Леонід КРАВЧУК, координатор парламентської більшості на п’ятій сесії ВР, фракція СДПУ(о):
— Є реальний факт, що більшість існує. Яка вона — це залежить від того, хто оцінює. Ми знали з самого початку, що у нас більшість не може бути створена на одній програмі, тому що вона не обиралася, а утворилася тут. Відповідно, скільки є фракцій — стільки й програм. І вимагати, щоб кожен член більшості відкинув свою програму і перейшов на іншу — це нереально. Але є принципові питання — економічні і політичні реформи, демократія, незалежність, європейський вибір держави — це група тих глобальних проблем, на яких всі ці фракції сходяться.
Існуюча більшість складна за своєю суттю, і треба рахуватися із цією ситуацією. Проте багато хто не хоче цього розуміти. Іван Степанович (Плющ. — Ред. ) вже каже, що більшість не є самодостатньою і що вона, можливо, вже не потрібна. Тобто вже почалось те, що в нас завжди починається: зробили якусь справу, а далі, замість того, щоб працювати і зміцнювати, ми йдемо по шляху розмивання.
Частина фракцій має своїх представників в уряді. Наприклад, «Батьківщина». Ясна справа, що вони орієнтуються не на ситуацію, яка потрібна для держави, а на ситуацію, яка визначається їхнім лідером. Але я не можу сказати, що позиція їхнього лідера абсолютно співпадає з позицією нашої держави. Тобто в стосунках всередині більшості велику роль грають впливи різних людей, фракцій, груп. Тому ситуація складна, але якщо ми захочемо зберегти більшість — а вже напевно, ніхто не має сумнівів, що більшість потрібна, — то ми це зробимо. Але якщо хтось буде керуватися своїми амбіціями, інший — емоціями, то говорити про стабільну більшість буде важко. А попереду складні питання. Наприклад, імплементація. Більшість не вирішить цієї проблеми, бо вона не має 300 голосів.
— Олександр Волков сказав, що для імплементації потрібно буде «попрацювати з лівими». Що, на вашу думку, він мав на увазі?
— Зараз все можна мати на увазі. Перехід депутатів із однієї фракції в іншу відбувається не за красиві очі. Там такі інколи умови ставлять, що якби їх викласти в художньому творі, то, прочитавши його, можна було б збожеволіти. Зараз часто можна почути, що депутати ображаються за щось на олігархів. А потім беруть у них гроші. Олігархи, якщо дають їм гроші, топчуть їх ногами, а ті — «лягають» під них. Прийде час, і я назву прізвища. Але поки що не хочу. Це брудні деталі. Я про олігархів нічого не можу сказати поганого — якщо хтось продається, то його й купують. Тут все так відбувається: і голосування, і переходи. Цей парламент вже смердить з середини так, що чути дуже і дуже далеко. Міграції вже відбуваються і в більшості. Тому що кожна фракція хоче мати якомога більше депутатів у цій більшості, щоб бути тут «законодавцем моди», а раз так — буде торгівля.
— Наскільки існуюча більшість залежить від долі уряду Ющенка?
— А хто долю уряду ставить під сумнів? Протягом цього року принаймні, парламент не може навіть ставити це питання.
Я не сприймаю спробу створити в парламенті два політичних центри: президентський і урядовий. Президент пропонує прем’єра. Ми збираємо більшість і голосуємо за нього. Уряд приймає програму, і Президент її схвалює. Таким чином ми маємо уряд підтриманий і Президентом, і Верховною Радою. Тому виникає питання: що, уряд — це одне, а Президент — інше? Якщо це фактично так, то це якийсь політичний нонсенс. У нас є не пропрезидентська, не проурядова більшість, а більшість, яка хоче з Президентом і урядом будувати Україну.
