70-річчя початку колективізації, що завдала українському селянству незчисленних страждань, в Україні збіглося в часі з початком радикальних реформ, спрямованих на відновлення приватної власності на землю. «Реорганізацію колективних сільськогосподарських підприємств у структури, що працюють на базі приватної власності, здійснюваної згідно з указом Президента України «Про невідкладні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки», вже завершено. КСП і колгоспної системи юридично й фактично вже не існує», — майже як в роки колективізації бадьоро доповів наприкінці минулого тижня заступник міністра аграрної політики Роман Шмідт. Тим часом причин для урочистостей не так уже й багато. Опитування громадської думки, проведене Центром соціальних і маркетингових досліджень «Социс», засвідчило, що лише чверть опитаних селян є прибічниками реформування КСП. Тільки 8% селян вірять в успіх реформ зараз і лише 20% усіх опитаних в містах і селах сподіваються на позитивні наслідки паювання в перспективі. При цьому соціологи вважають, що на селі необхідно проводити активну роз’яснювальну роботу. «День» поцікавився точкою зору на цю проблему президента Української ліги підприємців агропромислового комплексу Леоніда КОЗАЧЕНКА.
— Чому, на вашу думку, у сільського населення не дуже сприятливе ставлення до нинішніх реформ на селі?
— Ми запізнилися з реформами. На тлі важкого фінансового стану сільського господарства та того безладдя, яке тут побутувало, люди вже не хочуть реформи, хоча, на мою думку, лише вона може привести нас до позитивних зрушень в агропромисловому комплексі. Одної пропаганди, виявляється, недостатньо для того, щоб люди повірили в реформи. Треба було запровадили їх спочатку в якомусь із регіонів України. Можливо, ми взагалі занадто радикально підійшли до змін. Адже серед проблем, які досі шкодили селу, однією з найбільших було тотальне адміністративне втручання держави. Ініціатива, зокрема приватна ініціатива, не стимулювалася. Не формувалася система взаємодії переважно нових приватних підприємств, що почали постачати селу все необхідне, з традиційними для нас колективними господарствами. Якби в їхні стосунки ніхто не втручався, не створював форс-мажорних обставин, то село б уже мислило не так, як тепер. Продумана фінансово-кредитна підтримка села, а не широко застосовуване у попередні роки бюджетне фінансування, була б також корисною для нинішніх реформ. Господарства брали державні ресурси, не розраховувались за них, створювали борги, а держава їх потім списувала, ініціюючи та стимулюючи таким чином безгосподарність. Цьому сприяло й те, що не була запущена в дію система банкрутства. Все це спричиняло падіння сільськогосподарського виробництва. А нинішні рішучі кроки в напрямку реформування сільського господарства без аналізу та висновків щодо попереднього етапу викликають у людей нерозуміння суті реформ. Вони їх просто бояться, бо не знають, хто буде їх фінансувати, чи відберуть у них потім вирощену продукцію, чи залишать.
— Ви, мабуть, часто буваєте в господарствах і знаєте, як просуваються реформи, не тільки з преси...
— Доводилося бачити чимало прикладів вдалих рішень щодо зміни форм господарювання, створення нових суб’єктів. Вже можна сказати, що з’являється новий господар, який відчув себе якщо не повновладним власником землі, то хоча б орендарем, який може її доглядати досить довго. Але є й інші приклади. У багатьох районах реформи проходили наче стихійно, тому що керівники не зорієнтувалися, бо не мали достатніх нормативних документів. А указ про реформи передбачав досить короткий час на їх здійснення. Тож не встигли підготувати належної нормативної бази, провести навчання керівників. Тому виникає чимало проблем. Скажімо, старий суб’єкт господарювання зникає, і не відомо, як слід іменувати цей процес: ліквідація чи реорганізація. Місцеві органи трактують по-різному, через що виникають істотні юридичні обставини, а вірніше колізії. Або такий факт. Ті, хто реалізує нинішню реформу, навіть не знають, як можна створювати товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи. Тому виникає багато різних ускладнень. Як наслідок старі суб’єкти господарювання ліквідовувалися, а нові, здається, створювались. Та минав час, а нові господарства ніяк не могли розпочати діяльність, бо досі ще не зареєструвалися, або не мають керівних органів. Втім я хочу підкреслити: таку радикальну реформу не можна провести безболісно.
— Чи розв’язане питання правонаступництва господарств?
— Це — одна з найскладніших проблем. Верховна Рада ухвалила досить радикальний закон про списання заборгованості сільгоспвиробників державі. Можна надіятися, що це вже востаннє. Надалі підтримка держави має надаватися не всім, а лише тим, хто добре господарює. Але ж є у села й недержавні кредитори. Та нові господарства в багатьох випадках не визнають себе правонаступниками. Відтак не можна визначитись зі спадкоємністю з боргів, а вони (приватним постачальникам) становлять сьогодні понад 7 мільярдів гривень. Отже, скажімо, насіннєві заводи через відсутність коштів перебувають у критичному стані, змушені припиняти свою діяльність, і село залишається без насіння соняшнику, цукрового буряку, інших культур. Так само і з засобами захисту рослин. Заборгованість рекордна — 1,5 мільярда гривень. А оскільки 90% цієї продукції надходить з-за кордону, то постачальники вирішили покарати Україну: призупинити будь-які кредити та надавати свою продукцію лише за стовідсоткової передоплати.
