«Мамо, де моя балаклава?» — гукає у сусідню кімнату матері 17-річний партизан Тай. Він був одним з тих 20 хлопців, які прийняли присягу містові 4 вересня і пообіцяли його захищати від терористів і російської армії. Вони — основа батальйону «Маріуполь».
Тай приміряє балаклаву, щоб ми змогли його сфотографувати, і вибачається, що вона на нього завелика. Виправдовується, каже, не його, а власної ще не придбав. Його прізвисько — це ім’я героя одного з аніме, які Тай дивився у дитинстві. Його найбільша мрія — стати музикантом, але цього року він вступає до маріупольського вишу на історію і журналістику. «Мені завжди подобалася історія, особливо історія України», — каже він.
«У нас у батальйоні хтось хоче бути артилеристом, хтось танкістом, я хочу собі автомат. Гадаю, я зможу і так кликати всіх у бій, — каже боєць. — Я спочатку просто приходив допомагав, потім приїжджав на блокпости, привозив гуманітарну допомогу і медикаменти. Потім я вирішив, що мені цього замало. Я матері сказав, що хочу записатися у батальйон, і записався», — каже він.
ДОБРОВОЛЬЦІВ УЖЕ ПОНАД ДВІСТІ
Батальйон оборони «Маріуполь» було створено зовсім недавно. Набір добровольців триває щодня, зараз їх вже понад двісті. Їх навчають початкової військової підготовки на базі батальйону «Азов». По суті, це перший партизанський батальйон, який виник у місті спільно із силами його мешканців і влади. Ініціатором виступив голова Донецької облдержадміністрації Сергій Тарута, а на сесії Маріупольської міськради було ухвалено рішення профінансувати структуру одним мільйоном гривень. На ці кошти обіцяють купити все потрібне для бійців.
Денис Гаврилов, помічник начальника штабу із загальних питань, коментує: «Відбір бійців триває серйозно. Когось беруть одразу до «Азова», когось до «Маріуполя», хтось зовсім не підходить за фізичними характеристиками і ми пропонуємо таким альтернативу — територіальну оборону міста, запис до якої відбувається через військкомати. Ці люди зможуть нести патрулювання по місту, і, по суті, це буде щось подібне до воєнізованої охорони. Такі бійці охоронятимуть важливі об’єкти в місті».
«До завдання батальйону «Маріуполь» входить супровід регулярних військ. Це пов’язано з тим, що тут воюють хлопці, які абсолютно не орієнтуються на місцевості. А маріупольці зможуть їх координувати і супроводжувати. Окрім того, це створення другої лінії оборони міста, укріплювальних споруд тощо», — продовжує Денис.
Перша лінія оборони — це творіння рук місцевих металургів. Вони самі копають траншею, заливають бетоном, самі приходять і допомагають. За словами бійців, було так, що металургів доводилося відводити з місця будівництва буквально під кулями.
«МИ НЕ СИДИМО НА МІСЦІ»
«Коли б не ми і не наше бажання не здавати місто, жодних батальйонів не було б. Якби ми не «підштовхували» владу, не смикали її, якби ми не пішли на мітинги і не поставили їх перед фактом, що ми не здамо місто, ситуація могла б бути іншою», — коментує волонтер «Громадського телебачення Маріуполя» і штабу «Новий Маріуполь» Ірина. Вона сама нещодавно змушена була виїхати з Криму до рідного Маріуполя і тепер не хоче, аби ситуація повторилася знову.
«Крим ніколи не хотів до Росії. Коли я виїжджала звідти, я поїхала попрощатися з улюбленими місцями. Так от, у багатьох не висіли російські прапори до останнього. Тут ми робимо все, аби у росіян не вийшло картинки визволителів. Місто сьогодні все в українській символіці: на балконах, у транспорті, на білбордах ви можете бачити те, що Маріуполь виступає за єдину Україну. Це все завдяки тому, що ми не сидимо на місці», — продовжує Ірина.
«Новий Маріуполь» — це форпост української армії, батальйону «Азов» і самих городян. Тут збирають харчі, одяг, медикаменти та інші необхідні речі. Тут вони самі руками створюють «кікімори» — спеціальний одяг для снайперів. Жінки, яких тут жартома називають батальйоном «кікімор», збирають зі всієї України мішки з-під кави, розпускають їх на нитки і в’яжуть маскувальний одяг. Так, п’ятеро жінок можуть зв’язати один костюм за один день.
