Не інакше, як народний депутат України Владислав Каськів — агент чи то Юрія Лужкова, чи то російської Федеральної служби безпеки, чи то їх обох. Інакше чого б це вони його так розпіарили? Ну, запросили чоловіка на російське телебачення, ну виступив би він там, ну пояснив би росіянам їхню хибну позицію щодо України, ну побачила б цю передачу якась часточка громадян України. Так ні, не допустили росіяни його на свою територію, просто в аеропорту зупинили — і Каськів прогримів на всіх каналах, в усіх випусках новин, наче якась Юлія Тимошенко. Та ще й чимало російських новин його показали. А найкумеднішим було потім читати метушливі виправдання представників російського телебачення, які Каськіва запрошували до себе в ефір: «Не виноватая я, он сам пришел». Це було схоже на старі комсомольські часи, коли молоді помічники партії зробили все ніби правильно, але чимось не догодили якомусь партійному босу, а тоді хапливо почали пояснювати, що то не зі зла, що нічого лихого вони не мали на думці і що таке більше не повториться.
Коротше, хоч би як там було, але відносини двох країн знову перешли на рівень «сам дурень»: ви нашого Лужкова виперли, а ми — вашого Каськіва. Але враження складається таке, що сторони підігрували одна одній. Пригадуєте, перед візитом Лужкова до Севастополя в усіх новинах зранку до ночі звучало, що СБУ попередило гостя про неприпустимість дій, які б ішли на шкоду Україні. Навіть якби мер Москви і не збирався робити епатажні заяви, то після такого публічного попередження він не міг їх не зробити. Інакше в очах своїх прихильників виглядав би слабаком, який якоїсь нещасної СБУ злякався. А так він продемонстрував свою рішучість відгризти шматок української території і захистити стражденних співвітчизників, які потерпають від агресивного націоналізму. Правда, язиком ляпати — це не каміння тягати. Колись він таким самим грізним голосом обіцяв і сербів захистити. Не захистив, але його фанати, як тоді, так і зараз, прийшли в екстаз.
Здавалося б, воно дрібниця: полаялися, поепатували публіку — і забули. Та все ж таки, коли відбувається черговий сплеск словесної війни, слід чекати якихось інших дій. Вони начебто формально не прив’язані до сварки, але під шумок колись Москва обмежила доступ наших молочних продуктів на свої ринки. Або розповіла світові, що Україна «тырит газ». Україна майже завжди стоїть у позі ображеного хлопчика для биття і виправдовується або просить «старшого брата» змінити гнів на милість. А зараз у Києва з’явився непоганий важіль, аби наш стратегічний партнер відчув себе таки партнером, а не начальником, який тільки те й робить, що командує. Починається черговий етап переговорів щодо вступу Росії до Світової організації торгівлі. Новим членом СОТ можна стати тільки тоді, коли країна- кандидат врегулює проблеми з усіма членами. Відповідно, наші мусять висунути такі вимоги, аби росіянам більше не спадало на думку діяти нам на шкоду.
