Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Крига скресла?

«Департизація» по-губернаторськи розколе Україну на 27 бізнес-зон
25 жовтня, 2000 - 00:00


По мірі наближення парламентської камп анії-2002 нинішній стан української багатопартійності дедалі більше зміщується до епіцентру політичних дискусій. Очевидно, тут зав’язані інтереси і лідерів партійного ринку, і центральної владної тріади (парламент — Кабмін — адміністрація Президента) і безпосередніх розпорядників адміністративного ресурсу — губернаторів. Останні, вже цілком «нагулявши» політичну вагу, дедалі активніше вимагають, з одного боку, формалізації свого впливу, а з іншого — гарантій від коливань партійного клімату в Києві. Скоріше всього, в найближчому майбутньому перші сюжетні лінії цієї теми висвітяться в боротьбі навколо створення коаліцій-2002 та різних правових і політико-технологічних формувань майбутнього парламенту. «День», публікуючи два погляди на дану проблему, збирається продовжити полеміку з цього приводу.


Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології


З старанністю, що заслуговує кращого застосування, Голови обласних адміністрацій (в просторіччі — «губернатори областей») взялися опановувати крісло голови обласної ради. П’ять (або вже шість?) облрад: Львівську, Донецьку, Одеську, Миколаївську, Черкаську і, здається, вже Херсонську очолюють губернатори. Поганий приклад заразливий, а гарний — заразливий подвійно. Особливо, якщо прокуратура вдає, що не читала Конституцію України, де недвозначно заборонено поєднання цих посад.

Для того, щоб поставити цю модну пошесть в поточний політичний контекст, нагадаємо, що губернатори не мають наміру обмежувати себе двома кріслами. Вони активно готуються оволодіти ще одним — третім — кріслом сенатора у верхній палаті парламенту. Головний (на їх думку — вбивчий) аргумент, який вони використовують у цій боротьбі за третє крісло — необхідність захисту «регіональних інтересів». Але, дозвольте спитати, які такі регіональні інтереси вони мають намір захищати, зібравшись всі разом у сенаті? Спільним регіональним інтересом є — по визначенню — інтерес державний, захищати який покликані органи державної влади в центрі та їх представники на місцях.

Очевидно, що їм дуже хочеться взяти участь у поділі бюджету й в призначенні Генерального прокурора. Право розподіляти трансферти з центру вниз — в міста і райони області — поки що їм вдалося відстояти, а через рік, того дивися — відберуть! Як, скажіть на милість, управляти «васалами», якщо у тебе відберуть право за рахунок бюджету заохочувати «правильних» і карати «неслухняних»?

А тут ще якісь партії під ногами плутаються! Мер «підлеглого» тобі міста — член впливової партії N. Ну що ти з ним зробиш — у нього партійний «дах» у Києві, його так просто «не вишикуєш». Що ж роблять Голови обладміністрацій? Вони всі разом (!) підписують колективний лист Президенту з проханням заборонити партійність своїх «підлеглих» (уявіть, що пішло б за подібним листом голів виконкомів в ЦК отак років 15 тому, коли дійсно «департизація» була б прогресивним кроком, адже тоді була одна партія, яка і керувала і контролювала себе).

Характерно, що, підписуючи колективний лист з проханням про департизацію сьогодні, губернатори абсолютно не збентежені тим фактом, що право бути членом партії гарантовано всім громадянам країни Конституцією. Ось вам і спільний інтерес губернаторів — раз і назавжди покінчити з будь-якою тінню неслухняності у ввірених їхнім турботам територіях! А заодно позбутися спроб організованого суспільного контролю своєї діяльності.

А боротися, між іншим, є за що. Сьогодні через обласні центри проходить основний потік фінансових ресурсів країни, і левову їх частку контролюють губернатори. Оволодівши кріслом голови обласної ради, вони повністю позбуваються контролю «знизу» над їх витрачанням. А після того, як вони сядуть й у крісло сенатора, губернатори отримають можливість не тільки відкоректувати на свою користь частку державних фінансових ресурсів, але і позбудуться можливого контролю «зверху», призначаючи бажаного собі Генерального прокурора. І тоді будь-які спроби Києва «навести порядок», закріпити «вертикаль влади» закінчаться повною невдачею.

І ще одне. Встановлення єдиних правил гри на ринку і гарантування державою жорсткого порядку дотримання цих правил (законів), є сьогодні ледве чи не головною задачею держкерівництва, без розв’язання якої ми ніколи не виберемося з перманентної кризи. У цих обставинах посилення губернаторів — особливо небезпечна річ, здатна привести в глухий кут і почату адміністративну і мляво поточну економічну реформи.

Природним підсумком такого розвитку стане фрагментація економічного простору країни на 27 ізольованих один від одного Вільних (для близьких губернатору бізнес-груп) Економічних Зон. Причому в кожній з них повний контроль над виконавчою, законодавчою, а також судовою владою виявиться в одних губернаторських руках. Приїхали!

Один з основоположних принципів організації влади в правовій демократичній державі — принцип розділення влади. Суспільство зацікавлене в тому, щоб влада не зосереджувалась в одних руках, щоб на кожну владу можна було знайти хоч якусь управу.

Тому нинішні дії й пропозиції губернаторів з поєднання посад, розширення своїх владних функцій, збільшення ступеня залежності від них керівників нижнього рівня являють собою небезпечну тенденцію. По суті вони руйнують основи демократичної державності. А з точки зору формальної — поєднання посад суперечить як духу Конституції, який вимагає розділення влади, так і її букві — яка прямо забороняє поєднання посад голови адміністрації і голови облради.

Дозволю собі невеликий відступ від теми. Я ніяк не можу звикнути до коментарів деяких моїх колег-політологів, що оцінюють нашу політичну реальність як рух у бік авторитаризму або навіть поліцейської держави. Так і хочеться сказати: так Бог з Вами, добродії, тобто товариші! Якби ми рухалися в цю сторону… було б, ой, як не погано.

Не поспішайте зараховувати мене в «гурток любителів Піночета». Дочитайте, будь ласка, до кінця.

Боюся, що наші вчені-політологи розуміють «авторитаризм» як похідне від «авторитарний стиль керівництва» (пригадуєте КПССовський жаргон?), а до поліцейських ставляться погано з визначення. Насправді, авторитаризм — одна з форм правової держави. Як, проте, і термін «поліцейська держава» аж ніяк не передбачає торжества свавілля, навпаки, швидше — жорстке наслідування встановленого порядку (закону) і невідворотність покарання за відступ від нього.

По моєму глибокому переконанню, для переважної більшості жителів нашої країни рух до будь- якої з цивілізованих форм правової держави був би благом, навіть, якщо це було б рухом у бік авторитаризму. На жаль, правовий нігілізм залишається найхарактернішою рисою нашого життя на всіх її рівнях. Але чого можна чекати від пересічного громадянина, якщо керівники регіонів прилюдно ігнорують Основний Закон?

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології
Газета: 
Рубрика: