскільки на дворі вирувала нетерпляча революція, а закон про політреформу приймався в пакеті з Законом України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року», займатися його вдосконаленням ніхто не збирався.
Крім того, очевидно вожді революційних мас, підбадьорені рішенням Верховного Суду анулювати результати другого туру президентських виборів, увірували, що й надалі зможуть з легкістю неймовірною використовувати судову машину собі на користь. І тому прийнятий сьогодні через велику потребу незручний закон можна буде завтра ж скасувати. А може, сподівалися, що «команді переможців» вдасться так змінити життя в країні на краще, що вдячне населення навіть думати забуде про будь-які зміни.
Дискусія про можливості визнання змін в Основному Законі України неконституційними, що розпочалася практично одразу після їхнього прийняття, не лише не вщухала після набуття чинності політреформи, а навпаки, регулярно поновлюється.
І як уже було зазначено вище, все частіше про свій намір «пустити під укіс» політреформу заявляють ті політики, які при кожній зручній нагоді не забувають згадати про свою прихильність демократичним цінностям та ідеалам. А певні політичні сили, на словах виступаючи за баланс повноважень інститутів влади, оголошують боротьбу з політичною реформою (саме покликаної забезпечити цей баланс) ледь чи не програмним завданням. Останній сплеск такої активності трапився 11 листопада, коли делегати другого етапу III з’їзду партії «Народний союз «Наша Україна» ухвалили рішення «Про вдосконалення конституційної реформи в Україні».
«Удосконалення», варто визнати, делегати уявляють вельми своєрідно. Народним депутатам — членам партії — вони доручили внести подання до Конституційного Суду з метою визнання Закону України «Про внесення змін до Конституції» від 8 грудня 2004 року таким, що прийнятий із порушенням конституційної процедури його розгляду й ухвалення.
Якщо не кривити душею й відкинути обтічні формулювання, мета, якої вони домагаються, проста й зрозуміла — відмінити конституційні зміни, повернувши все в первинний стан. Відновивши, таким чином, ту саму авторитарну систему, з якою всього лише кілька років тому вони так відважно билися, не шкодуючи життя й голосових зв’язок.
При цьому делегатів, які ностальгують по славному минулому, не зупиняє навіть той факт, що 4 серпня 2006 року Верховною Радою був ухвалений Закон «Про внесення зміни до розділу IV «Заключні й перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», що визначає межі юрисдикції Конституційного Суду під час розгляду конституційних змін.
Того ж дня цей закон був підписаний Президентом України. І, таким чином, на день сьогоднішній він є чинним й обов’язковим для виконання всіма без виключення громадянами України. У тому числі як народними депутатами, так і учасниками всіляких з’їздів, конференцій і симпозіумів. Але, ймовірно, ініціатори «вдосконалення» керувалися під час прийняття рішення не вітчизняною законодавчою базою, а витягами з нещодавнього інтерв’ю судді Федерального суду США Богдана Футея, в якому той поділився з читачами одного з вітчизняних видань своїм баченням долі й перспектив конституційної реформи. Очевидно, справжнім бальзамом для душі стало для них відверте бажання американського судді українського походження піддати сумніву правомірність та юридичну обґрунтованість змін до Конституції України, якому помітно поступається правова аргументація.
Зокрема, він заявив про те, що перед прийняттям конституційних змін їх мав би розглянути Конституційний Суд — чого, на його думку, не сталося. Крім того, пан Футей зазначив, що в жовтні 2005 року Конституційний Суд ухвалив рішення, згідно з яким зміна політичної системи в державі (в цьому випадку перехід від президентсько- парламентської до парламентсько-президентської) повинна ухвалюватися на референдумі.
Ну й висновок, на підставі вищевикладеного, був зроблений відповідний: реформа приймалася з порушенням конституційних норм. А тому було б непогано Конституційному Суду якщо й не відмінити її, то хоча б «правильно розтлумачити» окремі положення. «Удосконалити», одним словом. Причин не погодитися з вельмишановним зарубіжним експертом і не менш шановними делегатами є кілька. По-перше, законодавчі зміни, прийняті парламентом грудня 2004-го, вже стали нормами чинної Конституції. І ні стаття 150 Конституції України, ні стаття 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», які визначають повноваження Конституційного Суду, не передбачають можливості розгляду цим судом (а тим більше — яким-небудь іншим) питання про конституційність норм самої Конституції України.
