Соціалістичний табір недаремно так називався: життя в ньому і за матеріальним рівнем, і за брутальністю реальної (не декларативної) моралі мало чим відрізнялося від життя за колючим дротом. Хоч у кримінальній "зоні", хоч на "волі" людина була піщинкою, нездатною на опір сваволі "авторитетів".
Романтичне піднесення демократизації багатьом навіяло певність: от тільки вирвемося на волю, й тут таки без особливих зусиль побудуємо собі нове прекрасне життя зовсім за іншими, справедливими законами. Очевидно, не випадково тогочасна публіцистика так завзято ганила "примітивного" й "неглибокого" російського мислителя ХIХ століття Олександра Ґерцена, який застерігав: "Не можна звільнювати людину ззовні більше, ніж вона вільна внутрішньо".
Підсумки звільнення підбили два державних діячі, український і російський: "Маємо те, що маємо" і "Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди". А що ж сталося? Вирвавшись із лабет соціалістичного табору, найметкіші з пострадянських людей заходилися вибудовувати структури з таким відверто кримінальним забарвленням, повелися так "круто", що колишні часи видалися ледь не райськими. Дуже швидко криміналізація у тих чи інших формах охопила все суспільство. Експерти стверджують, що понад 60% української економіки перебуває в "тіні", - отже, це так чи інакше зачіпає більшість українського населення.
Тому, замість звинувачувати Міжнародний валютний фонд чи "перефарбованих комуністів", треба шукати глибинніших пояснень. Не претендуючи на всеохопність висновків щодо причин загальної криміналізації пострадянського простору, поговорімо про дію принаймні одного чинника - культури.
Як формувалася вона впродовж останніх століть на теренах Російської імперії, яка стала потім ядром "соціалістичного табору"? Крім професійної культури, що її творив тонкий прошарок освічених людей, переважно дворян, та народної - витвору величезної маси селянства й нечисленного міщанства, російська культура мала ще два складники: військово-мілітарний (Росія завжди мала найбільшу в Європі армію, та й економіка великою мірою підпорядковувалася потребам війни) та кримінальний. Феномен Сибіру, через тюрми й каторги якого проходило безліч людей, ще потребує дослідження, але, не боючися помилки, можна сказати: питома вага кримінального складника в російській культурі на кінець ХIХ століття була далеко більшою, ніж у європейських державах.
На той момент у розвиток культури Російської імперії втрутився революційний рух. Намагаючись його придушити, уряд відправляв до тюрем, на каторгу та заслання інтеліґентів-революціонерів - і там відбулося злучення кримінального світу з інтелектуалами, здатними творити професійну культуру. Професійні революціонери (передусім з найактивніших і найпопулярніших партій більшовиків й есерів) дуже швидко взяли на озброєння суто кримінальні методи боротьби з режимом і суто кримінальні гасла, ефективні для аґітації серед мас, що також зазнавали впливу кримінальної культури. Маси охоче відгукувалися на заклики на кшталт знаменитого Ленінового "Грабуй награбоване!" - отож партія більшовиков, побудована, за оцінками деяких істориків та політологів, за взірцем організованих кримінальних структур, захопила владу цілком закономірно.
За більшовицького правління криміналізація суспільства та культури розгорнулася небаченими темпами. ҐУЛАҐівська система в тоталітарній державі стала однією з найважливіших частин економіки, й усі - зеки, їхні охоронці, керівництво репресивних органів й численні "вільнонаймані", засланці й депортовані (інколи - цілі народи) опинилися в річищі кримінальної культури. Повністю підпорядкувавши собі фольклорну й масову культуру, вона просякла навіть і "високу", професійну. Цілковито криміналізованим виявився у Радянському Союзі і мілітаризм: досить згадати суто "паханські" методи керування військовиками маршала Жукова чи сумнозвісну "дідівщину". А в цивільному житті криміналізація культури породила феномен "блатного" середовища, яке живе начебто в межах закону, але взорує на цінності й ідеали кримінального світу. Поезія, проза, естрада ще у 20-х роках, а особливо починаючи від середини 50-х, несе на собі виразний відбиток захоплення блатним середовищем, естетизації його. Та що там поезія - слово "громадянин" перетворилося на винятковий елемент спілкування між репресивними органами й звинуваченими. У такій ситуації владні верхи не могли не поводити себе так, як їм і належало: вони крали, або, користуючись евфемізмами радянської доби, "брали".