«Я не знаю, чим займається влада. Адже у більшості солдатів, які сюди прийшли, немає навіть тактичних карт місцевості. Як їм воювати, якщо вони не знають місцевості? Це я, місцева, приблизно розумію, де що розташовано, але ж вони повинні все знати досконально. У нас є патріотична друкарня, яка того ж дня надрукувала їм карти місцевості. Є у нас людина, яка дістала карти генштабу для мінометних розрахунків. І це ще не все. Буває так, що ми до них їздимо раз на день, а буває, що доводиться зранку по кілька разів — привозити нові рації, генератори тощо», — каже Ірина.
«ОДЕСЬКІ ПРИКОРДОННИКИ ТАК ВОЮЮТЬ, ЯК БАГАТО ХТО НЕ ВМІЄ»
У тому, що волонтери вже зранку несуть варту біля бійців, ми переконалися наступного ранку після обстрілу Східного мікрорайону на околиці Маріуполя. Попри те, що силами «Азова» та прикордонників російських військових було відтіснено на 35 км від міста, а президент оголосив перемир’я, позиції українських військових зазнали атак.
«Ось подивіться на фото. Якби в цьому оборонному об’єкті перебували бійці, то вони могли б покласти всіх. Я навіть під Іловайськом такої зброї не бачив», — коментує втомлений боєць «Азова» на 14-у пропускному пункті. Він не пускає нас далі: «Я нікого не пустив, ні ОБСЄ, ні іноземних журналістів і вас не пущу», — продовжує він. Поруч стоїть згоріла машина, трохи далі згорілий «Урал». Бійці допитують диверсантів.
Блокпостом ходить військовий в обнімку з прапором. Олександр із Вінниці, два місяці тому в нього народилася дочка. На народженні Карини він не був, тут уже чотири місяці.
«Я їхав на «Уралі», і вони влучили мені прямо в хвіст, машина згоріла, а я залишився живий. Але якби трохи то... Звичайно, дочка може мною пишатися, якщо я повернуся живим», — говорить Олександр. «Бронежилет мені купила матір, штани і взуття — ми з дружиною. Ось так і воюємо», — додає він.
Двоє миколаївських солдатів приймають медикаменти, які їм привезли волонтери з Одеси. Вони строковики, їм років по 18—20. В обох зброю перев’язано українськими стрічками.
Волонтер із Одеси Віка говорить, що сюди приїжджають часто. Завжди контактують особисто: що потрібне, чого бракує, тоді збирають в Одесі і привозять сюди. Цього разу вони привезли ліки і листи солдатам. Швидко виїхали за наступною партією гуманітарної допомоги.
Допомагають бійцям і мешканці Бердянська. Ірина і Олександр Велички віддають свій пансіонат для бійців, самі збирають медикаменти та продукти.
«Самі можете бачити, який у нас бізнес. Ми на нуль виходимо. Але зараз ситуація інша. Ми не можемо залишатися осторонь, коли в нашій країні війна», — говорить Ірина. «Допомагають усі, навіть жінка, яка у нас оселилася, стелить бійцям ліжка і допомагає готувати номери. Вона сама переселенка з Донецька, тут за символічні гроші знімає номер її син», — продовжує Ірина.
«Та якщо б не люди, наша б армія загнулася б. Ви подивіться, як ми воюємо, у нас одні автомати», — говорять утомлені одеські прикордонники. Серед бійців «Азова» про них ходять легенди. «Ви б бачили, як воюють ці прикордонники. Та вони самі голіруч російський танк спалили! Вони так воюють, як багато хто не вміє», — розповідає нам Одіссей.
Самі ж прикордонники скромніші. Вони втомлені, методично ріжуть ковбасу і хліб.
«Одесити? А як тут опинилися?» — запитуємо.
Вони сміються: «Як опинилися? Ми ж прикордонники, охороняємо кордон України. Хоча за паперами ми в Бердянську. Але там ми теж охороняємо кордон».
Прикордонники злетілися до нас, як метелики на світло, всім цікаво, хто ці двоє, хто розпитує бійців. З нами вони прагнуть бути несерйозними, жартують, але в розмові проскакує те, що їх непокоїть більше за все.
