Влітку 1987 року Москву приголомшили масові протести кримських татар, які з’їхалися до столиці з Узбекистану. Апофеозом акції стали багатоденні безперервні демонстрації на Красній площі. «Масовість і відвертість протестів цілого народу перед очима всього світу примусили кремлівську владу публічно визнати існування кримськотатарської проблеми в СРСР і почати переговори з представниками Національного руху кримських татар, — розповів кореспонденту «Дня» заступник голови меджлісу Рефат Чубаров. — Це була велика перемога Національного руху. Безпрецедентні акції стали об’єктом уваги всієї світової спільноти, центральною темою світових ЗМІ. Ці акції істотно сприяли зростанню та активізації демократичного руху в СРСР, що й привело через кілька років до ліквідації тоталітарного комуністичного режиму й демонтажу радянської імперії...». Внаслідок акцій протесту, публікації у самвидаві звернення кримських татар до Михайла Горбачова, 27 липня 1987 року представників Національного руху прийняв голова Президії Верховної Ради СРСР Андрій Громико.
«ХХ З’ЇЗД ПОДАРУВАВ НАМ НАДІЮ НА ПОВЕРНЕННЯ»
— Потрібно зазначити, що до того часу Національний рух кримських татар у СРСР мав уже понад 30-річний досвід боротьби з тоталітарним режимом, — розповідає ветеран національного руху Айше Сейтмуратова, яка в той час вела хроніку цієї боротьби на радіо «Свобода». — Ще на XX з’їзді КПРС було заявлено, що виселення цілих народів — це політика геноциду, народовбивства. У закритій доповіді Микита Хрущов зазначав: «Не тільки марксист-ленінець, але й просто жодна розсудлива людина не зрозуміє, як можна звинуватити в зрадницькій діяльності цілі народи, включаючи жінок, дітей, людей похилого віку, комуністів і комсомольців; як можна застосовувати проти них масові репресії, прирікати їх на біди й страждання...»
Тому після XX з’їзду багато репресованих народів були реабілітовані, відновлені у всіх своїх національних правах. Однак не щодо кримськотатарського народу. Через два місяці після XX з’їзду партії був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року за підписом голови Ворошилова й секретаря Пегова, помічений грифом «без опублікування в друку», де було сказано: «Зняття обмеження з указаних осіб і членів їхніх сімей не зумовлює повернення їхнього майна, конфіскованого під час виселення, вони не мають права повертатися в місця, звідки були виселені». Таким чином, виселення, пограбування, фізичне й духовне знищення кримськотатарського народу в 1944 році було узаконене й новими керівниками радянської держави. Публічне визнання XX з’їздом незаконності виселення народів, обіцянка ЦК КПРС слідувати курсу ленінської національної політики, а з іншої боку антиконституційний указ від 1956 року — все це стимулювало зародження народного руху за національну рівноправність у СРСР. Починаючи з 1957 року, кримські татари неодноразово зверталися до керівників партії та уряду з проханням розглянути та вирішити кримськотатарське національне питання — повернути кримських татар на батьківщину, у Крим і відновити державність Криму. У Москву були відправлені численні делегації кримських татар у складі людей шановних у народі й заслужених. Першими посланцями кримських татар у Москву були найстаріші члени КПРС, учасники війни й партизанського руху, Герої Радянського Союзу, колишні члени уряду Кримської АРСР, письменники та вчені. Серед них були: двічі Герой Радянського Союзу Аметхан Султан, після війни льотчик-випробувач, який загинув під час випробування літака в лютому 1971 року; Мустафа Селімов — комісар Північного з’єднання партизан Криму; Велі Муртазаєв — учасник й інвалід війни; Бекір Османов — прославлений розвідник партизанського руху в Криму; Шаміль Алядін — письменник.
Делегації кримських татар місяцями сиділи в Москві, домагаючись прийому в Хрущова, розповідає Айше Сейтмуратова. На адресу ЦК КПРС у 1957 році був направлений лист, завірений чотирнадцятьма тисячами підписів кримських татар. У 1958 році потік листів і телеграм на ім’я ЦК КПРС збільшується; 17 березня 1958 року Мікоян приймає представників народу й запевняє їх, що кримськотатарське питання вирішується, й він особисто доповість про все Хрущову. На цьому ж прийомі кримські татари вручили Мікояну лист за підписом 16 тисяч кримських татар. Відповіддю на ці листи й результатом прийому на вищому рівні стали репресії проти комуністів, які побували в Москві. Їх виключають із партії, позбавляють роботи.
