Чому нами керує зграя ідіотів, ні до чого не придатних, які неспроможні навіть організувати звичайну випивку в дешевому шинку? Як же ці ідіоти спромоглися сісти нам на шию? Л.Пітер, Р.Халл «Принцип Пітера» Мислення багатьох наших парламентаріїв, по-моєму, перебуває десь на рівні початку минулого століття. У декого у голові — просто порожнеча. Інтриги, чвари, боротьба за владу... Ніби діти грають у війну: всі хочуть бути генералами, і лише найменший хлопчик стає солдатом. Станіслав Лем «Глупота як рушійна сила історії»
Торiк побачило світ 2-ге видання нашого спільно написаного з Володимиром Кузьменком футурологічного дослідження «На порозі Надцивілізації». В ньому ми дали таке визначення поняття розуму: «Розум — це система, яка не тільки сама адаптується до зовнішнього середовища, але й адаптує зовнішнє середовище до своїх потреб».
Однак подальший прискіпливий аналіз ситуації в світі, в державах, що виникли на території колишнього СРСР, в Україні, зокрема, примусив засумніватись у вичерпності даного твердження. Справді, кількість зла на планеті, як і кількість дурнів, які його породжують, не зменшується. Постає закономірне питання: чи не існує між цими явищами прямо пропорційного зв'язку?
З історії відомо, що в епоху радикальних змін, у перехідні періоди різко збільшується число різноманітних аферистів, авантюристів, пройдисвітів, усіляких дурнів, котрі потрапляють у владні структури, відтак починають адаптовувати зовнішнє середовище до своїх потреб. Коли при владі розумний злочинець — це одне, коли дурень — справа зовсім інша.
«З дурнем складніше. Він суспільний продукт... — саме такий висновок робить знаменитий італійський письменник і вчений Умберто Еко в своєму романі «Маятник Фуко». — На дурнів великий попит, особливо у світському товаристві... Дурний — найпідступніший з усіх типів. Дурня впізнають з першого погляду... Дуже складно розпізнати глупака. Глупак може навіть одержати Нобелівську премію... Глупота оточує нас зусебіч... Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися».
1494 року у швейцарському місті Базелі побачила світ сатирична поема німецького вченого Себастіяна Бранта «Корабель дурнів», в якій він зумів спорядити й відіслати судно з дурнями з усього світу в країну Наррагонію-Дурляндію. Згодом з'являється «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Оперування дурнів» Ганса Сакса, «Закляття дурнів» і «Луг дурнів» Томаса Мурнера... 1962 року побачив світ «Корабель блазнів» Кетрін Елен Портер. Воювали з дурнями і Григорій Сковорода та Іван Котляревський...
Отже випливає однозначний висновок: в усі часи дурнів не бракувало. Кожен iз нас у своєму житті мав справу з дурнями, цими мутантами гомо сапієнса, але далеко не завжди уголос відсилав їх за адресою. Можливо, через те, що Біблія застерігає: той, хто скаже на брата свого «дурний», підпадає геєні огненній.
Слово «дурень» і справді вкрай образливе. «Дурень — розумово обмежена, тупа людина», — читаємо у «Словнику української мови». Але ж ці люди живуть з нами, багато хто з них займав і продовжує займати відповідальні пости, творити політику. Свого часу навіть вождь світового пролетаріату намагався протистояти «розвалу і безрукості цілковитій», «нашій проклятій бюрократичній машині», «безсоромному істинно совєтському нехлюйству», а в господарських листах був змушений писати: «Надсилаю Вам зразок нашої поганої тяганини і тупоумства. А це — кращі наші люди...»
Багато чого, звичайно, можна списати на час епохальних змін, переломних етапів. Але тотальний розквіт «обломовщини», неохайності, неакуратності, аморальності, хабарництва, дурисвітства й глупоти в нинішній Україні не може не приголомшувати. Бо за всіма цими термінами — люди. Конкретні люди. Коли глупота дрімає десь на рівні підсвідомості обивателя, то цей факт нікого не страшить. Біда тоді, коли ніким і нічим не стримувана агресивна дурість виявляється у вчинках людей, котрі можуть впливати на хід історії. Дурень і невіглас у побуті — це ще півбіди: спілкування з ним коштує лише зіпсованого настрою. Вчені, приміром, знаючи про існування цього різновиду гомо сапієнса, в усіх складних технологіях і конструкціях обов'язково ставлять запобіжну систему, своєрідний «захист від дурнів».
У політиці проблема людської глупоти значно складніша. Тут дурість дуже легко може перейти в зраду національних інтересів. Дехто з можновладців може навіть спеціально «клеїти дурня», аби приховати свої істинні наміри.
Крім КПУ, ще чотири десятки партій, що з'явилися на політичній мапі України, переконані, що саме вони володіють монополією на істину. Як це не парадоксально, але люди, котрі ще зовсім недавно за мірками історії самі боролися проти тоталітаризму, починають сповідувати такі ж волюнтаристичні методи у гонитві за владою. Звідки у людей, котрі ще зовсім недавно були соратниками і друзями у боротьбі проти більшовизму, стільки ненависті й злості?.. Може, розгадка криється у характері людському? Ніцше ж бо стверджував, що головне — не інтелект, а характер.
