З високих трибун раз у раз лунає теза про необхідність формувати державну політику відповідно до інтересыв економіки. Це, звичайно, свідчить про зростання чутливості влади до впливів знизу: електорат важко переконати в перевагах голодного, але цілеспрямованого існування. Та чи є реалістичним це гасло й чи не завдасть шкоди його практичне втілення?
Державний механізм справді має працювати на забезпечення економічних інтересів країни, виборюючи зовнішні ринки й протеґуючи національному виробництву. Зрештою, все, що йде на користь економіці, корисно для країни в цілому. Проте якщо державні органи почнуть визначати, що в інтересах, а що не в інтересах економіки, як убезпечити державний апарат від боротьби різних лобістських груп? А найголовніше, економічні інтереси змінюються набагато швидше за внутрішньо- та зовнішньополітичні пріоритети, тобто те, що зветься національними інтересами.
Ті, хто будь що домагаються "збереження економічних зв'язків", що склалися на цей час, слабують на короткозорість. Структурні зміни в динамічній сучасній економіці, хоч би яких витрат вони потребували тепер, означають майбутні прибутки. Ще зовсім недавно промисловість східноєвропейських країн здебільшого орієнтувалася на ринок колишнього СРСР. Нині країни СНД є для неї постачальниками сировини та місцем збуту неконкурентоздатних на Заході товарів. Якби ці постсоціалістичні країни "зациклилися" на збереженні усталених зв'язків, якби їхнім урядам забракло політичної волі переступити через тимчасові економічні труднощі й привести економіку у відповідність з національними інтересами, вони й досі не здолали б того жалюгідного стану, в якому перебували наприкінці 80-х - на початку 90-х років і який можна зіставити з теперішнім станом української економіки. Послідовним рухом на Захід ці країни забезпечили собі ґарантії стабільного існування. Порівняно з іншими країнами Європи колишні соціалістичні (за винятком, звичайно, країн СНД) розвиваються найдинамічніше. Наприклад, приріст внутрішнього валового продукту Польщі 1996 року сягнув 5,2%, що сумірне з показниками розвитку азійських "тигрів".
Українські речники ідеї первинності економіки обстоюють миттєві вигоди перед довгостроковими, мотивуючи це "перехідним періодом", загальною кризою тощо. Результати такої стратегії - продаж більшої частини Чорноморського флоту за борги, оренда Росією Севастополя - крім безпосередніх збитків, позбавляють нашу державу необхідної маневровості на міжнародній арені. За такої політики Україні ще не раз доведеться брати в борг, розплачуючися територією. І пояснюється це не особливостями "перехідного періоду" (зрештою, будь-який момент в історії - це перехід від минулого до майбутнього). Просто українська бюрократія ладна торгувати будь чим, аби подовжити своє перебування на посадах.
Умовою будь-якої успішної діяльності завжди було вміння чекати, терпіти, але в слушний час діяти рішуче. Можна зрозуміти споживацькі заклики пересічного громадянина. Зрештою, вони доводять, що для нього неприродно мислити "глобальними категоріями". (Проте і він погодиться терпіти, якщо бачитиме, що його держава росте і розвивається, а не деґрадує. Не слід недооцінювати й вплив нечисельної, зате стійкої до негараздів національної зорієнтованої частини українського населення.) Але дивно чути ті самі ідеї (і на тому ж доказовому рівні) від державного діяча.
Будь-яка держава, що хоче зберегти життєздатність, мусить планувати свою політику з урахуванням довгострокових інтересів. Власне, таке стратегічне довгострокове планування і є її головним призначенням. Сподіватися, що ці питання вирішить за нас хтось інший (великі держави, міжнародні організації тощо), не випадає. В усі часи державною мудрістю звалася здатність нехтувати дрібними тимчасовими вигодами заради здобуття стратегічних переваг у майбутньому. Безліч прикладів давньої та сучасної історії свідчать на користь необхідності максимально можливої мобілізації зусиль і коштів для досягнення довгострокових цілей. Росія витрачає великі гроші на утримання військ у пострадянській Середній Азії та на завоювання симпатій місцевого керівництва. Для російського бюджету це великий тягар. Проте росіяни вважають за необхідне робити саме так, оскільки обвал у Середній Азії остаточно поставив би хрест на Росії як на великій державі й на всіх перевагах, пов'язаних із цим статусом - у тому числі економічних. І навпаки, нехтування довгостроковим плануванням заради миттєвих переваг призводить до тяжких наслідків: досить згадати, як 1938 року британський уряд Чемберлена під тиском промисловців, зацікавлених у стабільній торгівлі з Німеччиною, пішов на розчленування Чехо-Словаччини, заохотивши таким чином фашистську Німеччину до нових загарбань і, зрештою, до розв'язання світової війни.
Здійснення послідовної національної політики як органічного поєднання економічних, геополітичних, демографічних, культурних, економічних та інших інтересів дасть Україні набагато більше, ніж дотримання вузько тлумачених "економічних", що фактично є забезпеченням інтересів окремих успішно лобійованих галузей промисловості. Необхідність економічного обґрунтування політичних рішень не суперечить, а навпаки, підсилює потребу в довгостроковому плануванні у сфері саме політичній. Лише дієва, орієнтована на національні інтереси політика уряду здатна вберегти національний бізнес від конкуренції з боку потужніших іноземних капіталів. Успішна зовнішня політика поряд із геополітичними вигодами неодмінно тягне за собою й економічні переваги для національної промисловості, зокрема здобуття нових ринків збуту та сировини.
