Рівно дев’ять десятиріч тому, в перших числах серпня 1914 року, народи Європи (та й усього світу) пережили страшну катастрофу. Амбіційні та недалекоглядні лідери держав Старого Світу, керуючись дуже далекими від об’єктивної реальності та від справжнього співвідношення сил розрахунками, які проте приємно лестили їхньому самолюбству, втягнули свої країни в небачену криваву м’ясорубку — світову війну, першу в історії. Ті, м’яко кажучи, «помилки» (якщо не сказати — злочини), які здійснили головні дійові особи драми 90- річної давності — імператори Німеччини, Росії й Австро-Угорщини Вільгельм II, Микола II та Франц-Йосиф, президент Франції Раймон Пуанкаре та його прем’єр-міністр Рене Вівіані, канцлер Німеччини Бетман-Гольвег, глава англійського уряду Асквіт та міністр закордонних справ Едвард Грей — ці «помилки» і нині мають бути грізним уроком для лідерів світових держав року 2004-го. Бо Перша світова війна не тільки забрала десятки мільйонів людських життів (що було небувалим потрясінням для Європи та світу), поламавши всю систему міжнародних відносин ХХ століття і небачено шокувавши народи. Вона не стала уроком для наступних поколінь політиків. І саме тому стала можливою Друга світова! Такою була кара історії...
Усіх названих — і неназваних — правителів держав об’єднувало в ті трагічні дні, мабуть, одне: вони вірили в те, що сила (насамперед) військова — це вирішальний, винятковий чинник у міжнародних відносинах. А в результаті державні діячі заблукали в політичному лабіринті — великій будівлі, що зводилася протягом десятиріч їхніми ж власними руками. Коротко нагадаємо основну канву подій. У 90-ті роки ХIХ століття і в першому десятиріччі століття ХХ в Європі склалися два протиборчі військово- політичні союзи: Антанта (Франція, Велика Британія та Росія) і Троїстий Союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія). Слід визнати, що обидва ці об’єднання аж ніяк не були миролюбними, кожне з них переслідувало свої, по суті, імперські цілі (до речі, зауважимо, що всі без винятку держави, що їх утворювали, були колоніальними!). І якщо врахувати взаємну (майже абсолютну) недовіру цих країн одна до одної, помножену на силову «манію величі», то чи варто дивуватися тому, з якою швидкістю держави, нехай навіть абсолютно незацікавлені, втягувалися в небачену бійню...
28 червня 1914 року в Сараєво, столиці Боснії і Герцеговини (тоді — складова частина Австро-Угорської імперії) сербський націоналіст Гаврило Принцип пострілом впритул убиває спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда. І негайно запрацювала зловісна «система союзів». Австро-Угорщина, за спиною якої стояла Німеччина, що дала 10 липня в особі імператора Вільгельма II повну «свободу рук» своєму союзнику Відню, висунула 23 липня жорсткий ультиматум Сербії, фактично вимагаючи, щоб та цілком відмовилася від свого суверенітету. Сербія, розраховуючи на міць свого союзника й заступника Росії, відхилила 26 липня найбільш образливі пункти ультиматуму. Хоча формальних підстав до збройного конфлікту відповідь Сербії не давала, 28 липня 1914 року 84-річний «батько народів», австрійський імператор Франц-Йосиф санкціонував оголошення війни цій невеликій балканській державі.
Подальші події негайно набули лавиноподібного, безповоротного характеру. Втрутилися союзники-«гіганти». 30 липня Росія, оголосивши загальну мобілізацію, заявила, що вважає себе фактично у стані війни з Австрією. У справу втрутилася Німеччина; 31 липня кайзер висунув Миколі II ультиматум, вимагаючи скасувати в найближчі 12 годин мобілізацію й «дати чіткі пояснення щодо цього». На цей ультиматум Росія відповіді так і не дала. Забувши про заповіт Бісмарка — Німеччина в жодному разі не повинна допускати війни на два фронти — Вільгельм II виступив у рейхстазі з довжелезною ура-патріотичною промовою («Нас змусили взяти в руки меч!») Проте, як зазначав тоді президент США Вільсон, «Європа — це купа мечів, складених так само обережно, як і картковий будиночок — не можна було витягнути один із них, не зачепивши інші».