Але для передачі листа кримських татар XXIII з’їзду КПРС в Москву кримськотатарський народ направляє двічі Героя Радянського Союзу Аметхана Султана, Героя Радянського Союзу Узеіра Абдураманова, Героя Радянського Союзу Сеітнафе Сейтвелієва, генерала з міста Одеси Ісмаїла Булатова, полковника з Ашхабада Іззедіна Саферова та інших — всього 65 осіб.
Починаючи з 1964 року національний рух організував постійне представництво кримських татар у Москві. Кожний представник народу мав мандат, скріплений підписами кримських татар. І, незважаючи на це, «ходоки» від народу постійно зазнавали гоніння й репресій. Нерідко влада арештовувала, віддавала під суд, била й насильно видворяла їх із Москви. Однак кримськотатарський народ продовжує вимагати розв’язання національного питання.
У заяві кримських татар у 1984 році на ім’я Політбюро ЦК КПРС зазначалося: «Тисячам кримськотатарських сімей, що повертаються, починаючи з 1967 року, у Крим із надією на працевлаштування й прописку, чинилися й чиняться всілякі перешкоди. Їм відмовляють у прописці навіть у куплених на свої заощадження будинках. Вони постійно перебувають під загрозою вигнання з купленого будинку, віддання під суд за «порушення паспортного режиму».
Так, із 10 по 11 жовтня 1961 року в Ташкенті проходив перший судовий процес проти кримських татар — Енвера Сеферова й Шевкета Абдурахманова. Їх обвинувачували в порушенні статей 60-ї, частина 1-а і 64-ї КК Узбецької РСР, тобто в антирадянській пропаганді та агітації і в розпалюванні національної ворожнечі. Суд над Сеферовим і Абдурахмановим був закритим. Справа Сеферова і Абдурахманова розглядалася колегією Ташкентського обласного суду під головуванням судді Сергєєва за участю прокурора Наумової. У вироку суду зазначено: «Сеферов Енвер, використовуючи національні почуття татар, склав, розмножив і сам особисто через інших розповсюджував антирадянські документи, зміст яких був спрямований на підрив і ослаблення радянської влади й проти заходів, що проводяться урядом та партією. Протягом тривалого часу виготовлені ним документи направлялися на відомі йому адреси жителів міст Чирчика, Наманган, Фергана, Сухумі, і в листах до цих осіб він пропонував розповсюджувати ці антирадянські документи і серед інших татар. Таким чином, він здійснив злочин, передбачений статтею 60-ю частиною 1-ю КК Узбецької РСР.
Абдурахманов Шевкет у 1961 році був ознайомлений Сеферовим з антирадянськими документами, а потім отримав від нього сім примірників цих документів для поширення серед жителів міста Ленінабад. Чотири примірники він розповсюдив серед жителів Чирчика. Цим самим Абдурахманов здійснив злочин, передбачений частиною 1-ю статті 60-ї КК Узбецької РСР».
— У вироку не вказано, проти яких «заходів, що проводяться урядом і партією», виступали Сеферов і Абдурахманов, — говорила тоді на хвилях «Свободи» Айше Сейтмуратова. — А виступали вони проти вандалізму 1944 року, внаслідок якого кримськотатарський народ втратив 46,2% своєї чисельності, тобто, проти геноциду. Сеферов і Абдурахманов виступали проти ліквідації Кримської АРСР, проти знищення кримськотатарської культури й самобутності народу, проти ліквідації шкіл на рідній мові, проти насильної асиміляції кримських татар. Вони вимагали повернення кримськотатарського народу на батьківщину, у Крим. І за це Енвер Сеферов був засуджений до семи, а Шевкет Абдурахманов до п’яти років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Відбували свій термін Сеферов і Абдурахманов у мордовських таборах.
