«День» продовжує обговорення перспектив вітчизняних лівих партій. В опублікованій сьогодні статті подано «геоісторичний» зріз проблеми й узагальнені основні тенденції трансформації і розвитку «старих лівих», змушених відповідати на виклики сучасності.
Українські ліві не обділені увагою ЗМІ. У лідерів лівих партій часто беруть інтерв’ю, а їхні статті друкують авторитетні видання. Не злічити й різноманітних коментарів із приводу причин підтримки виборцями провідників соціалістичних і комуністичних ідей, а також перспектив лівого руху в Україні. Не раз до цієї теми звертався і «День».
Українським лівим неодноразово провіщали швидкий політичний крах. Але вони продовжують залишатися впливовими політичними гравцями. Більше того, успіхи своїх політичних побратимів у деяких сусідніх країнах вони розглядають як ознаку власного політичного ренесансу, незважаючи на поступове зниження своїх електоральних показників.
Так чи інакше, але проблему історичних перспектив українських лівих дійсно необхідно розглядати в більш широкому контексті. І не тільки міжнародному, а й історичному. Річ у тому, що більшість провідних соціально- політичних інститутів сучасного суспільства (національна держава, конституції, партії, політичні ідеології тощо) є продуктом Нового Часу — Епохи Модерну, як визначають цей історичний період деякі філософи. На думку теоретиків постмодернізму, Епоха Модерну закінчується. Під натиском процесів глобалізації, в муках і драматичних випробуваннях народжується новий світ. Яким він буде? Поки що про це можна тільки гадати. Але те, що всі основні інститути сучасного суспільства стоять перед серйозними викликами та необхідністю істотної трансформації, сумніватися не доводиться.
Основні політичні ідеології сучасності — лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм і навіть фемінізм — виникли в епоху переходу від аграрної до індустріальної цивілізації, від феодального до буржуазного суспільства. Основною віссю ідеологічного конфлікту Епохи Модерну стало політичне протиборство лівих і правих. Самі ці символічні позначення виникли під час Французької Революції в кінці ХVIII століття, коли радикально налаштовані депутати парламенту сиділи ліворуч від головуючого, а їхні консервативні опоненти — праворуч.
Суть ідеологічного конфлікту між лівими та правими залишилася практично незмінною протягом двох століть. Із часів Французької революції ліві асоціюються з ідеями соціальної рівності та справедливості, вирішення соціальних конфліктів через перерозподільні функції держави. Праві ж вважали, що прагнення до соціальної справедливості вступає в непримиренну суперечність з ідеєю свободи.
Із самого початку лівий рух був неоднорідним. І в кінці ХVIII ст., і на початку третього тисячоліття в рядах лівих були і є прихильники радикальних методів. Проте схожа картина спостерігається і в правому таборі. Політичний радикалізм, найiмовiрнiше, існуватиме завжди. Проблема полягає в іншому — в масштабах його поширення і в ступені впливу на суспільну ситуацію.
Лівий рух у різних своїх формах трансформувався в ступінь розвитку суспільства і одночасно служив каталізатором і рушійною силою кардинальних соціальних змін. Розвиток масового робочого руху сприяв введенню загального виборчого права. Робочі, соціал-демократичні партії, що виникли в більшості європейських країн в кінці ХIХ — на початку ХХ століття, стали наріжним каменем у становленні інституту масових політичних партій. Ідеї соціальної демократії, втілені на практиці, послужили основою політики «welfare state» — держави загального добробуту, яку правильніше було б назвати «капіталізмом із людським обличчям». Цей короткий і далеко не повний перелік історичних заслуг лівого руху і соціалістичної ідеології приведено тільки для того, аби показати, що вони не були «бічною гілкою» в суспільному розвитку, як вважають деякі критики лівих. Швидше, навпаки, саме конкуренція лівих і правих сприяла становленню сучасних ліберальних демократій, їхнім вражаючим соціально-економічним досягненням. Особлива заслуга при цьому належить соціал-демократичній гілці лівого руху.
Прагматична ревізія марксистської соціально-політичної доктрини, формулювання концепції «демократичного соціалізму», а згодом і кейнсіанської економічної моделі сприяли органічній модернізації помірного крила лівого руху. Це пішло на користь як самій соціал-демократії, що стала впливовою політичною силою в Європі, так і демократичній політичній системі в цілому. Після Другої світової війни розвиток політичних систем більшості країн ліберальної демократії прийняв доцентровий характер, сталося помітне зближення позицій лівоцентристських (соціал-демократичних) і правоцентристських (передусім ліберальних) партій. Почав діяти закон політичного маятника — лівоцентристські та правоцентристські політичні сили по черзі змінювали одна одну біля влади, що забезпечувало одночасно і стабільність політичної системи, і належний рівень конкуренції в боротьбі за владу.
Але… історія — примхлива пані. У 1980-ті рр. в кризовій ситуації виявилася і соціал-демократична, і комуністична гілка лівого руху.
