Коли в радянському контексті корупційні та тіньові економічні відносини були в основі своїй соціально раціональними стратегіями, орієнтованими на здоровий глузд та ринковий прибуток, то в умовах легального ринкового реформування системна корупція та клієнтизм перетворились на головну інституціональну перешкоду розвитку легальних ринкових відносин та громадянського суспільства в Україні
«Привіт від папіка!» — каже в рекламному ролику компанії мобільного зв’язку мажорний молодик двом служителям закону, які мали нещастя зупинити не того. Творці реклами модного молодіжного пакета мобільного зв’язку з дитячою документальною достовірністю говорять про те, що стає характерною рисою теперішнього українського суспільства. Сформована ще за радянських часів соціальна система «пап» та «папиків» із залученням в це родинне коло «братків» набула нового напівкримінального колориту в пострадянському сьогоденні. Розквіт жанру блатного шансону, нещодавня інформаційно-рекламна ейфорія та шалена популярність серед нашого глядача суворо-сентиментальної «Бригади» лише підтверджують ці спостереження. Йдеться не лише про кланово-підпорядковану бюрократію, що діє за принципами жорсткої ієрархічної залежності та особистісної лояльності до верхівки своїх членів (оцінки, що стають вже звичними), а й про формування «нового» ієрархічно-клієнтурного соціального порядку, що пронизує усе суспільство. І це — не публіцистичні афектації чи ідеологічна риторика. За даними комплексного репрезентативного моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, абсолютна більшість респондентів (42,7%), відповідаючи на питання про соціальні групи, які відіграють значну роль у житті українського суспільства, в минулому 2003 році (як, втім, і в попередніх, з 1994 року, опитуваннях) ставлять на перше місце за соціальним впливом «злочинний світ та мафію», тобто структуру, яка за італійською етимологією слова та принципами функціонування відтворює «родинно»-клієнтурний тип соціальних відносин. Водночас, з огляду на кричуще соціальне розшарування поміж «батьками» та підданими, а також брак соціальної солідарності в українському суспільстві язик якось не повертається сказати про те, що «всі ми живемо в одній великій родині». Важко помітити також особливий фінансовий внесок українських напіванонімних магнатів в такі сфери публічного (окрім футболу) блага, як освіта, охорона здоров’я та допомога малозабеспеченим. (Останню ініціативу — створення антиснідівського фонду Олени Франчук — можна лише вітати і побажати надалі робити такі кроки.)
Елементарною ланкою клієнтурної системи організації суспільного життя є ланцюжок вертикальної особистісної залежності «патрон — клієнт». З радянських часів клієнтурна організація суспільства, розвиток тих неформальних зв’язків та неконтрактних відносин, що відомі як «блат», є своєрідною реакцією суспільства на страшенну неповороткість та неефективність державної бюрократичної машини. Налагоджена цивілізована бюрократична машина зазвичай працює подібно до використаного ще класиком соціології Максом Вебером образу вправно функціонуючого механізму, або в більш сучасній інтерпретації — грошового автомату для води, газет, цигарок тощо. Споживач кидає в автомат гроші і отримує свій товар, не замислюючись над внутрішнім механізмом машини.
Інша ситуація відбувається в суспільствах подібних до колишнього комуністичного та й сьогоднішнього українського, в яких ця «машина» працює зі збоями або непередбачено. Люди, які все ж таки покладаються на державні інституції та формально встановлений порядок, нерідко опиняються серед соціальних невдах. І навпаки, аби бути успішними в такій ситуації, індивіди вимушені покладатись на неформальні, тіньові, клієнтурні зв’язки з «патронами», здатними вирішити будь-яку ситуацію «неформально». Тому така сфера економічного життя (та реагування на реальні потреби), як тіньова економіка, в колишньому СРСР були досить ефективними раціональними стратегіями виживання для багатьох громадян. Справді, мати «свого» лікаря, вчителя, сантехніка, професора в ВНЗ, столоначальника (а сьогодні ще й депутата) є справою не стільки престижу, скільки життєвою необхідністю.
Чому ж легалізація товарно-грошових відносин протягом більш ніж десятиріччя, чисельні декларації ринкової економіки (в якій люди за визначенням не залежні прохачі, а покупці та продавці товарів та послуг) не викорінили, а навпаки — зміцнили клієнтурно-ієрархічну систему суспільства? «Папіки» вже не обмежуються господарською діяльністю, вони активно пішли у політику та владу, конвертуючи свій матеріальний капітал в символічно-політичний або навпаки. Створюються ієрархічні кланові угруповання (місцеві, реґіональні, виробничі) аж до рівня «братків» низового ешелону, що іноді майже фізично (подібно новоявленим атлантам, але у свій спосіб) підтримують ці соціальні піраміди. Клієнтурна система розвивається та відтворюється, ефективно блокуючи небезпеку свого існування на шляхах декларованої політичної реформи з її природною пропозицією ідейно-ідентифікованої пропорційної системи виборів від парламентських до місцевих.