Другий великий процес проти кримських татар відбувся 10 серпня 1962 року в місті Ташкент й тривав чотири дні. Справа слухалася Верховним судом Узбецької РСР. Цього разу на лаву підсудних були посаджені Марат Омеров, 1937 року народження, який працював майстром на Ташкентському тракторозбиральному заводі, і Сеіт-Амза Умеров, 1939 року народження, студент другого курсу юридичного факультету Ташкентського університету. Обвинувачувалися Омеров і Умеров у порушенні статей 60-ї і 62-ї КК Узбецької РСР, тобто в антирадянській пропаганді та агітації, у створенні й керівництві антирадянською організацією «Союз кримськотатарської молоді».
Цей другий судовий процес, як і перший, був закритим, не допускалися навіть близькі родичі підсудних. Незважаючи на те що всі свідки, які виступали на суді, в один голос заявляли, що ніякої антирадянської організації не було, і що підсудні не були ніякими керівниками та організаторами, суд визнав Омерова і Умерова винними й засудив Омерова до чотирьох, а Сеіт- Амза Умерова до трьох років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Цього разу засудженим не були вручені навіть копії вироків. Відбували свій термін Марат Омеров і Сеіт-Амза Умеров у таборах Мордовії.
Але каральні заходи, всупереч очікуванням влади, викликали ще більшу політичну активізацію мас кримськотатарського народу. Збільшилася кількість звернень і протестів. І знову репресії.
6 вересня 1965 року були заарештовані троє активних учасників національного руху кримських татар у місті Бекабад — Хатідже Хайретдінова, 1924 року народження, Ескендер Джемілєв, 1937 року народження, викладач, і Рефат Сейдаметов, 1941 року народження, шофер. Вони були обвинувачені в порушенні статті 204-ї КК Узбецької РСР, тобто, у хуліганстві. Це «хуліганство» виявилося лише в тому, що вони стояли біля будівлі бекабадського міськкому партії разом з іншими кримськими татарами. Судили їх не в Бекабаді, а в Ташкенті, таємно від народу. Суд визнав Хатідже Хайретдінову, Ескендера Джемілєва й Рефата Сейдаметова винними в тому, що вони ніби підбурювали людей до безладдя, паралізували вуличний рух тощо. Хайретдінова була засуджена до шести місяців, а Джемілєв і Сейдаметов до одного року позбавлення волі кожного.
У травні 1966 року каральні органи черговою своєю жертвою обрали Мустафу Джемілєва — активного учасника національного руху кримських татар. У 1966 році його звинуватили в порушенні статті 70-ї, частина 1-а КК УзРСР, тобто, в ухиленні від призову до армії. Судовий процес відбувався в Ташкенті 12 травня 1966 року. Але всупереч усім законам, Джемілєв був визнаний винним за статтею 70-ю, частина 1-а і засуджений до півтора року позбавлення волі. Йому після того довелося відсидіти ще шість разів.
— Влітку 1966 року в Москві КДБ СРСР були заарештовані два представники кримськотатарського народу: Сервер Шамратов, студент другого курсу Ташкентського університету й Тимур Дагджі, журналіст, працівник радіомовлення УзРСР, — розповідає Айше Сейтмуратова. — А 14 жовтня 1966 року КДБ СРСР була заарештована і я. Утримували нас у Лефортовській в’язниці міста Москви. 19 — 20 травня 1967 року в московському міському суді відбувся наш судовий процес. Процес був секретним і закритим. Обвинуватили нас у порушенні статті 74-ї КК РСФРР, тобто, у розпалюванні національної ворожнечі. Позбавлення волі нам замінили умовним терміном — по три роки кожному...
Задля стримання натиску народу 21 липня 1967 року знову був організований прийом урядом представників кримських татар. Однак проблема знову не була вирішена. 5 вересня 1967 року знову був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». В ньому було зазначено: «Ці огульні обвинувачення щодо всіх громадян татарської національності, які проживали в Криму, повинні бути зняті, тим більше, що в трудове й політичне життя суспільства прийшло нове покоління людей». Одночасно цим самим Указом Президія Верховної Ради СРСР постановила: «Перше — відмінити відповідні рішення державних органів у частині, що містила огульні обвинувачення щодо громадян татарської національності, які проживали в Криму. Друге — відмітити, що татари, які раніше проживали в Криму, «укорінилися» на території Узбецької та інших союзних республік...»