Розпад СРСР і соціалістичної системи призвів до глибокої кризи провідних компартій Західної Європи, хоч ще в 1970-ті рр. вони робили спроби формулювання більш ліберальної, так званої єврокомуністичної ідеологічної доктрини. У Греції, Італії, Португалії та Фінляндії компартії розкололися.
Найбільша компартія Західної Європи — італійська — в лютому 1991 р. саморозпустилася. На її основі було створено Демократичну партію лівих сил, яка прийняла соціал-демократичну орієнтацію. Комуністи-ортодокси створили відразу дві партії — Партію комуністів Італії і Компартію (оновлену).
Компартія Іспанії, що нараховувала в 1978 р. близько 200 тис. членів і була на той час однією з найбільших партій країни, до кінця 1990-х рр. скоротила свою чисельність більш ніж удвічі. У 1979 р. на парламентських виборах вона завоювала 10% голосів, а в 2000 р. коаліція «Об’єднані ліві», до складу якої увійшла компартія Іспанії, змогла отримати тільки 5,5%.
Істотне звуження електоральної бази сталося і в інших європейських компартіях. Компартія Франції, яка на парламентських виборах 1978 р. отримала 20% голосів, у 1997 р. у першому турі парламентських виборів змогла завоювати 9,9%, а у другому — тільки 3,6%. Компартія Португалії на парламентських виборах 1979 р. отримала 17% голосів, а в 1999 році Об’єднана демократична коаліція, до складу якої увійшла і компартія, завоювала 8,9%. Компартія Греції, яка в 1980- ті роки завойовувала на виборах близько 10% голосів, на парламентських виборах 2000 р. отримала тільки 5,5%.
Песимістичні настрої панували в 1980-ті рр. і в лівоцентристському таборі. Підстав для цього вистачало — тріумфальний хід неолібералізму, втіленого в тетчеризмі та рейганоміці, поразки на виборах, надзвичайно довге перебування в опозиції двох провідних соціал-демократичних партій Європи (лейбористської та СДПН). У 1990-х роках цю кризу лівоцентристам (включаючи сюди й ліволібералів) вдалося подолати. У США перемогу на президентських виборах отримує кандидат Демократичної партії Білл Клінтон, соціал-демократи (лівоцентристи) очолюють уряди в Голландії, у Великій Британії, у Франції, в Італії та у ФРН. За результатами виборів до Європарламенту в 1989 р. і 1994 р. Партії Європейських Соціалістів (коаліція соціал- демократичних партій країн Євросоюзу) вдалося сформувати найбільшу фракцію у вищому законодавчому органі Європейського союзу. Однак на рубежі тисячоліть політичний маятник знову пішов праворуч і в низці країн (США, Франція, Італія, Голландія), а також у Європарламенті лівоцентристам довелося дещо відступити.
В цілому, нічого драматичного не сталося. Однак перед європейським лівоцентризмом гостро стоїть проблема ідеологічного оновлення. Запропоновані його представниками шляхи вирішення сучасних проблем багато в чому відрізняються і часто важко сумісні. Цікаво, що основний вектор ідейних пошуків європейської соціал-демократичної думки в останні роки позначений умовною назвою «третій шлях». Як бачимо, цей термін вельми популярний не тільки на просторах колишнього СРСР.
Якщо раніше під «третім шляхом» розуміли «середній шлях» між радянським «реальним соціалізмом» і «ортодоксальним американським капіталізмом», в чому полягала суть ідейної програми відтвореного в 1951 р. Соцінтерну, то після розпаду СРСР і прискорення процесів глобалізації його зміст пов’язується з ринковою парадигмою. «Третій шлях» став альтернативою застарілої післявоєнної моделі соціал-демократії, з одного боку, і неолібералізму — з іншого.
Суть ідеології «третього шляху» зводиться до пошуку «золотої середини» між привабливими сторонами північноамериканської ринкової економіки з низьким рівнем безробіття, але високим рівнем соціального розшарування, і континентальною європейською моделлю, для якої характерна як розвинена соціальна інфраструктура, так і хронічне безробіття.
На пошук «третього шляху» найсильніший вплив справляє процес глобалізації. На XXI конгресі Соцінтерну, який пройшов 8 — 11 листопада 1999 р. в Парижі, було дано гостро негативну оцінку моделі глобалізації, заснованої на принципах «неолібералізму і неоконсерватизму», висловлено глибоку стурбованість побічними ефектами неконтрольованого процесу глобалізації, що ведуть до «крайнього посилення нерівності між державами», «загрози насадження культурної однорідності», загрози цілим народам із боку спекулятивного фінансового капіталу. У декларації пропонується глибоко реформувати світову економічну і фінансову системи на принципах транспарентності, підзвітності, регульованості, демократичності.
Процеси глобалізації, загострення міжцивілізаційних конфліктів стають все більш серйозним викликом і для лівих, і для інших провідних політичних таборів. По суті, глобалізація формує нові ідеологічні розколи, підриває ту структуру політичної диференціації, яка склалася у другій половині ХХ століття. Зростання націоналістичних настроїв у країнах Євросоюзу, ставлення до еміграції та емігрантів, шляхи та форми подальшої інтеграції Європейського Союзу, наростання кризових явищ у світовій економіці, ставлення до нових технологій та їхніх соціальних наслідків, нові екологічні кризи — ось лише деякі питання, які формулюють новий політичний порядок денний Європи, і на які немає однозначної відповіді у традиційних партій.