Справді, в системі патронально-клієнтурного типу прохач, він же залежний громадянин, повністю залежить та водночас контролюється наближеністю, особистими зв’язками чи лояльністю до місцевого чи центрального керівника-патрона. А це реальна влада над громадянами. Патрона потрібно знати в обличчя. Саме він, а не «бездушний», хоча й вправно працюючий, формально-юридичний державний апарат чи якась партія, яку можна чітко ідентифікувати і при нагоді змінити при владі, вирішує всі проблеми прохачів: від цвяхів, ремонту даху чи ліфта до мільйонних економічних пільг для обраних та небагатьох. У системах традиційної суспільної організації патронально-клієнтурного типу (такими є, скажімо, південні райони Італії чи деякі латиноамериканські країни), за висновками досліджень відомого теоретика державного управління Роберта Патнама, місцева влада завжди «завалена» дріб’язковими справами чисельних прохачів, а громадяни відчувають себе особливо залежними від чиновників. Ситуація ця до болю знайома і повністю відтворює українські реалії персоналізованої влади на всіх рівнях.
Водночас очевидно і те, що ручне персоналізоване владне функціонування не законами, а «по понятіям» є вкрай неефективним і не задовольняє переважну більшість громадян. За даними згадуваного моніторингу Інституту соціології, до 50 відсотків респондентів в 2003 році були переважно не задоволені роботою органів місцевої (тобто в ідеалі максимально наближеної до людей) влади і більше ніж 40% опитуваних переконані, що обраний від виборчого округу депутат не здатен виразити інтереси виборців. Втім зрозуміло, що для самих владців, які звикли (а іноді просто змушені) працювати в режимі ручного управління, патронально-клієнтурна система є гарантією їх соціальної значущості та майбуття. (Історичним аналогом цьому можуть слугувати всюдисущі партійні структури в колишньому Радянському Союзі, які, як відомо, «не сіяли і не пахали», а виконували специфічну функцію «ручного» політичного керівництва).
Чому ж ця система не руйнується під тиском «знизу»? Тому є багато причин, перелік яких займе чимало місця. Основні серед них — традиція навченої безпорадності населення та правового безсилля громадян перед чиновниками (іноді елементарного невміння громадян скористатися формально існуючими законами), відсутність розвиненої практики та механізмів зовнішнього контролю за владою, залежність судової системи від виконавчої влади, відсутність у країні системи економічно незалежних ЗМІ, які б працювали за принципами ринкової економіки. Показником правового безсилля людей перед владою є, зокрема, те, що лише 5,6% респондентів згадуваного моніторингу здатні, за їх переконанням, протистояти рішенням українського уряду, які ущемляли б законні інтереси громадян.
Одначе існують ще два «порочні кола», які у певній мірі пояснюють та відтворюють корупцію та патронально-клієнтурну організацію українського суспільного життя.
Це, по-перше, взаємозалежність між низькою громадянською активністю громадян та клієнтизмом. У соціальних клієнтурних відносинах громадяни не цінують свій шанс висловлювати свою думку з громадських питань, оскільки голосування для них є, по суті, символом украй персоналізованих відносин залежності. А оскільки громадяни не зацікавлені (а також не мають досвіду) у висловлюванні та відстоюванні своєї думки, ця система зберігається та відтворюється. Можна також додати, що більшість із нас, зневірена в зламі клієнтурної системи, грає за її правилами, щоденно вступаючи в чисельні акти дрібної побутової корупції у взаєминах з лікарями, вчителями дітей, працівниками жеків, бюрократами та іншими представниками українського клієнтурно-патронального організму.
Друге «порочне коло» відтворення клієнтурної культури полягає, як не парадоксально, в інституціональній залежності самої влади від такого соціально-культурного середовища. Уряди суспільств, у яких домінує клієнтурна культура, є неефективними, тому що послаблені «негромадянським» соціальним середовищем. А відтак такі уряди при всьому їх бажанні не здатні відстоювати закон, бути справедливим та авторитетним арбітром у веденні громадських справ. Іронія цієї взаємозалежності полягає в тому, що сам характер такої деформованої спільноти спонукає громадян вимагати сильнішого уряду, але зменшує ймовірність того, що будь-який уряд буде сильним, принаймні якщо залишатиметься демократичним. З цих спостережень випливає драматичний для сучасної української ситуації висновок про те, що в формально демократичних спільнотах зі слабким громадянським суспільством влада та уряди є залежними, адже вони не можуть розраховувати на добровільну співпрацю з громадянами. А в суспільствах з деформованою системою громадянських цінностей вакуум довіри та авторитетної влади якраз і заповнюється напівкримінальними «родинними» утвореннями, такими як мафія.
В Україні поки що, на жаль, не розвинені посередницькі організації між державою та суспільством, які являють собою в більш традиційних виразах брак структур, норм та практик громадянського суспільства. А «громадянське суспільство», що здебільшого звужено розуміється як лише мережа НДО, часто-густо практикує та відтворює закони домінуючого клієнтурного середовища.
Коли в радянському контексті корупційні та тіньові економічні відносини були в основі своїй соціально раціональними стратегіями, орієнтованими на здоровий глузд та ринковий прибуток, то в умовах легального ринкового реформування системна корупція та клієнтизм перетворились на головну інституціональну перешкоду розвитку легальних ринкових відносин та громадянського суспільства в Україні.
Отже, завдання розблокування та демонтажу існуючої деформованої суспільної системи «папиків» та «клієнтів» є нагальною політичною потребою і завданням здорових українських політичних сил, які йтимуть на наступні президентські вибори. Завдання деклієнтизації українського життя неминуче включає в себе утвердження та розвиток практик та культури контрактних взаємин між людьми в українському суспільстві. А відтак, у певній мірі — інституалізацію відносин скепсису та контролю (особливо за будь- якою владою) заради формування майбутньої неклієнтурної або мафіозної, а громадянської культури довіри.