«Тобто народ залишили на вічне заслання. Вся потужність державних органів була направлена проти повернення кримських татар. Почалися гоніння, виселення кримських татар за межі Криму. Такі явища, як ламання дверей, вікон, насильства, побиття або знесення законно куплених будинків — усе це свідчило про посилення репресій проти кримських татар, — розповідає Айше Сейтмуратова. — Сотні листів кримських татар надходили в Комітет із прав людини в ООН». Сім’я Кашок писала: «Ми повернулися на свою рідну землю, розраховуючи на те, що нарешті стали рівноправними громадянами СРСР. Але те, із чим ми зіткнулися в нашому Криму: відкрита ворожість, ненависть кримських керівників — переконали нас у тому, що указ радянського уряду був лише обманом громадської думки й ще одним знущанням над кримськими татарами. Найзухвалішим чином — замучивши, познущавшись — нас змусили покинути нашу батьківщину». А такі трагічні події в Криму, як самоспалення Муси Мамута на знак протесту проти гоніння кримських татар, тільки підкреслюють трагедію нашого народу. Погромні ж виселення з Криму кримськотатарських сімей взимку 1978 — 1979 років повністю розкрили фальш указу від 5 вересня 1967 року. Ці погромні виселення здійснювалися на підставі секретної постанови Ради Міністрів СРСР від 15 серпня 1978 року. Головна мета цієї політики — ліквідувати кримських татар як націю і здійснити лінію «Крим без кримських татар». Після Указу від 5 вересня 1967 року «Про необгрунтоване виселення» всього народу, Рєшат Джемілєв, Юрій Османов, Мамеді Чобанов, Сейдамет Меметов і багато інших були осуджені по два—три рази. Наприклад, сім’я Османова була вислена дев’ять разів, пенсіонерка Аджімелек Мустафаєва близько п’ятнадцяти років не могла прописатися у власному будинку. За ці роки вона неодноразово була заарештована, осуджена, пограбована й побита...
СУД — КАРАЛЬНИЙ ОРГАН РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
У 1967 році в Ташкенті з 28 листопада по 13 грудня проходив судовий процес над 12 представниками кримських татар. Проти них була відкрита кримінальна справа з обвинувачення в організації масового безладдя й опорі владі. У чому був їхній злочин? Двадцять представників кримських татар — учасники прийому в Кремлі, після повернення в Узбекистан звернулися в ЦК УзРСР із проханням надати приміщення для зустрічі з народом, щоб передати підсумки прийому. Чотири рази комуністи з кримських татар безрезультатно відвідували ЦК КП Узбекистану. 24 серпня до вищих органів Узбекистану були направлені делегації. Одночасно в письмовій формі ЦК КП Узбекистану був повідомлений, що в разі ненадання приміщень, люди скористаються статтею 124-ю Конституції УзРСР, що передбачає свободу зборів і мітингів, і зберуться для зустрічі зі своїми представниками на відкритому місці. Але знову урядові органи не дали позитивних відповідей.
27 серпня понад дві тисячі кримських татар зібралися в сквері Революції в центрі Ташкента. Сквер швидко був оточений моторизованими частинами міліції. Загони «охоронців порядку» накидалися на беззбройних мирних громадян; загони молодиків трохи стпрші середнього шкільного віку, одягнені в чорні сорочки (що вельми символічно), із завзяттям, гідним кращого застосування, викручували руки й затискали роти жінкам, які викрикували гнівні протести. Голосні свистки заглушали переляканий дитячий плач. Чини КДБ, об’їжджаючи й обходячи місця подій, вказували молодчикам і «охоронцям порядку», кого потрібно схопити й увести. У бойовій готовності стояли викликані солдати внутрішньої служби... Тисячі людей інших національностей, іноземні громадяни стали свідками найганебнішого акту розправи над ні в чому не винними людьми. Загалом було заарештовано 130 осіб, більшість з яких було звільнено через 15 діб. За в’язничними гратами було залишено 10 осіб і двох випущено під розписку. На цих 12 осіб було відкрито кримінальні справи. На лаві підсудних опинилися Арсен Альчиков, заступник начальника техвідділу тресту, раніше, у 1966 році, виключений із КПРС за активну участь у національному русі свого народу; Тамара Контуганська, дружина Арсена Альчикова, уродженка міста Євпаторії, яка працювала вчителькою; Джелял Челебієв, керівник групи інженерів; Зейтулла Ібрагимов, інженер; Усеїн Асанов, вантажник із міста Алмалик; Ельміра Абдулхакова, студентка Ташкентського інституту зв’язку; Наріман Кадиров, інженер; Паріх Асанов, який у в’язниці був сильно побитий, і після звільнення, проживши недовго, помер; Сейтхаліл Сейтаблаєв, електрозварник; Енвер Мустафаєв; Рєшат Джемілєв; Сайде Сулейманова, робітниця, мати трьох неповнолітніх дітей. Свідками на судовому процесі виступали кілька десятків солдат, міліціонерів і високопоставлених чиновників, які керували каральними операціями. Суд засудив підсудних до позбавлення волі на строк від одного до трьох років.