Якщо ми не визначимо правонаступників і спадкоємців боргів, то країна матиме дуже багато проблем. Без цього не можна проводити реструктуризації, добиватися відстрочок. Держава навряд чи знайде кошти, щоб відшкодувати збитки комерційним структурам, але вона зобов’язана ухвалити відповідний законодавчий акт, щоб розв’язати цю проблему. Треба думати, як виправити становище. Це багато в чому залежить також і від місцевих органів влади, які керували реформою та закладали в документи або ж нормальні терміни (перетворення, реорганізація), або ж ті, які призвели до нинішніх проблем (при ліквідації не може бути правонаступників). Сподіваюся, що рішення усе ж буде знайдено.
— А як у нинішніх умовах здійснюється рішення уряду про кредитну підтримку реформованих підприємств?
— За нашими даними, вже виділено понад 80 млн. гривень з держбюджету на зниження процентної ставки кредитів, що надаються селу. Кошти є. Проблема в іншому: немає банків, які згодні кредитувати та використовувати ці кошти, бо немає механізму, який гарантував би їх повернення. Нові господарства не мають майна, не мають власної землі, яку можна було б взяти в заставу. А брати в заставу майбутній врожай — це банки вважають ризикованим. Хто відшкодовуватиме їм збитки в разі неврожаю, якогось стихійного лиха? Крім того, банки не вірять деклараціям уряду про його невтручання на селі. Вони говорять: ми про це чули кожної весни. А восени, і це повторювалось останні п’ять років, біля елеваторів виставляли міліцію, й нерідко навіть знищувались документи, що підтверджували право власності на продукцію, а її конфісковували. Ще раз повірити? Для цього потрібні докази.
Тож цей рік буде дуже тяжким. І не в останню чергу тому, що минулі уряди втратили кредит довіри, і тінь від них лягає й на нинішній, який проводить реформу. Сьогодні і банки, і приватні структури не хочуть ризикувати, бо в попередні роки вони надто багато втратили, маючи справу із сільським господарством. Тому нам залишається лише вірити в наступний рік. Вже в цьому вересні буде зрозуміло, чи очікує на нас подальше падіння, чи, можливо, пожвавлення. Принаймі, з квітня на жовтень ми перенесли велику міжнародну конференцію кредиторів та інвесторів, бо керівники великих зарубіжних банків, підприємств-продуцентів техніки, технологій, ресурсів для сільського господарства, в яких ми нині так сильно зацікавлені, вважають перший строк нереальним, передчасним і хочуть спершу пересвідчитися, як уряд України дотримається свого слова, як будуть здійснюватися реформи. При цьому вони зауважують, що не йтиметься про широкомасштабні інвестиції та кредити, а лише про початок відновлення втраченої в попередні роки активності. Тоді держава сказала, що бере село у свої руки: ні приватному бізнесу, ні закордонним інвесторам не відкрила шляху, бо взяла на себе монополію у виробництві техніки, добрив, палива.
— Цього року уряд вирішив постачати на село пальне вітчизняного виробництва за низькими цінами. Якими можуть бути наслідки цього?
— Ця схема передбачала найсуворіший контроль за проходженням палива від заводу до споживача. Але в цьому не можна бути впевненим: «витікання» можуть статися як на шляху до господарства, так і тоді, коли паливо вже буде на місці. Якщо воно буде на 30% дешевшим від того, що продаватиметься на ринку, то яким треба бути «патріотом», щоб не спробувати відразу задурно отримати ці 30% до каси, або й до власної кишені? Адже за рік тяжкої праці господарство може отримати 2 – 3%, а не 30%, які можна заробити за один день чи навіть за одну годину. Якби цього палива було не 10%, а 70%, тоді можна було б говорити, що воно впливатиме на ціну на ринку.
— Як ділитиметься цей ресурс?
— Визначено, що його отримають лише ті господарства, які матимуть власні або банківські чи інших кредиторів кошти, щоб викупити паливо.
— Отже, дешеві нафтопродукти отримає лише той, хто має кошти, а той, хто їх не має, природно, не зможе придбати й дорожчі, тобто не отримає нічого?
— Так.
— Отже, який відсоток землі цього року може виявитися незасіяним?
— Я вже не перший раз ухиляюся від відповіді на таке запитання, бо не хотів би давати прогнозів із двох причин. Перша: негативний прогноз може спричинити негативні процеси в державі — або дефіцит, або невиправданий попит. І друга: ніхто не знає, якими будуть ця весна й весь цей рік з точки зору кліматичних умов. Є й інші чинники, що заважають успішному прогнозуванню. Єдине, що можна сказати: цього року з об’єктивних причин буде менше можливостей засіяти стільки, скільки торік, і зібрати такий врожай, як торік.
