З наближенням виборів загострюється конкуренція не лише ідей і особистостей, але й політичних технологій, а отже і політтехнологів. Досвід попередніх виборчих кампаній свідчить: боротьба за ринок між вітчизняними та зарубіжними, в тому числі й російськими, фахівцями буде жорсткою. Тим більше, що в перманентному диспуті про рівень професіоналізму «своїх» і «чужих» розставлені ще далеко не всі крапки над «і». Підтвердження тому — заочна дискусія сторін, яка, на думку «Дня», зацікавить наших досвідчених читачів. Ми готові продовжити обговорення даної, досить цікавої, на наш погляд, теми.
Наприкінці квітня — відразу після Великодня і перед святом нечистої сили вночі на Лисій горі — у Москві відбувся захід, на який, як метелики на вогонь, повинні були б, по суті, злетітися всі українські політологи, «пикороби», технологи, соціологи й інші «- ологи», які копирсаються на ниві наук про суспільство і державу: відбувся Третій Всеросійський конгрес політологів «Вибори в Росії та російський вибір». Серед організаторів дійства значилися Російська асоціація політичної науки, Наукова рада з проблем політології РАН, Інститут наукової інформації з суспільних наук РАН, видавництво «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), журнал «Полис», Інститут «Открытое общество» і багато хто ще.
Крім росіян, включаючи майже всіх «зірок» і «метрів», на конгресі було чимало людей із країн СНД і «далекого» зарубіжжя. У програмці було заявлено чотири людини з України (з майже тисячі учасників!), але виявити сліди навіть цих чотирьох автору так і не вдалося.
РОСІЯ: НАПЕРЕДОДНІ «ОСТАННІХ» ВИБОРІВ
У Радянському Союзі не існувало сфери публічної політики, тому всі нинішні політологи, політпсихологи, геополітики прийшли у політичну науку з інших наук — історії, філософії, соціології, психології, з юриспруденції й економічних наук, із географії, військової стратегії і навіть із філології. Можливо, це й добре, бо породжує різноманітність інтерпретацій політичної дійсності.
Однією з головних тем обговорення на конгресі стала тема моделювання найближчого політичного майбутнього Росії. На думку багатьох російських політологів і політтехнологів, вибори до Державної Думи Федеральних Зборів РФ, які відбудуться наприкінці нинішнього року, будуть мало не останніми «справжніми» російськими парламентськими виборами — виборами у повному розумінні цього слова: з реальними альтернативами, iз системою багатопартійності, яка бiльш-менш працює, із застосуванням політтехнологій тощо. На наступних виборах до Держдуми, які повинні відбутися наприкінці 2007 року, поріг проходження для партій і виборчих блоків становитиме вже не 5%, як нині, а 7%.
Узагалі, нинішня російська політична ситуація пов’язана із занепадом партій як таких: розвиваються «олігархічні», «медійні» і «мережеві» партії, які є вже не суб’єктами політики, а її інструментами, і будують їх не знизу, а зверху. Очевидно, не випадково, за нещодавніми опитуваннями Фонду громадської думки, 50% росіян вважають, що політичні партії у Росії не потрібні взагалі і що від них одна тільки шкода (навпаки вважають 25% населення), 49% вважають, що президент не повинен пов’язуватися з жодною із партій.
«SOCIAL SCIENCE»: КРИЗА ПОЯСНЮВАНОСТІ
За великим рахунком, уся сучасна «social science» — наука про суспільство як така, що складається з соціології, економічної теорії і власне політології, — знаходиться у глибокій кризі. Причому, якщо в Україні ця криза «нижчого» рівня, — вона спричинена відсутністю політологічних шкіл, недорозвиненістю інститутів та інституцій недостатньою кількістю грамотних фахівців — то криза західної суспільної науки принципово іншого походження — вона від неможливості пояснити все різноманіття процесів, що відбуваються у світі, за «лекалами» класичних наукових підходів, вироблених у XIX — на початку XX століття.
Така наука здатна описати класичне західноєвропейське або американське буржуазне суспільство, у якому власність, влада, мораль, релігія, а також власне громадянське суспільство відділені одне від одного і є самодостатніми сферами буття. Але, скажімо, в ісламському суспільстві релігія і політика невіддільні одна від одної, в комуністичному і посткомуністичному — влада і власність — це щось на кшталт сіамських близнюків, які не піддаються розчленуванню навіть хірургічним шляхом. Не випадково і Державна Дума, і Верховна Рада вже занадто схожі на елітні бізнес-клуби.
Більшість західних робіт про Росію страждають на ідеологічну однобічність: дослідники констатують розбіжність російської моделі розвитку з «класичною» (тобто західноєвропейською буржуазною), з чого з’являється висновок про російську «відсталість» і «нецивілізованість». Тоді як російська наука про державу, суспільство і політику тим і цікава, що, непогано засвоївши західноєвропейські і американські підходи й інтерпретаційний багаж, змогла вийти на новий рівень розуміння політичної реальності як такої. Створених упродовж останнього десятиріччя російськими вченими «лекал» уже цілком достатньо, щоб описати «некласичну», ускладнену модель політичного розвитку. Звичайно ж, подібний досвід був би вельми доречний і для опису української політичної дійсності.