«Раніше ніхто не вважав військових людьми, всі ходили і сміялися. Зараз ситуація змінилася, — говорить Медведь. — Ми воюємо з автоматами проти потужної великої військової техніки. Росіяни глушать наш зв’язок так, що ми не розуміємо, де що відбувається і не можемо отримати вказівки. Наш єдиний зв’язок — мобільний. Рації? Що це таке?»
«Ось ми були до російських кадрових військових щонайближче, а всі лаври «Азову». Адже ж ми навіть не тут, ми в Бердянську», — відрізує ковбасу Медведь і посміхається.
Найбільша проблема, за їхніми словами, навіть не та, що вони воюють голіруч, а та, що інформація «зливається ворогові» і ніхто не займається тим, щоб знайти винних.
«Все це місцеві. Все самі здають, — говорить боєць «Азова» на блокпосту. — Самі здають, а потім самі ж і страждають!»
ПРО МІСЦЕВИХ МЕШКАНЦІВ
Коли ми спілкувалися з бійцями, багато було роззяв, які знімали розташування бійців і потім погрожували все «злити» в інтернет. За словами Ірини, сьогодні ті, хто раніше виступав за мир, і їм було все одно, за кого жити, перейшли на український бік. Але як і раніше в місті залишається багато людей, які підтримують «ДНР».
Наприклад, місцевий мешканець Віктор упевнений, що перемир’я порушила саме армія. Це він «зрозумів», коли вночі вийшов на вулицю, подивитися, що відбувається, а бійці його відправили додому. Віктор працює на заводі ім. Ілліча і говорить, що йому теж не подобався Янукович, і влада місцева йому теж не подобається, але Майдан був неправильним розв’язанням питання. Вадим скаржиться, що все в місті куплено місцевою владою, а тому тепер чекає на того, хто покарає місцеву владу. Сам до самооборони не піде.
Вадим Коцаренко, лікар-імунолог упевнений: «Зрозуміти, хто стріляв першим, сидячи вдома — неможливо. Все відлунює. Це хай фахівці вирішують — є мапи пересування і подібне. Можу сказати, що поодинокі постріли були з того боку ще раніше, ніж вони порушили перемир’я».
Вадим збирає біля зруйнованого медпункту осколки. «Я піду до школи, щоб показати дітям, який дарунок їм приготував Путін, вони мають знати, наскільки це небезпечно». Міська влада, за його словами, ще досі не провела в школах заняття з медичної допомоги і основ безпеки.
Денис Гаврилов із «Оборони Маріуполя» стверджує, що такі заняття будуть. Коли — справа часу. Як і справа часу — моніторинг бомбосховищ. А ось Вадим Коцаренко чекати не хоче. За його словами, у місті не всі бомбосховища готові. Десь затоплено приміщення, десь немає ключів, десь немає світла, а деякі підвальні приміщення віддані до приватних рук. При цьому, в усьому місті можна знайти покажчики, де розташовані бомбосховища. Дочка Вадима вчиться в старій школі, там, можливо, є підвальне приміщення, але він сам теж не може сказати, в якому стані воно перебуває.
На даний момент місто живе відносно спокійним життям. Про те, що лінія оборони наближається або віддаляється, городяни дізнаються лише за частотою військових авто, які проїхали, а також за новинами. Транспорт ходить всіма напрямками. У вихідні черга людей на автобуси до Донецька. Сьогодні там уже багато хто зміг побувати, щоб забрати речі.
Маріуполь все ж таки на сьогодні у них викликає більше впевненості в завтрашньому дні. Сьогодні це — центр області, центр оборони. Але те, як буде завтра, залежить лише від самих мешканців, від їх особистої лінії оборони.
P.S. Попервах батальйон «Азов» викликав недовіру серед населення в місті. Вони боялися міфічного «неонацистського» батальйону, який так яскраво описували російські ЗМІ. Сьогодні батальйон у пошані. «Азов» навів у місті лад, поліпшилася криміногенна ситуація «Ми тут за всіх, і за міліцію зокрема», — кажуть бійці. Репортаж про «Азов» і про їхній «іноземний легіон» читайте в наступних числах «Дня».
Петро ПОРОШЕНКО, Президент України:
Все, що ви робите сьогодні в Маріуполі, дуже потрібно місту і країні.
Ми повинні захистити місто, повинні побудувати фортифікаційні споруди.
Мої наради з силовиками присвячені саме цьому — ми маємо бути готові до підлого порушення режиму припинення вогню.
(interfax.kiev.ua)