А в недільний день 21 квітня 1968 року своє національне свято весни «Дервіза» кримські татари міста Чирчика Узбецької РСР хотіли відсвяткувати масовими гуляннями й національними іграми. Опівдні, у самий розпал цього свята, на людей напали з гумовими палицями міліціонери й солдати, переодягнені в міліцейську форму. Було заарештовано близько 300 осіб. Арешти й обшуки в будинках кримських татар продовжувалися до 26 квітня. Більшість заарештованих були у відділеннях міліції побиті й засуджені на 15 діб за дрібне хуліганство». Проти десяти осіб було відкрито кримінальні справи з обвинувачення в опорі владі, організації масового безладдя, а проти тих, у кого під час квартирного обшуку були виявлені будь-які документи національного руху кримських татар, було відкрито кримінальні справи з обвинувачення в складанні й поширенні документів, що порочать радянський і державний суспільний устрій.
Айше Сейтімуратова розповідає: «На ташкентському судовому процесі в 1969 році один із підсудних, Роллан Кадиєв, у своїх свідченнях говорив: «Хотів би в двох словах розповісти про мого дядька Меджіта Кадиєва — колишнього учасника війни. За своє життя він був побитий тричі. Вперше білогвардійцями. Його били, щоб він розповів, куди пішли його брати-червоноармійці. Вдруге він був побитий німцями в концтаборі, коли він потрапив у полон під час відступу Червоної Армії із Севастополя. Втретє його били в місті Чирчик 21 квітня 1968 року, коли кримські татари влаштували національний фестиваль. У нього була виразка шлунка. Він щойно вийшов із лікарні після операцій, шви ще не загоїлися. Цього дня він проходив міським парком і потрапив під облаву солдат і міліції на святі кримських татар. Його тримали за руки й били ногами в живіт, потім два дні тримали в міліції. У справі є фотографія. Про все це він розповів, коли в травні 1968 року відвідав Самарканд. Він розповідав про побиття в Чирчиці й плакав. Я вперше бачив, як плачуть чоловіки...» У червні 1968 року в Ташкенті проходив судовий процес Енвера Меметова, Юрія Османова, Сабрі Османова й Сейдамета Меметова. Всі четверо обвинувачувалися в складанні документів, що порочать радянський лад. Щодо розгулу беззаконня в 1968 році, російські друзі кримських татар у своєму «Відкритому листі» писали: «В Узбекистані відбувається суд за судом. Судять кримських татар. За що судять їх? Будь-який документ, що містить інформацію про національний рух кримських татар — будь то проблемна або фактична сторона дій — розглядається владою як документ антирадянського змісту, ставиться в злочин укладачам, розповсюджувачам і зберігачам документа. І суд відбувається за судом, розправа за розправою. Так судять кримських татар. Нескінченне лицемірство, безмежний цинізм».
Восени 1968 року в Узбекистані починається нова хвиля арештів. На лаві підсудних опинилися представники кримськотатарського народу, які підписали «Траурну інформацію №69». «Перебуваючи в Москві, обвинувачені Байрамов, Барієв, Кадиєв, Аметова, Халілова та інші, крім відправлення наклепницьких документів у партійні та урядові інстанції, розсилали їх у великій кількості в громадські й державні організації, працівникам науки, культури й мистецтва, громадським діячам і приватним особам...», — зазначалося у вердикті суду.
Редакція газети «День» висловлює щиру вдячність ветерану Національного руху кримських татар Айше Сейтмуратовій за надання історичних матеріалів.
Закінчення в найближчому номері