Не випадково, ще на стадії підготовки законопроекту про внесення конституційних змін він надсилався Верховною Радою до Конституційного Суду для отримання висновку не з приводу конституційності всіх його положень, а відносно його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції.
Тобто для роз’яснення: чи не передбачають запропоновані зміни скасування або обмеження прав і свобод людини та громадянина? І чи не направлені ці зміни на ліквідацію незалежності або порушення територіальної цілісності України? А також — чи не змінювалися раніше ці ж положення, оскільки Верховна Рада протягом терміну своїх повноважень не може двічі міняти одні й ті ж самі конституційні положення.
До речі, внесенню змін до Конституції присвячений її окремий XIII розділ. А це свідчить про те, що закон про внесення змін до неї істотно відрізняється від інших законодавчих актів, порядок прийняття яких парламентом визначається статтями 91, 93 і 94 Конституції України.
Конституційний Суд, цілком відповідно до встановленого Конституцією порядку, розглянув цей законопроект, і у своїх висновках від 16 березня 2004 року і 12 жовтня 2004 року визнав практично всі його положення такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України.
Тому міркування про те, що ці положення незаконні або не відповідають статтям 157 і 158 Конституції, в правовому плані виглядають як мінімум абсурдно. Створюється враження, що автори планів з «удосконалення», а також їхні порадники, намагаються ігнорувати той очевидний факт, що досягнути бажаного результату, дотримавшись при цьому всіх необхідних правових вимог, вони просто не зможуть. Якщо перефразувати одного нетлінного у всіх значеннях революційного вождя, то з погляду законності політреформа — це всерйоз і надовго.
Ілюзорною також є й озвучена останнім часом ідея про те, що Основний Закон України можна змінити без участі парламенту — просто шляхом референдуму. З цього приводу Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 27 березня 2000 року й 5 жовтня 2005-го визначив, що внесення змін до Конституції України можливе лише в порядку, передбаченому її розділом ХIII. Тобто, або безпосередньо парламентом, або за його обов’язковою участю, коли при зміні I, III або ХIII розділів Конституції рішення Верховної Ради затверджується референдумом.
Не менш сумнівною в значенні правових перспектив можна вважати й переконаність прихильників руйнування Конституції України (серед яких, як недивно, є й правознавці) в тому, що визнання неконституційними змін до Конституції автоматично спричиняє поновлення виключених або змінених положень Конституції, прийнятої 28 червня 1996 року.
Такі уявлення про зміни в законодавстві взагалі не витримують жодної критики. В українській правовій системі відсутній механізм автоматичного поновлення правових норм, які раніше були чинними, замість тих, які визнані нечинними. Що цілком логічно й виправдано — якби трапилося таке, то вся правова база України опинилася б у стані повного хаосу. Якщо ж Конституційний Суд, не маючи жодних правових підстав, а керуючись іншими мотивами, ухвалить рішення про неконституційність відповідних положень Конституції, відбудеться наступне. Ці положення, у відповідності зі статтею 152 Конституції України, втрачають силу від дня прийняття рішення про їхню неконституційність. Що, у свою чергу, спричинить появу «дір» у Конституції. І насамперед — у частині, що стосується повноважень Президента України й Верховної Ради. «Залатати» ці «діри» можна буде лише шляхом внесення парламентом нових змін до Конституції України в порядку, передбаченому її ХIII розділом. Практично ж подібна ситуація загрожує виникненням гострого політичного конфлікту з непередбачуваними наслідками.
У зв’язку з цим хотілося б нагадати любителям вуличної демократії й сумнівних експериментів у правовому полі, що Конституція — не просто головний Закон, який має найвищу юридичну силу. Це — своєрідний суспільний договір, в якому узгоджені політичні й економічні інтереси практично всіх верств і соціальних груп суспільства.
І намагатися вільно змінювати умови цього договору, розхитувати основи державного устрою заради задоволення власних амбіцій і запитів — неправильно. І недалекоглядно. Це — слизький шлях, який веде в бік, прямо протилежний тому, де на Україну чекає гідне місце в співтоваристві цивілізованих, демократичних держав.
