Час непомітно та невідворотно віддаляє від нас трагічний день 11 вересня. Новини продовжують уточнювати цифри загиблих... І раптом згадую, як вперше познайомилася з американцями.
Це було більше двадцяти років тому, коли ми з чоловіком приїхали за запрошенням американської корпорації на промислову виставку в Москву. Виставка до обіду працювала для запрошених фахівців, а після обіду — для всіх бажаючих. Я увійшла у майже пустий павільйон, переступила межу, що відділяла робочу зону від зони відпочинку, і опинилася в іншому світі. Справа була не в тому, що там безкоштовно пригощали якимись напоями і бутербродами, яких я ніколи раніше не пробувала, а у тому, що люди, які працювали там, справили на мене дивне та обтяжливе враження. Вони здалися мені роботами, що вивчають позапланетну цивілізацію. Їхнi стандартні усмішки не могли приховати цікавості, настороженості та страшного нерозуміння того світу, в якому вони опинилися. Тоді я це пояснила собі відмінністю наших систем. Але яким було моє здивування, коли в наші дні, зустрівшись з американцями після стількох років, я зрозуміла, що глибина прірви нерозуміння не поменшала, а навпаки, зросла.
Вони продовжують нас катастрофічно не розуміти. І вже тепер не тільки нас, вихідців iз СРСР, але й арабів з ісламом, європейців з євро, японців з автомобільною промисловістю, китайців з високою народжуваністю; африканців, які вимирають від голоду, росіян з Чечнею. Та й багатьох інших також. Спілкуючись з незрозумілим світом, вони роблять над собою надлюдське зусилля, але воно не приводить до результату. Спілкування не відбувається. Те, що генерує Америка, — це деякий абсолютно односторонній шум, у якому вона готова чути тільки себе. Будь-яке зусилля в напрямі взаєморозуміння починає руйнувати її стереотипи, цінності та саму систему комунікації. Це настільки очевидно, що вже не хвилює й не роздратовує. Тепер уже більша частина світу дивиться на них, як на інопланетян, і слабий вогник надії на краще не гасне лише тому, що деякі американці починають це розуміти, і в їхнiх очах можна зустріти не тільки здивування, але й тривогу через це.
Проте, хоч як би ми всі ставилися сьогодні до США, не можна забувати, що американську державу неможливо розбомбити. Тому що як будь- який, створений людиною політичний витвір, вiн існує тільки у віртуальному просторі нашої свідомості. І хоч що б там говорили політики, але літаки падали не на оплот демократії, не на наймогутнішу державу світу, і не на серце цивілізації. Вони падали на жінок і чоловіків, старих та дітей з різним кольором шкіри, різного віросповідання та соціального становища. Які це були люди, що ми знаємо про них? Та нічого, крім головного — ще кілька днів тому вони існували. За що ж вони заплатили такою страшною і передчасною смертю? Загалом, за те, що у той момент вони були американцями. Адже США — цей не тільки їхнiй інтелектуальний витвір. Весь світ створював імідж цієї країни, брав участь у формуванні міфу про глобальну перевагу якоїсь невеликої частини людства, що проживає в рамках умовних міфічних координат на карті Всесвiту. Творили всі, а заплатили найбільш успішні.
Щось у цьому страшне та міфічне. Стан «дежавю» не покидає. Напевно, тому, що сьогодні всі розуміють абсолютну неминучість того, що сталося. Цю трагедію було не просто передбачено стародавнiм пророком. Її було пояснено та обґрунтовано самими американцями, що зняли фільм «Краса по-американськи», у якому смерть стала результатом абсолютного нерозуміння всіма всіх, і зійшла на Олімп мистецтва, увінчана вінцем краси і досконалості. В одній iз фінальних сцен фільму юнак із цікавістю та захопленням дивився, як густа і тепла кров стікала по красивому столу на підлогу, а мій син, дивлячись на це, сказав, що краса по-американськи — це смерть. Жахливо навіть собі зiзнатися у тому, що з таким же захопленням ми дивилися на літаки, що врізаються в будівлі. І тільки кадри, які відобразили людей, якi падали з величезної висоти, примушували зіщулюватися від передчуття справжньої, а не кіношної смерті. Я потім щодня шукала у новинах кадри, які примусили б здригнутися світ від жахливості скоєного. Але, на жаль, їх поки ніхто не показав. Красиві вибухи, красиве руйнування, ідеальні зйомки та неживі руїни, що насаджують у свідомості людей думку про те, що якщо смерть може бути красивою, то чому б їй не бути навколо нас у такій кількості.