Слід також відзначити, що політологія не є наукою у традиційному значенні — як, скажімо, історія чи географія. Політологія — це міждисциплінарна комплексна наукова галузь, що вивчає феномен влади у всіх його виявах, що об’єднує за предметом вивчення політичну соціологію, соціальну філософію, політичну антропологію, історію, політичну географію тощо і що використовує їхню методологію і категоріальні апарати.
П’ЯТЬ ПРИЧИН, З ЯКИХ УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТОЛОГИ МОРАЛЬНО ЗОБОВ’ЯЗАНІ ЇЗДИТИ НА РОСІЙСЬКІ КОНГРЕСИ
По-перше, вони повинні робити це для підтримки іміджу України, української науки й усього українського: в Росії існує явний дефіцит інформації про сусідню країну взагалі, а також про українську політику, політологію тощо. Крім того, серед українських політологів є кілька людей, кілька книжок, кілька проектів і кілька розробок, які становлять справжній науковий інтерес — у тому числі й для російських колег.
По-друге, краще з розумним втратити, ніж із відносно розумним знайти: подобається комусь це чи ні, але від російських колег можна навчитися багато чого корисного і розумного. В Україні у принципі відсутні деякі напрями соціальної науки, з багатьох дисциплін просто немає наукових шкіл — наприклад, немає традицій концептуального вивчення політичної і соціальної філософії, елітології, немає української геополітичної і геостратегічної шкіл, про геоекономіку або, скажімо, дискурс-аналіз узагалі не йдеться. Про речі, що виходять за рамки позитивістської науки, — наприклад, про метафізику влади, краще навіть і не згадувати!
По-третє, російська традиція імперського державного будівництва сформувала активний, суб’єктний принцип ставлення до політики, який, у свою чергу, породив стратегічне мислення, стратегічне планування тощо. Дефіцит стратегічного ставлення до життя може вважатися однією з головних проблем українського політичного простору. Зрозуміло, що рівень розвитку політології якщо прямо і не залежить від рівня політичної впливовості держави на міжнародній арені, то принаймні між цими двома чинниками є деяка відповідність.
По-четверте, краще, коли загальний інформаційний простір пострадянських країн існує на рівні науки, «високої» культури і «просунутих» книжок, а не на рівні творчості Наташі Корольової, Бориса Мойсеєва і Фрідріха Незнанського. Саме українець Володимир Вернадський вигадав концепцію ноосфери — загальнолюдського простору розумних ідей. Крім того, на Україні підростає молоде покоління, багато представників якого жодного разу не були в Росії, у самій Росії — аналогічна ситуація.
Зрештою, по-п’яте, провести самим захід на тисячу запрошених — справа досить клопітка і невигідна. Іноді корисніше бути гостем, ніж господарем. Навіть у Росії подібний конгрес відбувається з перервою в три роки, та й то лише втретє.
Узагалі ж одна з причин відставання української політичної академічної науки в тому, що багато її розробників пішли і не повернулися —у прикладну область політичних технологій. Більшість російських колег навпаки —намагаються максимально поєднати суто академічний підхід до аналізу політичного процесу і прикладні політтехнологічні завдання, що, як правило, дає позитивні результати. Крім того, в Україні ніяк не утвориться конкурентний ринок політтехнологій, суб’єкти якого були б максимально незалежними від замовника. Навряд чи йде на користь і відсутність у політологів чіткої спеціалізації: мало не кожний з них готовий називатися одночасно і соціологом, і іміджмейкером, і PR-ником, і елітологом, і фахівцем з ідеологій, і навіть геополітиком. Ні в Росії, ні на Заході заявляти про себе подібним чином ніхто, як правило, не ризикує, побоюючись за власну репутацію.
Відіграє роль і відсутність в Україні безперервної державної традиції, і відсутність розуміння своєї історичної місії, і відсутність уявлення про «політичне» як самодостатнього суб’єкта, і несформульованість власного надзавдання, і суто утилітарне розуміння політики — як інструмента збагачення.
Доводиться з жалем констатувати, що українська академічна політична наука, якщо її брати не за «піковими», а за «середніми» виявами, помітно відстає від російської. І головна причина — у її прикладному характері та порівняно більшій ангажованості.
Інакше кажучи, перед політологією як наукою стоїть чимало актуальних завдань. І головне завдання аж ніяк не в тому, як «розвести» багатого дядька-«олігарха», недовірливих американських грантодавцiв чи «лохуватого» політика, який вважає себе «українським Путіним». Головне — у тому, як Україні знайти свій справжній шлях історичного розвитку, як вписатися, не втративши обличчя, в складну систему міжнародних відносин, як стати господинею свого сьогодення і свого майбутнього.