Мимоволі постає питання: чи такий вже непомильний народ у виборі найдостойніших, кращих із кращих з багатомільйонного загалу? Либонь, що ні. Бо спостерігаючи за дійствами у залі засідань Верховної Ради, не раз приходиш до висновку, що Георгій Делієв міг би без суттєвих переробок використати відеоматеріал про роботу українського парламенту як основу сценарію для своїх «Масок-шоу».
Коли популісти й демагоги різних мастей починають апелювати до абстрактного розуму народу, то в пам'яті моїй мимоволі зринають обличчя колишніх компартійних лідерів СССР, обличчя нинішніх лідерів України, Білорусі та Росії... Обличчя людини — це ж бо віддзеркалення (як правило безпомильне) душі її. І на те, як мовиться, нема ради. Варто лише поглянути на обличчя народних обранців у залі засідань Верховної Ради та проаналізувати дії депутатів, власників цих облич, щоб зайвий раз переконатися у справедливості цієї своєрідної житейської аксіоми. Чому ж народ так часто ігнорує свій багатовіковий досвід і довіряється, покладається на власників таких несимпатичних, безбарвних, злих, самовпевнених, нахабних, самозакоханих, тупих облич, наївно вірить їхнім декларативним обіцянкам?
Та тому, що поняття «народ» — це звичайнісінька фікція. Народ — це насамперед біологічна популяція. Причому популяція неоднорідна — гетерогенна (гомогенними, однорідними бувають лише мікроби). Це вкрай диференційована маса: за вподобаннями політичними, культурними. Отож вона доволі легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці.
Психологічне підґрунтя цього безперечного факту чудово описав Анатоль Франс в «Острові пінгвінів»: «Звичайно, в те, що Піро справді вкрав вісімдесят тисяч в'язок сіна, всі повірили зразу, не завагавшись ні на хвилину. Сумнівів щодо цього не було, бо про цю справу ніхто нічого не знав, а для сумніву потрібні підстави: адже сумніватися безпідставно неможливо, безпідставно можна тільки вірити. Не сумнівалися й тому, що всю історію без кінця переказували, а для широкого загалу повторення рівнозначне доведенню. Не сумнівалися ще й тому, що всім хотілося, щоб Піро був винен, а чого хочеться, в те й віриться; і, нарешті, тому, що здатність до сумніву трапляється не часто: дуже мало людей носить у собі зародки такої здатності, та й ті зародки не розвиваються, коли їх не плекати. Це здатність незвичайна, витончена, філософська, аморальна, надприродна, потворна, підступна, шкідлива для людей і для власності, ворожа політиці урядів і добробутові країн, згубна для людства і для богів, ненависна і небу, й землі. Пінгвінська юрба не відала сумнівів; вона повірила, що Піро винний, і ця віра зразу стала одною з найбільших національних святинь, одною з головних заповідей патріотизму... Сімсот родичів Піро не могли спростувати доказів обвинувачення, бо не могли про них дізнатись, а дізнатися про них вони не могли, бо їх не існувало. Провина Піро була незаперечна, бо й заперечувати не було чого. І тому Греток, мов справжній митець, із цілком законною гордістю сказав якось генералові Пантеру: «Ця справа — шедевр: її зроблено з нічого».
Читаючи ці рядки одного з класиків французької літератури мимоволі порівнюєш їх з нинішньою дійсністю і приходиш до висновку, цю Анатоль Франс геніально підмітив стиль мислення людської маси, яка гордо іменує себе народом. Досить лише згадати так звану «справу Звягільського», «справу Коваля», «справу Лазаренка»... До речі, з якогось часу образ Павла Івановича щез з екранів телевізорів, не згадують його в газетних публікаціях, у радіопередачах. Чого б це раптом?
«Росія починає зловживати своєю глупотою», — констатував свого часу Отто фон Бісмарк. Це зауваження «залізного канцлера» нині можна віднести і до України. Підтверджень цьому — предостатньо.
Що ж робити? Створювати для дурнів й дурисвітів спеціальні резервації, куди скеровувати їх після відповідного тестування? Або спорядити, приміром, гігантський космічний корабель й відіслати їх усіх iз планети Земля в якусь іншу Галактику... Про таке можна лише мріяти. Тим часом напрошуються деякі висновки.
Аксіома перша: дурні завжди були, є і будуть.
Аксіома друга: дурні існували, існують і будуть існувати скрізь.
Аксіома третя: перемогти дурня неможливо; його можна лише нейтралізувати, поставивши в дурне становище.
Аксіома четверта: кожне суспільство повинне знаходити соціальну компенсацію дурням.
Суспільство, яке ігнорує перші чотири аксіоми, — приречене.
Чи приречена Україна?
31 жовтня 1999 року ми отримаємо відповідь на це риторичне питання. Подальша доля України в значній мірі залежатиме від того, якого президента оберемо. А вибір зробити не так уже й складно: варто лише уважно придивитися до облич претендентів на найвищу державну посаду, адже обличчя — це дзеркало душі. Чи не так?
P.S. Після минулих президентських виборів неподалік фірми «Молдвино» (це при в'їзді до Львова з боку Дублян) на стіні будинку з'явився напис великими літерами: «Ганьба тому, хто голосував за Льоньку Голубкова». Досить довго цей більш ніж промовистий напис потішав львів'ян і гостей міста. Якогось дня гасло щезло. Але навряд чи було це пов'язано з припиненням московської телевізійної реклами, в якій брав участь харизматичний Льоня...