О сьомій вечора 1 серпня 1914 року німецький посол у Петербурзі вручив російському міністру закордонних справ Сазонову ноту про оголошення війни. За спогадами самого Сазонова, він заявив послу у відповідь: «На вас упаде прокляття народів!» і почув гучну й пусту фразу (скільки разів у ХХ столітті, як і раніше, такими фразами маскували звичайний розбій!): «Ми захищаємо свою честь». Причому німецькому послу надіслали з Берліна два варіанти ноти залежно від відповіді Росії. У будь-якому разі Німеччина оголошувала війну. Від хвилювання посол Пурталес передав Сазонову одразу обидва варіанти...
Після того, як 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а наступного дня Велика Британія оголосила війну Німеччині, стало ясно — конфлікт буде всеєвропейським і всесвітнім. Але мало хто розумів, наскільки страшною, затяжною та кривавою виявиться ця війна. «Ви повернетеся додому ще до того, як з дерев впаде листя», — заявив кайзер на початку серпня солдатам, які вирушали на фронт. У свою чергу, в Петербурзі активно обговорювалося питання не про те, чи зможуть росіяни перемогти, а про те, скільки часу знадобиться для цієї перемоги — два чи три місяці. Справді, безмежна самовпевненість допомагає державним мужам «скидати з рахунків» обставини, вирішальні для подальшого ходу подій (урок, який незайвим буде засвоїти й сучасним самовпевненим політикам!) Світова війна тривала не 2—3 місяці, а понад чотири роки і забрала десятки мільйонів людських життів...
Але 90 років від початку найжорстокішої, донині небаченої світової бійні — це аж ніяк не просто одна з «чергових» дат, а суворе нагадування історії, що застерігає проти гри з вогнем війни. Причому деякі з уроків, які за бажання можна засвоїти з трагедії 1914-го, вельми й вельми актуальні для України у переддень президентських виборів. Бо одним із драматичних моментів, що об’єднують такі, здавалося б, абсолютно різні за своєю природою події, є, наприклад, масова маніпуляція суспільною свідомістю , що позбавляє особистість, громадянина можливості робити ясний, чітко продуманий етичний та політичний вибір, повною мірою розуміючи, що, власне, лежить на терезах історії. Так, переконуючи депутатів рейхстагу дати добро на німецьку окупацію Бельгії, канцлер Бетман- Гольвег вимовив рідкісну за своїм цинізмом фразу: « Наше вторгнення суперечить міжнародному праву, але зло — я кажу відверто, — яке ми робимо, буде перетворене на добро, щойно наші цілі будуть досягнуті ». Саме в такій тональності («необхідність не знає законів!») обробляли голови людей у воюючих країнах більшість газет. І ось часом складається враження, що подібне ставлення до права і законів характерне для деяких претендентів на найвищу державну посаду в Україні... Адже історія таку «повагу» до закону не прощає: повертаючись на 90 років назад, слід нагадати, що підсумком Першої світової війни став, зокрема, крах трьох наймогутніших імперій внаслідок революцій (Російської, Австро-Угорської та Німецької, канцлером якої був згаданий Бетман-Гольвег).
Так, як нарікав Вільгельм II, перебуваючи вже у вигнанні в Голландії (в листопаді 1918 року він був змушений зректися престолу): «якби хтось сказав мені заздалегідь, чим усе це закінчиться...». Адже «країни наполовину не воюють», як сказав тоді відомий французький дипломат, посол Камбон. Кайзеру залишалося лише запізніло шкодувати, що свого часу він висунув на високі державні посади таких людей, як Бетман-Гольвег або Ягов (міністр закордонних справ), наділених вельми середніми здібностями, натомість давніх знайомих монарха, приятелів ще зі студентських днів у Бонні. Ось такий підхід до формування «команди»...
Не можна не сказати, що всесвітня м’ясорубка 1914—1918 років залишила величезний та кривавий слід в історії України. Наші співвітчизники в Галичині та Наддніпрянській Україні безжалісною волею історії були поставлені по різні боки барикад. Але саме в ті роки ідея самостійної державності на рідній землі оволоділа сотнями тисяч людей, як на Заході (в «Україні Івана Франка»), так і на Сході (в «Україні Тараса Шевченка»). І нехай національна революція 1917—1921 років не досягла тоді мети — ідеали єдності нації від Луганська до Львова виявилися незнищенними.