Особливим викликом для «старих лівих» стає антиглобалістський рух. За своєю ідеологічною спрямованістю він має чітко виражений антикапіталістичний характер і з цієї точки зору є потенційним конкурентом для традиційних лівих. Еклектичне поєднання ліворадикальних, лібертаріанських, ліволіберальних і анархістських ідей створює вибухонебезпечну ідеологічну суміш. Протести антиглобалістів нагадують інший загадковий політичний феномен — рух «нових лівих» і «студентські революції» 1960-х рр., що продовжилися потім у нових соціальних рухах (екологічних, феміністських, гуманістичних тощо). Їхньою соціальною основою став вихід на суспільну арену в розвинених західних країнах нового покоління, орієнтованого не на матеріальні цінності (економічний достаток, соціальна і фізична безпека), а на матеріалістичні (прагнення до самовираження, нової якості життя і т. ін.). Щось подібне відбувається і зараз в рамках антиглобалістського руху.
Як ці процеси позначаться на перспективах лівого руху? Відповіді на це запитання поки що немає. Ясно лише одне. Конфлікт лівих і правих в епоху глобалізації не зникне, він трансформується і набуде нових форм.
Процеси глобалізації впливатимуть (хоч і меншою мірою, ніж на Заході) і на тенденції розвитку лівих партій в посткомуністичному світі. Але визначальну роль у цьому регіоні поки що грають внутрішньополітичні чинники. Узагальнення політичної практики різних посткомуністичних країн дозволяє виділити чотири основні тенденції в розвитку лівих партій:
1. Трансформація колишніх компартій у соціал-демократичні або лівоцентристські партії. Ця тенденція характерна для низки лівих партій країн Центральної та Східної Європи, абсолютно велика частина населення яких підтримала ліберальні політичні та економічні реформи, а також курс на інтеграцію в НАТО і Євросоюз. Прикладом цієї тенденції є такі країни, як Угорщина, Литва, Польща, Чехія. Характерно, що в цих країнах також складається модель політичного маятника в рамках доцентрової політичної системи. Лівоцентристські партії є або правлячими (іноді в рамках коаліції), або такими, що вже побували в цій ролі.
2. Збереження компартіями своєї ідеологічної ортодоксальності з певними поправками на нові політичні реалії. У більшості подібних випадків компартії не змінюють своєї традиційної назви. Як правило, ця тенденція проявляє себе в пострадянських країнах (у тому числі в Україні та в Росії), але її приклади є і в країнах Центральної Європи (наприклад, у Чехії). Тільки в одній посткомуністичній країні — Молдові — ортодоксальній Компартії вдалося прийти до влади, що в результаті призвело до посилення політичної напруженості в молдавському суспільстві.
3. Створення соціал-демократичних (лівоцентистських) партій на новій організаційній основі. Ця тенденція набула значного поширення як в пострадянських країнах, так і в посткомуністичних країнах Центральної Європи.
4. Трансформація колишніх компартій у нові партії влади за умов авторитарного чи неототалітарного політичного режиму. Найбільш явно ця тенденція проявилася в Туркменістані та Узбекистані. Наприклад, правлячу Демократичну партію Туркменістану, яку очолює глава держави С. Ніязов, було створено в грудні 1991 р. відразу після саморозпуску місцевої компартії.
Визначальну роль у домінуванні тієї чи іншої тенденції грають соціально-політичні умови та культурні традиції, на основі яких розвивається партійна система даної країни. Ця ситуація, до речі, характерна не тільки для посткомуністичного світу чи пострадянського простору. Історичні традиції та культурно-політичний контекст вирішальним чином впливають на специфіку політико-ідеологічного спектра в різних країнах і регіонах світу. Політико-ідеологічний спектр латиноамериканських, арабських, азіатських і африканських країн унікальний й істотно відрізняється від європейської моделі. Саме ліво-права шкала ідеологічної диференціації є специфічною особливістю європейської політичної культури. У цьому плані пострадянські країни (за винятком центрально-азіатських республік) при всій своїй специфіці все-таки тяжіють до європейської моделі політико-ідеологічної диференціації.
Порівняння тенденцій і специфіки розвитку лівих партій у різних посткомуністичних країнах дозволяє зробити один важливий висновок — ідеологічний вигляд, якого набуває колишня компартія, рівень її впливу в суспільстві, найкраще характеризує вектор і ступінь посткомуністичної трансформації даної країни. Рівень електоральної підтримки комуністичних ортодоксів — це політична температура посткомуністичного суспільства. Чим нижчий її рівень, тим далі ми йдемо від комуністичного минулого. Комуністична температура українського суспільства поступово знижується. А значить, ми видужуємо, хоч і не так швидко, як хотілося б.