І замах на демократію разом з цивілізацією тут зовсім ні при чому. Та й американські дешеві бойовики також. Тому що протистояння на планеті ніколи не міняло своєї якості. Воно усього лише декларувало розбiжнiсть якихось матеріальних інтересів між сходом та заходом, північчю і півднем, гримуючи суть справжнього протистояння між людьми, які сповідають різні духовні та етичні цінності. Точкою відліку в цьому протистоянні завжди була сама людина. Вона або життя кожної істоти цінила, як вищу цінність, і на цьому будувала всі свої життєві принципи. Або вважала, що тільки її особисте власне життя має значення. Ці дві різні концепції формують зону нерозуміння, яку неможливо подолати. Тому при зіткненні двох людей, держав чи віросповідань, які існують у локальних рамках власних ілюзій, смерть неминуча. І винні у ній всі ми.
Після трагедії арабський світ інтенсивно почав захищати іслам та проповідувати його цінності. Я не сумніваюся в тому, що ця релігія, як і всі інші у світі, миролюбна і не приймає вбивства та самогубств. Але коли посріблений сивиною дід, відповідаючи на запитання журналіста, говорить, що Америка не має права на існування, я розумію, що для нього, його дітей і онуків існують два світи, у яких живуть люди і нелюди. Люди — це прихильники ісламу, що вже вироджується у кастові течії, а не-люди — це всі інші, які живуть на Землі. На них вже не поширюються ні права на життя, на своє розуміння Бога, на Божі заповіді. А якщо не поширюються, то можна громити могили, висаджувати ресторани, з криками «ура!» святкувати трагедію, яка водночас забрала тисячі життів ні в чому не повинних людей. І вони це святкують, немовби демонструючи рівень трансформації власної свідомості у щось надлюдське, культивуючи у розумах і душах лозунг варварів середньовіччя, суть якого у тому, що мета виправдовує засоби.
Та й американці недалеко від них пішли. Вони б’ють вітрини магазинів, погрожують арабам розправою, записуються в армію месників, безпрецедентними заходами безпеки намагаються захистити себе від ворога, не розуміючи, що ворог не де-небудь, а всередині самої Америки, у серцях людей, не здатних зрозуміти ні себе, ні навколишній світ. Справа навіть не у тому, що зрозуміти і пробачити таке варварство важко. Саме прощення не вирішує проблеми. Тому що не дає відповіді на головне питання: чому і навіщо потрібно прощати. Але ж треба. Хоч би для того, щоб, рятуючи життя, виграти час і, не створюючи нових ілюзій, подивитися на себе очима третього світу. Усвідомити власну суть, зрозуміти власні помилки і визнати, що роль авангарду світової цивілізації відповідальна. Вона не увінчана ліцензією на істину і правоту у всьому, не допускає байдужості до вмираючих з голоду людей, не дозволяє прикривати свою некомпетентність чужими життями. Але сьогодні, за фактом, велика частина рекомендацій провідних фінансових інститутів світу завдає непоправного збитку бідним країнам і ставить їх у рабську залежність від США. Америка не прагне до рівноправної конкуренції у бізнесі і, захищаючи інтереси власних фінансових промислових груп, знищує будь-які передумови для встановлення справедливого економічного порядку. У такій ситуації жодні заходи безпеки не спрацюють. По- перше, тому що убити людину можна пальцем, поглядом, будь-яким предметом, який перебуває під рукою. А по-друге, терор як форма вбивства ставить всі види технічних засобів ведіння війни поза потребами суспільства. Ні системи протиракетної оборони, ні танки, ні бомби, ні детектори брехні не в змозі нікого захистити. Хоч якою була б досконалою техніка, людина більш досконала і може використати її і для життя, і для смерті однаково. Трапилося те, чому дуже важко вигадати назву. У ході історії технічний рівень розвитку нашої цивілізації випередив духовний розвиток людства. Ця страшна невідповідність з кожним роком буде забирати тисячі життів і породжувати мільйони проблем. Все сталося цілком природно. Звалилися інформаційні бар’єри, знищивши можливість локально існувати у рамках власного світогляду. Ми зіткнулися лицем до лиця один з одним і не зрозуміли, що ж сталося. Хто ті люди, які не так пишуть, не у те вірять, не так живуть? Цей переляк за власний світ, за власну культуру, за уклад життя, що складався віками, викликав зворотну хвилю заперечення та відторгнення всього і вся.
Якщо ми зрозуміємо всю відповідальність і значущість цього моменту у нашій історії, то зуміємо пристосуватися до нової ситуації, зможемо з позиції власної культури пізнати чужу і, головне, прийняти її такою, якою вона є, надавши людині можливість самій обрати собі точку відліку у власному розвитку. Не заради пізнання та прийняття, а для того, щоб співіснувати разом на основі загальних цінностей, головною з яких є сама людина.
Небезпека, що сьогодні постала перед людством в особі Третьої світової війни, що насувається, не міф і не ілюзія. Але хоч як би розгорталися події, боротьба цивілізацій пройде не через кордони держав, а через душі людей. І життя переможе у цій війні тільки у тому разi, якщо ми перестанемо милуватися смертю, пізнаємо її справжнє обличчя і зрозуміємо, що вона завжди і неминуче вбиває вбивцю, роблячи це непомітно, тихо, назавжди трансформуючи його духовну енергію в щось надлюдське.