Але зберігся, ба, навіть розвинувся й мілітарний складик культури. Комплекс "обложеної фортеці соціалізму" культивувався в СРСР від початку його існування. При цьому мілітаризм, хоч як парадоксально, був одним із запобіжників проти повсюдного панування кримінального культурного типу, оскільки вимагав дотримання певного етикету (хоча б зовнішнього), керувався бодай якимись правилами честі. Мілітарна культура якраз і створила на Заході імідж радянської людини як загадкової, вольової, замкненої в собі (згадаймо бодай Шварценеггерового Івана Данко у фільмі "Червона спека"). Водночас чим далі, тим більше мілітаризм уособлював щось найненависніше і для "блатного", і для інтеліґента: людина у формі була ворожою (з різних, звісно, причин) їм обом. Отож, очевидно, не випадково склалося так, що у перебудовчий час найпершою мішенню атаки став мілітарний компонент культури - чи то у вигляді командно-адміністративної системи, чи то в особі військово-промислового комплексу. Такий ідеологічний наступ на мілітаризм був цілком виправданим, але призвів він до несподіваних результатів.
Коли почалася перебудова, а потім розпався СРСР, кримінальна культура нікуди не поділася. Ба більше: вона цілковито заполонила простори СНД, оскільки загальноцивілізаційні гальмівні чинники (наприклад, релігія) були надто слабкими, вони втратили за радянський час опертя на традиції, а цінності модерних національних (у європейському сенсі) культур, у тому числі й російської, формувалися надто повільно. Тому цілком зрозуміло, що люди, що зросли під впливом цінностей естетизованої блатної та кримінальної культури й узяли з неї сенси свого життя, просто-таки не можуть не красти, не зневажати інтелектуалів, не намагатися обійти закони, зрештою, не підтримувати ту культуру, яка є їм близькою та рідною. Тому банкіри України можуть спонсорувати ґастролі московської групи "Лєсоповал" ("Воруй, воруй, Россия..." - лунає в найпрестижнішому концертному залі Києва) і шкодують грошей на розвиток справді професійної, "високої", елітарної культури. Тому книгарні завалено низькопробними кримінальними романами, тому й надалі в Москві точитимуться кримінальні розборки у найвищих ешелонах влади, а на наших теренах "Беркут" із жорстокістю "шестьорок" виконуватиме накази лупцювати жінок та священиків. Тому норми міжособистісних узаємин, як то кажуть, інтимної сфери, визначатиме пісенька: "мамы, папы, прячьте девок, мы идем любовь искать".
Економічні відносини в найголовнішому бараці колишнього "табору" також виявилися кримінальними. Цінності й норми культури діють у всіх сферах людського життя; панують у свідомості й підсвідомості, правлять за своєрідні віхи-дороговкази на шляху в майбутнє. Тому, щоб подолати загальну криміналізацію суспільства, замало змінити систему оподаткування, трансформувати правову сферу, співпрацювати з Інтерполом у полюванні на знаних міжнародних ґанґстерів. Оскільки кримінальністю вражено тип культури, що сформувався в межах багатосотлітньої імперії на наших теренах, один із головних чинників виходу з цієї страхітливої ситуації полягає в зміні типу культури, тобто системи цінностей та ідеалів, що є близькими індивіду, а відтак - поступовому очищенню самих людей. Звичайно, жодним урядовим декретом (та ще й коли більшість урядовців, усвідомлюють вони те чи ні, зросла саме на напівкримінальній культурі) цього не зробиш. Але є шлях - тривалий, поступовий шлях розвитку національної культури. Культури кожного народу на теренах екс-СРСР. Це стане порятунком і для властиво російської культури і для щиро української.
Проте тут не допоможе ніякий революційний порив. Бруно Бательгейм, відомий західний психолог, котрий пройшов і досвід життя "на волі" за умов торжества нацизму, і нацистський табір смерті, стверджує: для того, щоб протистояти злочинній системі, треба передусім щодня, регулярно робити прості людські дії. Читати газету. Ввічливо розмовляти з товаришами. Працювати. Думати. Відпочивати, відкинувши надокучливі думки про "тих негідників". Тобто створювати навколо себе певну оазу свободи, намагатися спертися на зовсім інші традиції, відмінні від панівних. Це не достатня, але необхідна умова змін.
Як не крути, зміни можливі лише "згори". Ні, йдеться не про владу. Мова про ті суспільні групи, котрі претендують на звання "національної еліти". Саме в них народжуються у сучасному (не табірному) світі тенденції, які потім поширюються на все суспільство. Кайдани ми таки втратили; тепер питання в тому, чи здобудемо (точніше, вибудуємо) внутрішню свободу, про яку говорив Ґерцен. Із суто теоретичного погляду її вибудувати можна -але практично це, можливо, потребуватиме десятків і десятків років.
